«У хвилини відчаю, страху я весь час чула молитву...»

Тетяна зателефонувала Безлеру й заявила: поки, мовляв, не почую маминого голосу, жодних розмов не вестиму

«Через 20 хвилин після маминого дзвінка я вже сиділа в кабінеті начальника обласного управління МВС Івана Корсуна, і ми разом думали, що можемо зробити в цій ситуації. Ми передали інформацію про вимоги бойовиків до штабу АТО, зібрали родичів інших трьох полонених волонтерів, аби ті написали заяви до райвідділів міліції. А потім почалися наші пошуки, — розповідає про подальший перебіг подій Тетяна Єфремова. — Зверталися по допомогу в РНБО, адміністрацію Президента, Міноборони, спілкувалися з головним СБУшником Валентином Наливайченком. Стукали в усі двері: вели перемовини з Володимиром Рубаном, котрий займається обміном полонених, і навіть із тими пошуковцями, які пропонують свої послуги за гроші. Про місцеперебування нашої волонтерської групи не було жодної інформації».

Згодом з’явилися дві маленькі зачіпки. Як виявилося, з банкомату в Ровеньках знімали гроші з Ірининої картки, проте це було 23—24 червня. А потім стало відомо, що у соціальній мережі «ВКонтакті» виходили на персональну сторінку бранки з Горлівського УБОЗу. Проте була дуже мала ймовірність, що Ірина Бойко перебуває саме там, адже вона могла надати свій пароль та логін — і тоді зайти на її сторінку в соцмережі можна з усіх кінців світу.

«Я одразу ж зателефонувала чи не в усі міністерства «ЛНР» та «ДНР», у присутності начальника Октябрського райвідділу міліції Полтави розмовляла з головними сепаратистами, — продовжує розповідь Тетяна Єфремова. — Говорила, що готова на все, але не в моїх силах змусити Міноборони видати наказ про те, щоб військова частина склала зброю. З іншого кінця дроту мені відповідали, що такої полоненої в них немає. Потім — що затриману волонтерську групу відвезли до Антрацита. Далі — що вони в Донецьку в будівлі управління СБУ... І кожну інформацію ми перевіряли. А потім за допомогою Василя Ковальчука вийшли на самого Безлера. Василь Григорович зателефонував йому як давній товариш по службі в Афганістані. Той відповів, що група полтавських волонтерів розстріляна наприкінці серпня. Приблизно через тиждень Василь Григорович знову мав телефонну розмову з Безлером, і цього разу останній повідомив, що його ополченці підірвали автівку волонтерів під Старобельськом. Цю ж саму інформацію він озвучив по телефону й мені».

Тетяна йому не повірила. У цей час вона багато чого переосмислила. Раніше думала, що їй допікали якісь негаразди, проблеми, а коли зникла мама, зрозуміла, що насправді не мала проблем. Тетяна усвідомила раптом, як багато робила Ірина для їхньої сім’ї, а вона цього не помічала, сприймала як належне.

«Поряд зі мною з’явилися люди, дружбою з якими дуже дорожу, — пригадує Тетяна. — Валентин Артем’єв — екс-начальник відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків міського відділу міліції, котрий 30 листопада минулого року подав рапорт про звільнення, бо не хотів більше служити в органах внутрішніх справ за режиму Януковича, — сам вийшов на мене, і за ці останні три місяці ми стали дуже близькими друзями. Наш волонтер Михайло Дугін у перші дні після зникнення мами садив мене в автівку й возив містом, бо я просто не могла залишатися вдома сама. На той момент у зону АТО вже ніхто не їздив, проте іще один мій добрий друг Євген Ситько розвозив мамине фото з надписом «Розшук» по всіх наших блокпостах і примудрявся проникнути навіть туди, куди проїхати ніхто не міг, — ми переживали, аби з ним нічого не трапилося. Водночас дуже багато вірян молилися за маму в церквах різних конфесій. Я спілкувалася і з родичами трьох інших зниклих волонтерів, ми обмінювалися інформацією, змінили трьох слідчих міліції. А позаминулої суботи о 10.30 вечора зателефонував Василь Ковальчук і повідомив, що Безлер готовий віддати маму мені особисто».

Тетяна одразу ж почала збиратися в дорогу. Вона раптом згадала той час, коли 9 місяців пролежала в лікарні з тяжкими травмами, і той день, коли мама приїхала її забирати, — і відчула, що Ірина чекає зараз доньку так само, як вона її колись... Їхати потрібно було в Горлівку, до самого Безлера. Близькі спробували, було, її напоумити: «Опам’ятайся, у тебе ж двоє малолітніх дітей, а ти збираєшся в самісіньке лігво ворога». Та молода жінка була налаштована рішуче. Згідно з вимогою Безлера, вона мала прибути сама, проте Василь Ковальчук заявив, що супроводжуватиме її. А віз їх Михайло Дугін на своєму яскраво-червоному автомобілі.

«Ой, забула вам розповісти: коли Василь Ковальчук повідомив про те, що Ігор Безлер готовий віддати маму, то додав також, що розмовляв і з нею самою. Звісно, я довіряю Василю Григоровичу, проте як юрист звикла перевіряти інформацію. Тож зателефонувала Безлеру й заявила: поки, мовляв, не почую маминого голосу, жодних розмов не вестиму. Це перше правило, про яке хочу нагадати родичам, близьким полонених: поки не поспілкуєтеся із бранцями й не переконаєтеся, що це саме вони, ваші рідні, ризикувати не варто, — наголошує Тетяна. — Обов’язково потрібно підтримувати зв’язок і з працівниками міліції, СБУ, переговорниками, пошуковцями — з усіма, хто взявся допомогти вам».

Коли командир (це була жінка) підрозділу, який утримував Ірину Бойко в полоні, дозволила матері й доньці поспілкуватися по телефону і ті цілих 20 хвилин розмовляли про все на світі, у Тетяни не лишилося жодних сумнівів.

Ірину катували в комендатурі Антрацита, яку очолював Олександр Чорний

І ось тепер молода жінка і двоє чоловіків на яскраво-червоній автівці добралися до крайнього українського блокпоста у Вугледарі. Тут хвилин 40 вели переговори зі штабом АТО: Ігор Безлер — зі свого боку, а Василь Ковальчук — зі свого. Урешті-решт трійцю сміливців пропустили. Хлопці з Нацгвардії презентували їм стареньке розбите непримітне авто, бо на червоному їхати далі було небезпечно. Хоч Безлер і присягнувся словом офіцера, що на його території їх ніхто й пальцем не зачепить. На першому ж блокпосту «ДНРівців» автівку Нацгвардії довелося залишити — далі до другого, третього й четвертого блокпостів їх перевозили, щоразу пересаджуючи на інший джип.

«Починаючи від Слов’янська, там усе розвалене, не працює інфраструктура, навіть туалету не знайдеш (а на узбіччя дороги не вийдеш, бо там можуть бути міни). Незвичним було й те, що скрізь дуже багато ополченців у формі, зі зброєю: як чоловіків, так і жінок, — ділиться спостереженнями Тетяна. — Коли нервуюся, завжди спілкуюся українською мовою, та за це мене не розстріляли. Ми приїхали в комендатуру Горлівки і згодом нас завели до кабінету Безлера. Коли пили каву, у моїй голові промайнула думка, що вона може бути отруєною, бо дівчина-секретар не готувала її на місці, а принесла з їдальні. Але на той час уже нічого не боялася, бо поряд були Василь Ковальчук і Михайло Дугін, до того ж знала, що за нас молиться весь Єрусалим, усі церкви. Ні, страх, мабуть, усе-таки давав про себе знати, водночас я вірила, що все буде гаразд: якщо вже по дорозі нас не розстріляли, то навряд чи стануть труїти кавою. А потім завели маму... Це був такий момент... Хвилин 15 ми стояли, обнявшись, і не могли вимовити жодного слова. Мама плакала».

— Вона змінилася? Схудла, змарніла?

— Схудла й осунулася. Після травм тримісячної давнини лишилися синці під очима — в Антрациті одразу після затримання з неї дуже познущалися луганські козаки. І в Горлівці перші півтора місяця ставлення до неї було не дуже. Усе змінилося, коли з’явилася командир-жінка Корса (це її позивний). Мама пригадує, що коли їй уперше принесли склянку молока і два пряники, усе перевернулося в її душі. Так, її утримували в закритій камері, навіть до туалету виводили під конвоєм, водночас дружини ополченців передавали їй білизну й засоби гігієни. Скажу вам більше: коли ми від’їжджали, ополченці не хотіли її відпускати, навіть застерігали: тут ти, мовляв, під нашим захистом, а коли поїдеш туди — тебе розстріляють на першому ж «укрівському» блокпосту або замордують в СБУ.

— Але ж мама повернулася зовсім іншою людиною: її здоров’я похитнулося. Ким, урешті-решт, потрібно бути, щоб відрізати жінці мізинець?

— Так, як уже говорила, маму катували в комендатурі Антрацита одразу, як тільки взяли в полон: били молотком, свердлили тіло свердлом, виймали ложкою очі. І оскільки в неньки було багато сліз, вони вирішили, що то витекло око, й облишили тортури. Тож одним оком мама таки бачить, іншим — наполовину: воно дуже травмоване. Є ум’ятини в черепі, сліди від молотка й свердла на тілі. Коли наступного дня мамі вдалося зателефонувати мені і коли засоби масової інформації повідомили, що бойовики взяли в полон громадських активістів, у комендатурі з’явився їхній пастор і наказав: активістів, мовляв, не бити. Йому відповіли, що вже пізно. Тож, за словами мами, її, напівживу, скалічену, переховували. Не знаю, з яких мотивів її тримали під вартою й чому відпустили, — зізнається Тетяна. — У діях ополченців не вбачаю логіки. А потім була дорога додому. Люди Безлера довезли нас до останнього блокпоста «ДНР». Ми зв’язалися зі штабом АТО, і нам повідомили, що їхати до Вугледара небезпечно, до того ж невідомо, чи взагалі наша автівка вціліла. Що мене ще здивувало? Один з ополченців підійшов до таксиста й попросив: «Оцих людей потрібно перевезти на український бік», — і останній без зайвих запитань довіз нас до Дебальцевого. Щоправда, всю дорогу він був дуже напружений, тож ми його весь час заспокоювали. Коли під’їжджали до наших блокпостів, бійці нас уже впізнавали. Таксист, звичайно, був шокований, адже в нас ніхто навіть документів не перевіряв (окрім усього, я залишила їх у червоній автівці). Ми говорили, що веземо волонтерку, яка 99 днів провела в полоні, тож нам не ставили жодних запитань. При цьому ми просили, щоб таксиста пропустили, коли він повертатиметься назад.

«Коли на першому українському блокпосту побачила наш Державний прапор, хотілося і сміятися, й плакати»

Тетяна говорить, що дуже вдячна Василю Ковальчуку, який, їдучи до Безлера, також дуже ризикував. Адже все могло бути неправдою, байкою, можна було дати слово, а потім забрати його назад. Як би там не було, Василь Ковальчук не залишив Тетяну саму, увесь час був поряд.

«Я бачила, як мама молилася, щоб ополченці не передумали, дотримали слова, щоб Василь Григорович не зірвався, адже він сидів якраз навпроти Безлера, дивився йому просто в очі, з ним вели провокативні розмови, проте він стримався. Нам пропонували заночувати, але ми боялися, що назавтра в ополченців може змінитися настрій. Коли сиділа в кабінеті Безлера, зателефонував мій чоловік, і я відповіла, що не можу розмовляти, бо дещо зайнята. Кажу вам чесно, ми могли з чим завгодно туди приїхати. Коли о 18.30 прибули до Дебальцевого, кілометрів за 10 від нас розпочався черговий обстріл. Звідусіль «бахкало», і я дуже злякалася. Та Василь Григорович мене заспокоїв: коли «бахкає» — це не страшно. Страшно — коли свистить».

Мандрівка з гарячої точки для героїв закінчилася так: у Дебальцевому, куди їх довіз «ДНРівський» таксист, на них уже чекав командир зведеного загону міліції Полтавщини Дмитро Можаєв. За словами Тетяни, червоної автівки, як написав дехто з журналістів, у них ніхто не «віджимав». Просто оскільки автомобіль Нацгвардії залишився на «ДНРівському» блокпосту, наші бійці навзамін при потребі тепер використовують авто Михайла Дугіна.

«До речі, Дугін пропонував хлопцям із Нацгвардії гроші: у нього було при собі 2 тисячі доларів, — пригадує Тетяна ще один момент, який видається їй важливим. — Проте вони відмовилися, хоч самі стояли у в’язаних шкарпетках і гумових капцях... Та я не розповіла вам, як ми добралися додому. Так от, Дмитро Можаєв на міліцейському «уазику» довіз нас до Артемівська й пересадив у «Газель» без вікон (її дещо пошкодив БТР), ми дуже змерзли, проте все ж добралися до Ізюма. До речі, виїхали о 19-й, а о 21-й уже закривалися блокпости, тож цілком реальною була перспектива опинитися посеред ночі в полі. Таким чином, хлопці гнали розбиту «Газель», як могли, і ми таки встигли. А в Ізюмі нас зустріли друзі, тож о 5-й ранку вже були в Полтаві».

— Коли відчули, що ви вдома? — звертаємося до Ірини, на долю якої випало так багато випробувань.

— Коли під’їхали до першого українського блокпоста, і я побачила наш Державний прапор, хотілося і сміятися, й плакати. Той прапор, який ми везли бійцям, я встигла заховати в труси. І якби його в мене знайшли, повірте, ми б із вами зараз не розмовляли, — жінка не може говорити про пережите без сліз. — Ви мене вибачте за ламану мову — досить довго говорила російською, луганські козаки били мене за кожне українське слово. От, бачите, побиті ноги, отут і отут зламані ребра і обличчя не було зовсім — суцільні переломи. Коли били, приказували: «Ти, с...о, приїхала годувати «укропів»? Ти привезла їм жрачку? І при цьому розказуватимеш байки, що прибула з благодійною місією?». Для того, щоб хоч якось убезпечити хлопців, сказала, що я керівник нашої волонтерської групи. Сподівалася, що в тих, хто катував, є хоч крапля людяності. Та де там. Був на ту пору такий комендант в Антрациті — Олександр Чорний. Він віддавав накази катувати і сам катував. Були відчай, страх, було всього. Але увесь час чула молитву, відчувала, що за мене моляться. У такі хвилини ридала й просила: Боженько, допоможи моїм рідним мене знайти. Не знаю, що сталося з іншими трьома волонтерами з нашої групи. Напівпритомну, мене везли відкритою автівкою чи не через весь Донбас. Коли привезли до Горлівки, там уже було зовсім інше ставлення — лояльне і, можна сказати, навіть дружнє. Безлер, до речі, сам був шокований, коли побачив, у якому я стані. І коли я з горем навпіл піднялася на ноги, він не повірив: «Ну, ти даєш! Викарабкалася!».

І ця війна нікому не в радість. До останнього подиху тепер боротимуся за мир. Хто має право наживатися на чужих смертях? Заробляти політичні дивіденти?

«Не втрачайте надії»

Очільник Департаменту охорони здоров’я Полтавської облдержадміністрації Віктор Лисак призначив Ірині Бойко повний медичний огляд, на неї вже чекає консиліум лікарів — обіцяють, що як обстеження, так і лікування будуть безплатними.

— Головний лікар обласної клінічної лікарні телефонує нам уже другий день, — стверджує Тетяна, — та ми все ніяк не можемо відбитися від журналістів. Наостанок хочу звернутися до родичів тих, кого утримують у полоні: не втрачайте надії, моліться, стукайте в усі двері, навіть якщо вважаєте, що надії вже немає. Адже ми не знаємо, звідки може надійти допомога. І якщо вважаєте, що вже зробили все можливе, не зупиняйтеся. Аби потім, коли ваші родичі повернуться, ви могли сказати собі: я зробив усе і навіть більше.

Чим викликаний широкий жест Безлера? Ми зустрілися з іще одним героєм цієї історії — Василем Ковальчуком, і він проаналізував, у чому ж причина такої несподіваної доброти Ігоря Безлера. Річ у тім, що, як уже повідомляли засоби масової інформації, напередодні лідер ополченців отримав звання генерал-майора. І оскільки, за словами Василя Григоровича, Безлер — людина настрою, можливо, цим і викликаний такий широкий жест. Проте, на думку Василя Ковальчука, була ще одна причина...

«Я шукав чотирьох зниклих полтавських волонтерів тривалий час. Коли Ігор Безлер, разом з яким 30 років тому служили в Афганістані (були тоді лейтенантами), до того ж обоє отримали ордени Червоної Зірки, повідомив мені по телефону, що його бійці підірвали автівку наших волонтерів під Старобельськом, я співставив факти: там і справді була підірвана «Газель», у результаті 5 осіб загинуло і 10 було поранено. Але ж була ситуація, коли Безлер повідомив, що розстріляв трьох наших бійців, а згодом виявилося, що вони живі. Пам’ятаєте? Тож, думаю, може, й цього разу блефує, — відтворює хід своїх думок Василь Ковальчук. — Аж якось о 10-й вечора — телефонний дзвінок від Безлера: «Виявляється, я помилився: Ірина Бойко жива. Нехай по неї приїде донька — тільки не пізніше 8-ї ранку». Я сказав, що приїду також. «А ти не боїшся?» — перепитав він. Ми їхали всю ніч. Зателефонував Безлеру з останнього українського блокпоста й повідомив, що далі нас не пускають. Хотілося, щоб туди доправили Ірину, — і на цьому ми розпрощалися. Та Безлер був непохитним: приїжджайте, мовляв, сюди — і край. У результаті ми проїхали ще кілометрів 15 путівцями — і тут нас зустріли бійці з георгіївськими стрічками, добре вдягнені і взуті — видно, що забезпечення шикарне, зброя свіжа. Із нашими хлопцями не зрівняти...»

— Ви так давно не бачилися з Безлером. Обнялися?

— Ні, на перших порах спілкування було натягнутим: усе-таки я приїхав до ворога, він стріляв у наших хлопців. Хоч руку одне одному потиснули — не приховую. Якби на його грудях побачив орден Червоної Зірки, також почепив би свій (він був у мене в кишені). Того дня там саме працювала комісія за участю представників ОБСЄ зі створення комендатур (за принципом Косово). І була домовленість, що з обох сторін не прозвучить жодного пострілу. Для чого, думаю, і був викликаний я як правозахисник і для чого провів там майже весь день — Безлер відвів мені роль статиста. Очевидно, йому потрібен був свідок, який би підтвердив, що він не стріляв, — висловлює припущення Василь Ковальчук. — І того дня, до речі, в нього був один «двохсотий» і три «трьохсоті». Найцікавіше, що я увесь час спілкувався з Безлером українською — робив це навмисне, аби підкреслити, що перебуваю на своїй землі, а на прощання висловив побажання, щоб Україна була єдиною. Він відповів також українською: «Я тобі щиро вдячний».

— Ви не поцікавилися в колишнього товариша по службі, де ж інші троє волонтерів із Полтави?

— Я запитував про їхню долю. Безлер пообіцяв, що їх шукатиме. Більше того, коли ми від’їжджали, в автомобілі було вільне місце, і я попросив: «Віддай мені одного хлопця — Романа Діллера з Решетилівки, який перебуває у вас у полоні. У нього троє дітей, дружині важко самій піднімати їх на ноги». Безлер відповів, що проводить обмін тільки за посередництва Володимира Рубана.