Зубр — культова тварина Підляського воєводства. (Антоніни Ломачук.)
Усе в житті колись стається вперше. І той факт, що я ніколи раніше не ходила на байдарках, нікого, крім мене, не хвилював. Кожному з нас вручили по веслу, рятувальному жилету, допомогли вмоститися в двомісних каяках (такі собі «побратими» байдарок) і з надією кинули навздогін: «Зустрінемося на шлюзі!». «Каяки ніколи не перекидаються», — запевнила Олена Бондаренко, прес-менеджер Польської туристичної організації, і ця думка тримала мене на плаву всі вісім кілометрів сплаву Августовським каналом. Звісно, серед колег-журналістів я була не єдиним новачком у такій справі, але... Хвалити Бога, виручало «впевнене весло» колеги Антоніни, яка вже мала досвід таких походів. Вона стверджує, що і я швидко освоїла веслування. Ще б пак, адже маршрут ми мали жвавий: стрімке русло, несподівані повороти, тож досить кількох недбалих порухів весла — і каяк летить в очерет чи прямісінько на підводні рифи-коряки, яких по курсу хоч і небагато, але досить, аби тримати ваш адреналін на пристойній позначці... А ще траплялися похилені дерева, і питанням честі було достойно «вписатися» в ці імпровізовані арки, аби не перевіряти на практиці, перевертається каяк чи ні.
Дивовижно, що при цьому ми примудрялися милуватися розкішною природою і навіть фотографувати здивовані погляди диких качок і гусей, яким ми певне докучали своїми спонтанними зойками на черговій перешкоді. Хоча птахи могли б і звикнути до таких «майстрів атракцій», як ми, адже польською частиною Августовського каналу (водна артерія з’єднує Польщу, Литву і Білорусь) за рік пропливає 70 тисяч туристів. А в сезон майже 300 осіб щодня виводять на воду свої байдарки. До речі, 1999 року, під час подорожі до Польщі, каналом пропливав Іван Павло ІІ. І нинішнього президента Польщі Броніслава Комаровського, кажуть, тут також часто можна зустріти в байдарці.
Августовський канал цікавить туристів невипадково. 1979 року його внесено до переліку цінних пам’яток старовини. І сьогодні цей один із найбільших туристичних об’єктів регіону претендує на статус культурної спадщини ЮНЕСКО. Коли наприкінці XVIII століття тут почала розвиватися морська торгівля, спорудження Августовського каналу розглядали як амбітний проект. Втілювали його 15 років, на будівництві працювали тисячі робітників із навколишніх країв, у тому числі й кріпаків, які за свої старання отримали волю. Назва одного із шлюзів — Свобода — нагадує про ті часи.
Тут вільно почуваються птахи і тварини, що полюбляють воду, тут рай для фотохудожників і просто оаза для тих, кого стомило одноманітне життя. Ось так — помахаєш кілька годин веслом, змокнеш від напруги і бризок, а потім дізнаєшся, що найвеселіший атракціон — попереду: шлюз. Коли всі колеги дісталися фінішу, наші каяки з обох боків «заблокували» воротами, і вода почала стрімко підніматися, пінячись і підносячи наші човни все вище і вище, на десять чи й більше метрів... Скажу так: після такого сплаву і шлюзування ми пришвартувалися до берега настільки загартованими, що, певне, без страху обійнялися б із зубрами, якби ті раптом вигулькнули із лісової хащі. Але оскільки господарі пущі не квапилися до нас назустріч, на березі ми радо здали свою амуніцію, і наш автобус рушив далі — на Вігри.
Своєю славою, що шириться далеко за межі Підляського воєводства, Вігри завдячують монастирю, який заснували монахи ордена камедулів (пустельників, мовчунів). «Працюй і молись» — такій заповіді підпорядковували себе монахи-мовчуни. Вони все життя постували, сім разів на день ставали до молитви, майже не мали контактів із зовнішнім світом і — трудилися, трудилися. Мовчки, у повній тиші. «Раз на рік монах мав право зустрітися зі своїм батьком, і раз (!!!) на все життя — з матір’ю. Це більше, ніж аскетизм, погодьтеся», — каже пані Алісія Рачковська, представник Підляської регіональної туристичної організації. У монастирі панував розквіт ремесел, провадити торгівлю монахам допомагали світські помічники, і зрештою камедули «непристойно розбагатіли». Тож віроломна постанова пруського короля не забарилася. «Не бути більше цьому ордену», — вирішив король. І звелів монахам забиратися геть. Горді й мовчазні залишали вони свій монастир, на колінах дійшовши до сусіднього села Магдаленкове. А скарби свої, що так непокоїли заздрісників, як свідчить легенда, закопали в тунелі під озером, поруч із монастирем.
Сам орден, щоправда, не канув у Лету, і кілька сотень монахів-камедулів ще й сьогодні можна зустріти в різних регіонах Польщі. Вони такі ж аскетичні мовчуни, і живуть лише постом і молитвою, далеко від людей. А Вігорський костел камедулів під час Другої світової війни зруйнували радянські війська — стріляли по його стінах, хоча точно знали, що за ними нікого немає...
Нині у відбудованому храмі правлять служби католицькі священики, а сам монастир, каже пані Алісія, служить не тільки як туристичний об’єкт, а і як осередок для... лікування трудоголіків. Так-так: усім занадто стурбованим роботою тут радо забезпечать «спартанські умови» — ніякого інтернету, жодного телефонного зв’язку. Натомість навчать цікавих ремесел і запропонують смачні страви (постувати й аскетично молитися трудоголікам, як бачимо, не обов’язково). І бажаючих підлікуватися, за словами пані Алісії, дуже багато. Ми б також залишилися там охоче. Але — робота, куди ж від неї втечеш... Тож на прощання посмакували пізньою ожиною, яка росте неподалік дороги. І уявили, як цим шляхом залишали свій монастир мовчазні камедули багато років тому...
Католицизм, як відомо, — головна релігія Польщі, його сповідують понад 90 відсотків населення. Однак у Підляшші, яке остаточно стало польським лише 1944 року, проживають представники різних релігій і конфесій, зокрема віряни автокефальної православної церкви, мусульмани, юдеї, старовіри. У містечку Супрасль, неподалік Білостока, туристів приваблює церква Благовіщення Пресвятої Діви Марії, збудована на території найдавнішого православного монастиря Польщі. Його історія унікальна.
Збудований на початку XVI століття, монастир довгий час розвивав у своїх стінах традиції візантійської культури, яку принесли сюди монахи з Афону. Прислужувати Богу в Супрасль приїжджали серби, болгари, греки, русини. Книгодрукарня, заснована при монастирі польським королем, стала другою за значимістю в Польщі — після друкарні Ягеллонського університету в Кракові. У монастирській бібліотеці зберігалося 16 тисяч книг, зокрема найдавніша рукописна книга старослов’янською мовою. Яку потім, як розповів провідник монастирем, підступно викрав професор із Варшави, розрізав на три частини і дві встиг продати, доки крадія не зловили на гарячому. Деякі стародруки можна побачити в бібліотеці монастиря, а сам осередок молитов і духовності нині відновлюють — після того, як Супрасль накрила трагічна хвиля історії.
«Під час Першої світової війни, шукаючи порятунку від смерті, монахи та прихожани повантажили на 30 возів церковне добро (в тому числі й тисячі рідкісних книг) і вирушили в Росію. Пізніше дорогою на колону напали червоноармійці і знищили всі церковні раритети», — розповів гід. Будівля монастиря стояла пусткою до 1939 року, а потім... радянські військові обладнали Божий храм під конюшню. Там же виготовляли зброю, а прицілювалися і стріляли в ікони, що їх монахи не встигли вивезти. «Постояльці» поламали всі хрести, а сам храм підірвали фашисти в 1944-му. Дивом уціліли лише колони і кілька фрагментів фресок.
Фрески нині можна побачити в Музеї православних ікон при монастирі. Головним поставником експонатів музею, як ми з’ясували, є... Білостоцька митниця, що вилучає церковні цінності в контрабандистів. Більшість святих образів родом із XVIII-XIX століть. Мультимедійне обладнання допомагає відчути стиль тих епох, коли ці ікони писалися. Демонструється також фільм про технологію «творення» ікон.
— Це був край непрохідних боліт і майже дикої природи. Після Другої світової війни в тутешніх лісах можна було зустріти селян, які нічого не чули про війну... Болота, на жаль, осушили. Але залишилося багато птахів. Нині навіть об’їзні дороги побудувати тут не можуть, бо це зашкодить пернатим. Люди часом нарікають, що птахів охороняють більше, ніж самих людей, — розповідає Влодзімєж Щурек, директор Польської туристичної організації.
Ми наближаємося до Нарвянського народного парку, що біля містечка Ванєв. Краяни називають його «Польською Амазонією». Русло річки Нарви пролягає через парк оригінальними рукавами, створюючи своєрідний природний ландшафт. «Подібна система рік є в Африці. І в Україні — Прип’ять», — каже Микола Прушинський, керівник відділу науки і досліджень Нарвянського парку. Він зустрічає нас на вході в парк і веде довгою дерев’яною кладкою через порослі очеретом болота. Лось тут, каже провідник, — король звірів, вільно почуваються коза, олень. Але найбільша цінність парку — птахи: 153 види пернатих гніздяться на території заповідника. «Навесні в один день в одному місці можна побачити 16 тисяч гусей, — продовжує пан Микола. — Взагалі до природи парку руку доклала людина. У 1960-х у Білорусі просто біля кордону збудували водосховище. На зиму воду спускали, і все, що за літо у тій воді перегнивало, — пливло сюди. Так у наш парк потрапила тростина. Вона порушує баланс рослинності, заважає птахам. Тому перша проблема парку — це густа трава, яку треба постійно косити. А 60 відсотків ґрунтів — у приватних руках. І більшість власників поняття не мають, де їхня земля, яку вони отримали в спадок. А без дозволу власників ми нічого не можемо робити на тих ділянках. Таке замкнене коло. І це — друга наша проблема».
Браконьєрства в парку немає, запевняє він. Мисливські кола так ретельно контролює держава, що безчинство просто недопустиме. Хіба рибне — та й то зрідка. Адже людей, які ще пам’ятають техніку плетіння риболовецьких сітей, у Польщі мало. І кара за здобуту нечесно здобич велика.
Найцікавіший період у Нарвянському парку — квітень-початок травня. Сюди можна приїхати, розбити намет, пожити біля братів наших менших. Німці, голландці часто так і роблять. А косити траву адміністрація парку наймає фермерів. Витрати на це, що цікаво, компенсує спеціальна програма ЄС. Що ж можна робити з такою силою-силенною трави? «Як що? — дивується Микола Прушинський. — Брикети для топлива!» У Польщі, як і в Європі загалом, нині активно шукають альтернативні джерела енергії...
«Релігія, традиції і кухня — все, що залишилося нам від предків. В усьому іншому ми поляки», — говорить Дженетта Богданович, господиня «Татарської юрти» у маленькому селі Крушиняни, що майже на кордоні з Білоруссю. Пані Дженетта з кримських татар, її чоловік — із монгольських. Нині у Крушинянах мешкає лише три татарські родини, а колись їх було тут 4 тисячі, розповідає вона. Перед Другою світовою війною татар, як і заможних людей краю, виселили до Сибіру, інші згодом роз’їхалися світом у пошуках кращої долі. «А я закохалася в це магічне місце. Тут піклуюся про могили предків. І відроджую традиції свого роду». Пані Дженетта не просто пригощає нас смачними стравами татарської кухні, а й проводить майстер-клас із приготування м’ясного пирога «перекачевніка». Тісто для нього замішує майже як для вареників, але його треба добре викачати (звідси і «перекачевнік»), аж доки не стане ніжним, тонким, майже прозорим. І — таким, що не рветься. «Відколи себе пам’ятаю, «перекачевнік» у нашій родині мама готувала на великі свята. Начинку найкраще додавати із м’яса гуски — тоді він особливо смачний. Але згодиться й індик, і курка», — розповідає привітна господиня. Слава про її коронну страву шириться далеко за межі Підляського воєводства, тож не дивно, що «перекачевнік» представлений у Списку регіональних продуктів ЄС. Скуштувати цей оригінальний смаколик приїжджають із різних країв. Не так давно в «Татарській юрті» побував принц Чарльз.
У Крушинянах є мечеть, де служба відбувається по п’ятницях і у великі свята, коли до села, на свої дачі, з’їжджаються татари з інших регіонів Польщі. Про це нам розповів місцевий житель Джеміль, який проводить тут екскурсії. Спеціально для нас Джеміль відкрив мечеть, розповів про особливості мусульманських богослужінь, показав мусульманський цвинтар, де знаходять останній спочинок його одновірці. Той факт, що мусульманин Джеміль узяв за дружину католичку, ніяк не позначається на житті його родини. Один із дітей Джеміля визнає себе католиком, другий сповідує мусульманство. «І всі щасливі», — посміхається Джеміль.
Жодного сумніву: найповажніша тварина у Підляшші — зубр. Його зображення можна зустріти всюди — на плакатах, придорожній рекламі, у вигляді скульптур, сувенірів. «Зубра» можна випити — так називається один із найпопулярніших видів польського пива. Ну і «Зубрівку» — знамениту у світі горілку — виготовляють у Білостоку. Не знаю, що б самі зубри сказали про такий свій культ. Може, щось на кшталт: «От дивні люди...». Але «дивні» туристи однак прагнуть зустріти короля пущі під час мандрівки краєм. Кажуть, декому щастить. Ми вже майже втратили надію, але у селищі Кермуси мрія набула реальних обрисів. Тобто — обрисів живих зубрів, які вільно походжали в глибині лісу. Збиралося на дощ, і ми поспішали, тож лише весело помахали мовчазним тваринам на прощання. «Що за атракціон? — певне, подумали зубри. — Ідіть уже собі, а то змокнете...»
Автор висловлює вдячність Польській організації туристичній і Підляській регіональній організації туристичній за організацію поїздки.
* Лелече село Пентово. У цьому мальовничому селі в одній садибі гніздиться 34 лелечі родини. Колись вітер зруйнував гнізда, господарі збудували нові, але побоювалися, що птахи не повернуться. А вони не тільки прилетіли сюди після зими тим самим «складом», не тільки облюбували нові помешкання, а й щороку лелек у Пентово стає більше. Тут є невеликий музей лелек з постійно діючою виставкою, присвяченою птахам.
* У Підляшші розвинена мережа велосипедних маршрутів. Любителі активного відпочинку можуть взяти на прокат ровера, проїхатися через ліси, у сезон назбирати грибів. Підляшшя — знаменитий грибний край. Можна замовити «грибного гіда», який розповість про особливості «тихого полювання», покаже різні види грибів, підкаже, коли їх краще збирати і як готувати.
* Містечко Тикоцин запам’ятовується своєрідною архітектурою і атмосферою, що зберігає «почерк» і дух минулого. У місцевому замку можна замовити романтичну вечерю, яку супроводжуватиме театралізоване дійство.
Олена Бондаренко, прес-менеджер Польської туристичної організації:
— Польща прагне заявити про себе у світі як сучасна, мультимедійна країна. Тут, у Підляшші, досі добре зберігається фольклорна специфіка краю. Це окремий регіон, «замкнений» у своїх пущах, а люди тут живуть у своєму світі, і таке враження, що вони ніколи не бували в інших регіонах країни. Трохи «дикий», віддалений від цивілізації регіон. Тут довгий час панувала польська шляхта, і досі збереглися шляхетські маєтки, які нащадки не поспішають продавати — бо це і батьківщина, і батьківщина. Ці маленькі дерев’яні будиночки — абсолютно інша архітектура... Скажу чесно: я такої Польщі ще не бачила. Подорож Підляшшям заохочує заглянути до підручників історії, додати нові факти в систему своїх цінностей та уявлень про архітектуру, змінити ставлення до природи, навчитися говорити мовою птахів і частіше чути голоси річок.
У Польщі дуже розвинений внутрішній туризм, пізнавальний відпочинок. Поляки — великі патріоти. Разом із дітьми беруть намети, сідлають велосипеди — і прямують подалі від цивілізації, поближче до землі і природи.
Між українцями і поляками практично немає мовного бар’єру, нам легко порозумітися. І попри складну ситуацію в Україні, кількість українських туристів, які прагнуть відвідати Польщу, зростає. За перше півріччя 2014-го Польща відкрила для наших громадян 400 тисяч віз.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
