Козачка України

Славу, визнання та народну любов вона пізнала за життя. Була удостоєна звань народної та заслуженої артистки, стала лауреатом Шевченківської премії, Повним кавалером ордена княгині Ольги та інших престижних державних нагород. Хоча свого часу «доброзичливці» називали її «безголосою нездарою». Раїса Кириченко — без сумніву, жінка-легенда, без якої неможливо уявити історію української естради. Хоча, гастролюючи по всьому світу, вона так і залишилась простою і земною жінкою, що понад усе любила своє тихе село і батьківську хатину.

Влітку мені вдалося побувати на малій батьківщині Раїси Кириченко — у селі Корещина на Полтавщині, відвідати її домівку, поспілкуватися з людьми, які знали співачку особисто, прочитати її унікальну книгу спогадів: «Я козачка твоя, Україно!»...

Концерти на вишні

Раїса була п’ятою дитиною у сім’ї Панаса й Марії Коржів. Єдина донька, улюблениця родини, жвава і дотепна, голосиста і роботяща. У післявоєнні роки Коржі жили дуже скромно. На рівні зі старшими Рая виконувала усю селянську роботу — копала, сапала, косила. Доглядала за худобою, доїла корову, пасла в колгоспі телят, а з 16 років підміняла доярку на фермі. Однак, не маючи ніякої музичної підготовки, понад усе любила співати і уявляла себе на сцені стрункою красунею в гарному платті, з елегантною зачіскою. Мріяла, як ведучий оголосить на весь зал: «А тепер виступає Раїса Корж!» і глядачі зустрінуть її гучними оплесками.

«У повоєнні роки наші батьки працювали в полі, а ми із Раєю носили їм обід, — згадує подруга дитинства Раїси Ніна Макарівна Срібна. — Батьки лишали нам частину їжі, щоб, повертаючись назад, і ми трохи перекусили. Є пісня — «Черствий окраєць хліба з часником для мене кращим був сніданком» — так то наче про нас. Дорогою на поле ми завжди співали».

З війни батько Раїси привіз гармошку «Хофнер», з якою вона давала перші «концерти», сидячи у дворі на вишні і виспівуючи пісень, які сама ж таки й вигадувала.

Перші Раїні «гастролі» мало не зірвалися. Будучи школяркою, дівчинка мала виступати на олімпіаді разом із вчителькою Галиною Бардаковою. Але щоб вийти на сцену, треба було мати більш-менш пристойний одяг і взуття. Сукню можна було й звичайну вдягнути, та босою ж на сцену не вийдеш. А в родині Коржів були на п’ятеро дітей усього одні старі чоботи... Напередодні концерту Рая засинала в сльозах, а коли прокинулася — біля ліжка стояли червоні черевички. Учителька так хотіла, щоб її учениця виступила, що позичила в когось взуття для неї...

Із кузова вантажівки — на професійну сцену

Йшли роки, Раїса співала та працювала на фермі. Талановитій дівчинці не світило нічого, окрім виступів у місцевому клубі. Допоміг щасливий випадок під час концерту в колгоспі села Кринки. «Концерт відбувався просто неба. Сценою служили кузови вантажівок з опущеними бортами. Пам’ятаю, після концерту зійшли ми з Раєю зі «сцени», аж тут підходить директор кременчуцького хору при будинку культури КрАЗу Павло Оченаш і давай хвалити її голос і запрошувати до свого хору», — згадує Ніна Макарівна. Я на той час уже була заміжньою і про якісь гастролі не мріяла. А Рая загорілася цією ідеєю. Але ж хіба у ті часи можна було вільно кудись поїхати? Керівництво колгоспу документи довго не хотіло віддавати, мовляв, хто в колгоспі корів доїтиме? Але врешті відпустили».

Життя співачки — не лише слава та оплески. Були й невдачі. Наприклад, прослуховування в Полтавській філармонії, де дівчині відмовили. «У нас жіночий хоровий ансамбль академічного спрямування, а у вас голос народний», — пояснили. І хоч Раїса, не маючи ніякої спеціальної музичної освіти, вперше почула таке визначення свого голосу, знала одне — співати «як усі» вона не бажає. Хоч було гірко, але внутрішній голос підказував: «Добре, що не прийняли, а то заходились би мій голос вирівнювати, робити схожим на інші, а чи треба?». Але Полтава все ж стала доленосною для Раїси — там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Миколу Кириченка. Він був баяністом, вона — співачкою, так і прожили, співаючи, разом усе життя.

Вокальні дані під сумнів поставили і в Черкаському народному хорі, де співачка пропрацювала значну частину свого життя. Один із членів комісії заявив після прослуховування: «Та вона ж безголоса! Навіщо нам таке лихо?». Керівництво хору на те не зважало і затвердило її як солістку. Траплялися і утиски цензури. Раїсі намагалися заборонити виконувати пісню «Синові» на слова Василя Симоненка. Мовляв, що за неоднозначний рядок: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі». Чому це наші солдати мають падати на чужому полі? Вони ж не загарбники!». «А хіба мало наших солдат полягло в Європі під час Другої світової?» — відповіла співачка.

Мандруючи світами

Умови, в яких гастролювали народні улюбленці 1960-80-х років, були аж ніяк не люксові. У своїй книзі спогадів Раїса згадує, що вони, бувало, жили в холодних плацкартних вагонах. Завішувалися простирадлами, щоби мати хоч якийсь особистий простір. Холод, брак гарячої води, «душ» із шланга, яким миють вагони, — у молоді роки це сприймається як весела пригода, але такі мандрівки не минають безслідно для жіночого здоров’я. А ще набридала несмачна їжа з вокзалу, часом хотілося домашнього молочного супу. «Бувало думала: досить, кину хор, повернуся в Корещину на свою ферму, де завжди молока досхочу. А увечері — концерт, аплодисменти, квіти. Ні, думаю, людям потрібне не лише молоко, а й моя пісня!» — згадувала співачка.

У 1983 році вперше виступала за кордоном. Особливо вразила Раїсу Кириченко Канада. Якось після концерту одна жінка попросила прийти до її старого немічного батька. Почувши про артистів з України, він попросив доньку розшукати їх, щоб перед смертю почути рідну пісню. Обіцяв великі гроші, якщо погодяться. «Звісно, ми ні копійки не взяли, але до дідуся завітали. Співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Дивлюсь я на небо», «Марусю Чурай». Він дивився на нас зворушено, ніби знову ступив на землю батьків».

А загалом місцева діаспора у 1980-х була розмежована. Одні підтримували радянську Україну, інші виступали за її незалежність. «А я наївно думала, що всі діаспоряни дружні й однаково люблять Україну. І вони любили. Але різну Україну, — писала Раїса Кириченко. — Під час гостин у одній канадській родині побачила книги, про існування яких і не здогадувалася: спогади Нестора Махна, розповіді про Симона Петлюру, Степана Бандеру... Вже пізніше в роки незалежності і ми відкрили для себе і власну історію, й історію тих, хто часом не з власної волі був змушений жити на чужині».

Гастролювали і в Америці. На той час стосунки Союзу із США були напруженими. На спеціальному інструктажі співачку застерігали, щоб менше виходила на вулицю, адже там можуть пограбувати і навіть застрелити. «Але грабувати було нічого — адже усі ми їхали майже без грошей. Мали з дому кубики супу, кип’ятильник, тим і перебивалися, економлячи на всьому. Американські прикордонники не дозволили ввозити в країну сало й ковбасу — повитрушували усе в кошики, але один голова колгоспу все ж примудрився якось заховати ковбаси в піджак і потім усіх пригощав. Було це дико і принизливо. Почуватися в Америці жебраком, який не може випити кави чи купити дешевенький сувенір», — напише потім у своїй книзі спогадів Раїса. За місяць виступів отримала аж... 200 доларів, які видали за день до відльоту.

Додому, в Корещину!

«Коли вона приїздила — село оживало, наче сонечко сходило чи добрі янголи прилітали. Її немає вже майже дев’ять років, але таке враження, що вона й досі є заступницею нашою», — говорить наш екскурсовод Вікторія Срібна. Жінка працює завучем школи у сусідньому з Корещиною селі Землянки, опікується музеєм співачки, вважаючи це своєю невеличкою місією і знаком вдячності Раїсі Опанасівні за все-все.

Перше, що впадає в очі, коли заходиш у двір до Кириченків, — охайний будиночок із коридорчиком, де зображено пару білих лебедів. Все довкола доглянуте, — клумба буяє квітами, червоніє калина, обабіч хати прихилилася «мамина вишня», у дворі криниця з надзвичайно смачною водою. Збережено альтанку, в якій збиралися за вечерею друзі-митці, що навідували подружжя Кириченків. «А ви знаєте, що саме Корещину Раїса любила понад усе? Коли її запитували, де проведе відпустку, відповідала: «Поїду в Полтаву, Черкаси. А ще куди? Додому! У Корещину. А в останні роки Кириченки взагалі жили тут від Великодня до Покрови!» — коментує Ніна Макарівна.

Уже понад рік, після смерті Миколи Кириченка, хата на обійсті батьків Раїси стоїть замкнена і відкривається, лише коли приїздять гості. Інтер’єр дому лишили таким же, як за життя зіркового подружжя, — прості панцерні ліжка, скриня, гардероб, піч. На стінах концертні афіші. Водогону, каналізації — ніяких «міських зручностей» у будинку ніколи не було. Кириченки завжди були скромними і невибагливими в побуті.

«Попри свою зірковість Раїса завжди залишалася дуже простою, земною жінкою, — згадує Ніна Макарівна. — У 2001 році запросила мене в Київ на свій концерт у Палаці «Україна». Хоч усі знали про її проблеми зі здоров’ям, але ніколи не бачили зажуреною. Пам’ятаю, якось сиділи на кухні, а по радіо співає Ганна Герман. Рая заслухалась і каже: «Яка ж талановита і мужня жінка!» А я глянула на неї й подумала, стільки операцій довелося пережити, стільки горя, але ж вона й сама завжди життєрадісна, хоч як це їй давалося — лише Бог знав. «Раю, а ти хіба ж не така?» — кажу. Вона нічого мені не відповіла, а на очі навернулися сльози».

«Зараз багато говорять про патріотизм і любов до України. Але у багатьох це не більше ніж слова, — каже Вікторія Срібна. — Часто згадую, як Раїса Опанасівна свого часу відмовилася приймати німецьке громадянство задля вигідних умов лікування. Бо як же ж народна артистка України може стати німкенею? У цьому вся її сутність і правдивість. А хто знає, може, і досі була б жива, якби погодилася?».