Може, ваше дерево ще вродить?

«Театр — це спроба позбутися власних страхів», — каже на початку документальної вистави «Дерево життя» одна з актрис, волонтерка Наталя з Києва. «Бути непричетним до тих подій, які відбуваються зараз в Україні, означає перейти на сторону ворога», — додає письменниця Леся Воронюк, яка написала сценарій вистави про Майдан та АТО «Дерево життя». На днях її презентував перший в Україні соціально-політичний театр, до складу якого входять вимушені переселенці, звичайні люди і небайдужі активні громадяни зі Львова, Чернівців і Києва. Ідея організувати театр такого формату належить його керівнику Юлії Федів. Молода жінка відчула, що в простих людей комом у горлі стали слова про події на Майдані. Їм треба дати можливість виговоритися, незважаючи на позицію, соціальний статус, надати їм можливість залишити всі страхи поза процесом. Інакше їхнє дерево засохне.

Режисером вистави стала Галина Джікаєва. Ще недавно вона працювала в сімферопольському театрі «Карман». А тепер вона — переселенка з Криму і не з чуток знає, як це — бути переслідуваною ФСБ у власній країні і у власному будинку.

Протягом спектаклю глядач у Центрі Леся Курбаса разом із акторами переживав Майдан дата за датою, і кожну трагічну подію, що відбувається на сході країни аж до сьогоднішнього дня. Актори-аматори не шкодували ні себе, ні глядача. Тому під час вистави як на сцені, так і в залі були сльози, усмішки, віра в краще майбутнє, бажання повернутися в СРСР, звинувачення жителів Донбасу, докори «бандерівцям», погрози сепаратистів, фрази: «Я так і не прийняла Майдан». Був ерос і танатос.

Сцена Курбаса майже на дві години стала місцем зустрічі кардинально протилежних поглядів, безстрашно, з надривом у голосі озвучених акторами у ролі і з власних життів. Глядачі прослухали 12 інтерв’ю на екрані, під час яких переселенці розповіли, як вони бачать вирішення конфлікту. А під час 12 театралізованих етюдів кожен із залу поставив себе на місце студента, якому соромно за батька, що продав свій голос за гречку, на місце дівчини, яка так і змогла одружитися, бо її наречений спершу пішов на Майдан, а потім на схід і знайшов свою смерть у місті Щастя, на мить став сивочолим військовим і з пакетом консервів, на очах в якого підірвали БТР із молодими і голодними побратимами.

Коли дерево життя сьогоднішньої України, яке вишивають на весільних рушниках, вималювалося, в залі народилася мудрість і сила визнати право кожної людини на свою позицію. І не треба тримати зла ні на жителів Донбасу за їх обмеженість, ні на радикальних «бендерівців». А фінал спектаклю шокував і змусив задуматися. Україна, яка не стріляє в Путіна, перемагає. Бо тих, хто стріляв, уже немає. «Моє дерево вже не вродить. Може, ваше вродить?..» — спонукає до вирішення мирним шляхом конфлікту і закінчення війни головна героїня.

P.S. Волонтери планують найближчим часом показати документальну виставу про Майдан і АТО в університеті Драгоманова, «Могилянці». А впродовж року будуть їздити з нею по всіх навчальних закладах України, щоб кожен міг виговоритися щодо трагічних подій України і щоб війна не осіла психотравмою в серцях молодих українців.