Трипілля майбутнього

Дві тисячі років на Черкащині

«На початку 1960-х військовий дешифратор, майор Костянтин Шишкін, який робив карти місцевості за власними аерофотознімками, дешифруючи фото з Черкащини, звернув увагу ось на ці світлі плями на величезному полі, — каже науковий працівник музею Ніна Сесь, показуючи на чимале фото на стіні. — Спершу подумав, що то пошкодження на плівці. Потім звернувся в Інститут археології, і дослідники з допомогою магнітометрів встановили: кожна така світла пляма — місце від спаленої хати». Стало зрозуміло, що між селами Легедзине і Тальянки, в межиріччі вже неіснуючих річок, було величезне городище. Будинки розміщувалися по колу, рядами. Хати виходили вікнами на вулицю, а в середину поселення — дверима. Центр був незабудований — вільний майдан.

Останні три роки на розкопках працює римсько-німецька експедиція Інституту археології Німеччини. Спеціальними приладами на рухомій основі вчені сканують територію городища. На моніторі видно чіткі прямокутники від кожної спаленої хати… «Люди жили на одному місці приблизно 50-70 років, — розповідає пані Ніна. — Потім переходили на іншу територію, а поселення спалювали. Можливо, через те, що виснажувалися ґрунти, вичерпувалася деревина. Перш ніж спалити хату, її вбивали: руйнували піч. А зернотерку виносили надвір і залишали там перевернутою».

Працівники державного заповідника зараз працюють над картою поселень трипільської культури. На правобережжі України майже біля кожного села є таке поселення. Але вони існували не одночасно. Так, Черкащиною трипільці проходили чотири рази в різний час. Загалом на території області їх культура проіснувала близько 2 тисяч років.

Культ зернят

Трипільці не залишили жодної писемної згадки про себе. Ніхто не знає, в якому одязі вони ходили, якою мовою говорили. Відомо, що вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Їх зернята збереглися запечені в горщиках, вліплені в жіночих статуетках, є відбитки на глині. «В одній із посудин археологи Дністровської експедиції знайшли насіння якоїсь рослини, — розповідає Ніна Сесь. — Німецькі вчені зробили аналіз і повідомили нам її назву. Вона має цілющі властивості, з неї можна зробити червону фарбу, а зернята мають перламутрове покриття, отож з них жінки могли виготовляти намисто». Трипільці робили тканину з рослинних волокон та з вовни кіз і овець. Плели гачком, ткали на нескладному верстаті.

Найвідоміші витвір трипільців — це їхній посуд. Гончарного кола вони ще не мали, утім знали і використовували закони природи. Столичні фізики, якi приїхали до Легедзиного, зробили дослід: взяли один з трипільських горщиків, сучасний гончарний виріб і звичайну скляну банку. В усі три посудини налили води і виміряли її температуру. З’ясувалося, що в трипільському горщику вода зберігалася найхолоднішою. Скільки тисяч років минуло — а він зберіг свої властивості.

Археологи піднімають під час розкопок все до найменшого шматочка. Миють у кислоті, просушують. Сергій Сесь реставрує посуд. Він розкладає «пазли» — які черепочки до якої посудини підходять. Клеєм ПВБ склеює черепки, а втрачені деталі замінює гіпсом. Можна було б покрити ті гіпсові шматки такою ж барвою, нанести орнамент, зробити посудину «як новеньку», але працівники музею переконані: краще показати відвідувачам, де оригінал, а де — заміна. У глиняне тісто, з якого люди робили кухонний посуд, домішували товчені мушлі, дрібні камінці. Поверхня таких горщиків пориста, вони довго тримають тепло або холод.

Потаємний сенс малюнків

Кухонний посуд не розмальовували. Посуд для зберігання продуктів прикрашали оберегами. На зерновиках малювали стилізованих зміїв і звірів, які допомагали людям боротися з гризунами. Скажімо, лисиць чи собак. У Легедзиному є посудина, де п’ять собак біжать по колу — чітко визначена їхня чоловіча стать, хвости мають форму півмісяців. «Розписи трипільців не лише гарні, вони багато про що можуть розповісти, — каже фінансист Інна Павлова з Києва, яка цими вихідними відвідала музей у Легедзиному. — Цікаво було дізнатись, що ті люди розмальовували лише верхню частину посуду, часто «драбинками». Мабуть, вони не мали уявлень про «підземний світ», а лише про Небо. Також вразили жіночі фігурки, зроблені з випаленої глини, в середину яких вкладали справжнє зерно. Вчені пов’язуть це з культом родючості та шануванням образу праматері. А в мене ці статуетки ще й викликають асоціацію з образами на картинах Пабло Пікассо».

За словами Ніни Сесь, вчені часом трактують знаки на трипільському посуді кожен по-своєму. Утім є й точки дотику, де дослідники погоджуються на спільне бачення символу. Ось на посудині — зображення сонця. На іншій — дерево і паростки, які пробиваються із землі. Символічними є й фігурки тварин. Як багато давніх народів, трипільці, вірогідно, мали культ бика. Є й інші статуетки — корівки, ведмедики, песики, баранці. Можливо, ці фігурки люди використовували в різних ритуалах. Їх часто знаходять на місці хатніх вівтарів. На поселенні «Аполянка» археологи натрапили на домашнє святилище. І саме на ньому знайшли купку бичків. Одного з них можна побачити в Легедзиному.

Навіщо музей?

«Наше основне завдання — це охорона пам’яток археології, що входять до заповідника. Також наукові дослідження, розкопки, міжнародна співпраця. Музей потрібен для популяризації таких наукових знань. Наші люди захоплюються пам’ятками давнього Єгипту, культурою давньої Греції. Але в нас є не менш чудові пам’ятки. Просто потрібно про них розповісти», — каже «УМ» директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк.

І справді, чи може бути збереження без популяризації? Коли люди матимуть доступ до наукових знань про історію свого краю, пам’ятки археології перестануть бути «нелегалами», що через чорний ринок і «чорних археологів» потрапляють до приватних колекціонерів і втрачають свій науковий «контекст». Нині ж роботу заповідника, частиною якого є музей, ніби заблоковано. Банальна причина: немає коштів на розвиток закладу, на наукові та експозиційні розробки. Через кілька років після створення заповідника почалися якісь роботи з облаштування приміщення. Утім через два роки все зупинилося, і з 2008-го року коштів на завершення музею не виділяється.

Останні 10 років гроші в дослідження найбільшого поселення трипільців вкладав англійський бізнесмен лорд Бертран Кост. Інститут археології виборював грант, а студенти Києво-Могилянської академії мали змогу щороку проходити тут практику. Цього літа підприємець вже не зміг продовжувати свою благодійну діяльність.

Тим часом у планах ентузіастів — створення постійної експозиції з цікавим дизайном, панорамами, з використанням сучасних мультимедійних технологій. «Стародавні пам’ятки можна буде побачити в музеї під склом, науковці працюватимуть у багатющих фондах, — мріє Владислав Чабанюк. — А поряд буде невеличкий «трипільський світ». Наша давня ідея — це археологічний скансен, де у відтворених будівлях, на своєрідному мистецькому хуторі діти й дорослі зможуть терти зерно, ткати, ліпити й розмальовувати горщики. А неподалік пастимуться вівці й кози…». Хіба це неможливо?