Прикрилися любов’ю

На ці вихідні у Києві відбулося дві знакові події — ХХ фестиваль «Нове німецьке кіно» та ХІІ фестиваль православного кіно «Покров». І якби сьогодні в Українi було все в шоколаді, то можна було б говорити про художню якість картин, фінансування кінематографа в різних країнах і так далі. Але нині часи люті. Тому, хочемо того чи ні, а програма заходів формується відповідно. Німці поставили себе на місце українців і підібрали фільми з одного боку, щоб хоч якось відволіктися від новин з передової (парадоксальна комедія про нацизм і психоаналіз «Супер-его» Беньяміна Хайзенберґа, романтична драма «Кохані сестри» Домініка Графа), з іншого боку, щоб учергове нагадати — у всіх народів є горе (документальний фільм «Сіль землі» Віма Вендерса, де за допомогою соціальної фотографії Себастьяна Сальгадо режисер переповідає про голод у зоні Сахеля, геноцид у Руанді й палаючі нафтові родовища Саддама Хусейна під час війни у Перській затоці).

На відкритті в кінотеатрі «Київ» директор Ґете-iнституту в Україні Вера Багаліантц наголосила, що одне з міст, яке долучене до фестивалю, не бере участі у показах. Це Донецьк. «Там панує війна. Сьогодні у нас ювілей, але ми не маємо приводу для святкування. Сподіваюся, на ХХІ фестивалі Донецьк повернеться до «Нового німецького кіно». І бажаю, щоб зброя замовкла. Я знаю, що українці вміють боротися за свою свободу», — висловила свою позицію німкеня, яка п’ятий рік працює в Києві.

А тим часом на сусідній вулиці в Будинку кіно проходив фестиваль православного кіно «Покров», який 12-й рік поспіль організовує УПЦ Московського патріархату. Цього року захід присвятили митрополиту Володимиру. На відкритті панувала святкова атмосфера: дитячий хор у вишитих сорочках, миролюбні пісні, душевні промови священиків і політиків. Усе про любов і святість митрополита. І ні слова про війну! Навпаки, у програму поміж документальними фільмами про монастирі майстерно вплели стрічки «християнського змісту» про героїв нашого часу: російських казаків, «царя» Путіна і дітей у камуфляжах.

І це тодi, коли Державна агенція України з питань кіно почала забороняти російські фільми, що героїзують російських військових і принижують гідність українців. Наразі у списку 13 кінострічок. Але церкві, а особливо, коли вона присвячує захід митрополиту і християнській любові, дозволено все. Можна нагороджувати премією фільм «Бесы» Володимира Хотиненка. Можна показувати пропагандистське кіно, сіючи ним розчарування і втечу від будь-яких протестів.

Візьмемо за приклад фільм-закриття «Бесы», знятий за мотивами Достоєвського. На фестивалі «Покров» йому дали другу премію. Хотиненко дещо перефразував класика і зробив з його недописаного роману чистої води агітацію проти революції. До речі, його чотирисерійний фільм замовив телеканал «Россия» після подій у Москві на Болотній площі в 2011 — 2012 роках і нон-стоп показував перед президентськими виборами в Україні у травні 2014-го. У фінансуванні допомогло мінкультури Росії.

Головне посилання «Бесов» Хотиненка полягає у тому, що революція та безбожництво — це дуже погано. Глядачу демонструються листівки, в яких iдеться про «криваву революцію». Слідчий з особливо важливих справ Горемикін у виконанні Сергія Маковецького, скорботно дивлячись у камеру, пояснює: «Революцію здійснюють крамарі руками романтиків». Біда тільки в тому, що Достоєвський не писав про Горемикіна, його перу не належить памфлет на революційні події, і поготів немає фрази про крамарів, які роблять революцію. У Достоєвського якраз показано, що спроба нігілістів створити таємне товариство деспотизму неминучо закінчується не революцією, а кількома вбивствами. Тому і дія перенесена у провінцію.

Але, на жаль, київські глядачі сприйняли фільм, як і задумував телеканал «Россия». Коли на екрані звучали думки, що революція від лукавого, у залі жінки літнього віку на повну почали вигукувати: «Браво!».

Сам Хотиненко на численну критику мислячих глядачів у Росії заявив, що фільм про людську природу, а не події на Болотній чи на Майдані. Шкода тільки, що режисер виконав агітаційне завдання телеканалу «Россия», прикрившись класиком. Як і «Покров» — митрополитом.