Кобзар Русалім

— Пане Русаліме, ким ви себе вважаєте більшою мірою: артистом чи майстром-ремісником?

— Більше майстром. Я не професійний музикант і тому мені краще вдається майстрування, ніж виступи. Хоча вмію й співати, грати, можу навчати музики.

— А де ви навчалися цього незвичного фаху?

— З інструментом, з кобзарством я почав знайомство у Переяславі у 1979 році. Якось до нас в інтернат прийшли двоє якихось чоловіків із бандурами. Ті бандури були незвичні — невеличкі, старосвітські, на 24 струни. Музиканти запросили хлопців (дівчат не брали). І я серед них почав вчитися у Миколи Товкайла. Він зараз — цех-майстер Київського кобзарського цеху. Там відкрилася Кобзарська школа.

— Чому вас навчали? Працювати з деревиною?

— Спочатку я навчався на вчителя гри на бандурі і співів. А тоді пан Микола сказав, що треба мати свій інструмент. І почав мене вчити вибирати деревину, майструвати. Я цим зацікавився. А потім зрозумів, що це моє, і свідомо почав вивчати кобзарство і робити інструменти. Ще у 1993 році, коли я познайомився із художником і музикантом Миколою Будником, то став до нього їздити доучуватися. Я люблю дерево. До того ж майстер, який виготовляє музичний інструмент, має вміти на ньому грати і співати. Якщо майстер не знає «азів» гри на цьому інструменті, він не зможе чітко, правильно його зробити. Паралельно їздив, учився і навіть були концерти.

— А є різниця між кобзарем і бандуристом? А ще ж були лірники...

— На якому інструменті музикант грає — так він і називається. Є різниця між цими інструментами. Розмір, кількість струн і спосіб гри. На кобзі — 12 струн: 6 на приструнках і 6 — на грифі. На бандурі струн набагато більше і спосіб гри інакший.

— Грають більш світське чи духовне?

— І світське, і духовне, і жартівливе. Але в певний період і в певному місці. Біля церков співали псалми, канти, думи. А десь у шинку, то там більше на замовлення, що народ хотів, то й співали. Здебільшого кобзарі взагалі духовні. Ще їх називають «народні священики». Вони в більшій мірі провадять духовне життя, нагадують про духовні правила.

— Це традиційні пісні, що передавалися з покоління у покоління?

— Тексти пісенні і мелодії — це дійсно усна традиція, не письмова. У давні часи письмових списків не існувало. Але завдяки Лесі Українці, Миколі Лисенку, Гнатові Хоткевичу, великій плеяді дослідників кобзарської традиції стало можливо записати і ноти, і тексти духовних і світських пісень, історичних дум.

— Це унікальне, лише українське явище?

— У свій час було багато мандрівних музикантів в Угорщині, у Франції, в Польші. Вони здебільшого грали на цитрах. У Росії, Білорусі використовували колісну ліру. Можна сказати, що наше кобзарство є частиною інтернаціональної традиції мандрівних співаків.

— А де зараз можна почути кобзарські співи або гру на бандурах?

— На фестивалях, таких як «Кобзарська сцена», ще були «Жнива у Пирогові» — там співали, грали. А взагалі куди запрошують: на різні заходи в Будинку вчителя, Будинку вчених. Є велика потреба у цьому русі. Свого часу він був майже втрачений, його хотіли знищити і фізично, і духовно. Ще за Російської імперії і в радянські часи. Про це — новий фільм Олеся Саніна «Поводир». Але ж це наше — українське — і людям це якраз подобається. Деякі і зараз на базарах кобзарюють. У нас сезон від Пасхи і до Покрови. Ми кобзарюємо на вулиці, підтримуємо ту саму традицію, яка була у ХIХ ст. і на початку ХХ ст. Не гребуємо виступати на якихось концертах, коли запрошують.

— Чи є якась співдружність або спілка, яка об’єднує кобзарів в Україні?

— У нас є зараз традиційні цехи: Київський кобзарський цех, Харківський, Львівський. Це є недержавні організації, ми і хочемо бути такими. Нам краще своїми силами. Київський цех заснував фестиваль «Кобзарська Трійця». Завдяки цьому фестивалю у нас з’явилося багато прихильників, які хочуть навчатися грати, співати і майструвати інструменти. Дуже багато молоді.

— Чи у вас є учні зараз, яким ви можете передати свої знання?

— У мене було кілька учнів. Я навчаю певною мірою, а коли бачу, що учень готовий, — відпускаю. Тоді він іде до другого учителя. Вчу і грати, й майструвати.

— Це безкоштовний курс, а чи вони вносять якусь плату?

— Це за домовленістю. Буває так, що я бачу, що людина дійсно захоплюється і це його: робити інструмент, грати, співати. Тобто за свідомий вибір — підтримувати цю традицію — я визначаю мінімальну плату.

— А як «допомагає» держава? Чи є якісь програми?

— Ще при Президентові Віктору Ющенкові була започаткована Програма щодо сприяння народному мистецтву, українській культурі. Були тоді різні концерти, замовлення на музичні інструменти. Буває, що замовлення на інструмент покривало дві-три мої зарплати. Але за останні три роки у мене жодного замовлення не було.

— Ви себе уявляєте десь за межами України, в Канаді, наприклад?

— Мене запрошували, але ні, це не моє середовище. Я прив’язаний до України, нею і живу. Розумію, що зі своїм світоглядом я там просто не приживуся... Те, що відбувається на Заході, фактично має дуже слабкий зв’язок із «правильним» кобзарством. Там грають на великих бандурах. Річ у тім, що в радянські часи було примусово перероблено маленьку, легку і зручну світську бандуру на велику, важку — хроматичну. Цей інструмент було створено штучно! Це було зроблено для того, щоб змінити традиції докорінно, примусити артистів виступати по клубах, по будинках культури замість вільно пересуватися Україною. Розумієте? Кобзарям обрізали крила, і так, що громадськість цього майже не помітила. Нібито ті ж пісні про козаків, волю, схоже звучання... З кобзарів створили капели. Відкрию вам невеликий секрет: жінкам, дівчатам узагалі-то не дозволяється грати на бандурі. Це інструмент сакральний. Кобзарі були «народними священиками», і жінки, як ви розумієте, не могли мати цього сану та грати на чоловічому інструменті. А при радянській владі всі стали «рівними», і дівчата почали ставати «бандуристками». Зараз гра на хроматичній великій бандурі продовжується, але це інша, паралельна, традиція, яка відрізняється від того, чим займаюся я і мої побратими.

— Вам важко розлучатися із зробленими вами інструментами (вони ж як «діти»), віддавати їх у «чужі» руки?

— Не так важко, коли я знаю, що на цьому інструменті будуть грати. А от якщо у якусь «колекцію» — буває трохи неприємно. Наприклад, є мій інструмент у Музеї кіномистецтва. Є моя бандура у Брюсселі, в Музеї народних інструментів світу. А так, усі інструменти — грають. Багато їх у Москві, Києві, у Західній Європі, Америці, Канаді, Бразилії.

— Знаю, ви людина віруюча...

— У нас є певний Статут Кобзарського цеху, за яким ми маємо жити. Не осквернятися вживанням брутальних слів, не грішити... Якщо ми переступимо певний закон із цього Кодексу, то можуть позбавити «кобзарства», як казали в давні часи — «відрізати торбу». А зараз усе просто — заберуть інструменти, а інші Кобзарські цехи відмовляться від нас.

— Кобзарі можуть одружуватися?

— Так, ніяких заборон немає. У мене є жінка і дитина. Хлопчик.

— Піде вашим шляхом?

— Я йому сам казав: якщо сподобається — сам піде, примушувати не буду. Я покажу, що сам вмію, — хай іде, а якщо сподобається математика, служба в армії або юриспруденція — хай собі вивчає. Професій є багато.