Невідрефлексована війна

Зацікавлення історією завжди відбиває ситуації сьогодення. Ще рік тому здавалося, що живемо у час, коли зв’язки між державами дуже тісні й великі конфлікти неможливі. Але… таке саме відчуття було і перед початком Великої війни (ніхто ще не знав, що вона буде Першою світовою), після 100 років більш-менш спокійного існування постнаполеонівського світопорядку. І раптом Європа у 1914 році з ентузіазмом втягнулася у світову бійню! Паралелі з тим, що почалося 1 серпня 1914-го, і що відбувається зараз, не можуть не турбувати.

Крім офіційних заходів у державах-учасницях Великої війни, сторіччя з дня її початку у країнах Заходу відзначили виходом кількох книг, автори яких намагаються по-новому глянути на події тих років. Хто був головним ініціатором війни? Чи була вона неминучою? Чи винуваті лише політики і короновані особи, чи й народи доклалися до розпалювання ворожнечі? Як змінився світ, і особливо Європа, в результаті війни, загибелі мільйонів і врешті підписаних мирних договорів? Київське видавництво «Кліо» теж відзначило річницю, випустивши підготовлену Інститутом історії України НАНУ книгу «Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. Книга 1. Історичні нариси» (упорядник Олександр Реєнт).

Українські землі на момент початку Великої війни були поділені між двома імперіями, які воювали одна з одною: Австро-Угорською та Російською. Сотні тисяч українців воювали на боці першої, мільйони — на боці другої. України як самостійної держави не існувало аж до 1918 року, коли вона на недовгий час перетворилася з об’єкта на суб’єкт міжнародних відносин. Західні українські землі були величезним театром воєнних дій, з усіма відповідними наслідками: депортаціями неблагонадійних, «реквізиціями» і прямим насильством армій над мирним населенням, сотнями тисяч біженців, незасіяними полями і спаленими врожаями, голодом і хворобами.

Сім розділів книги якраз і висвітлюють події, які відбувалися на українських теренах або безпосередньо навколо них. В книзі не розглядається перебіг воєнних дій на інших театрах — Західному (німецько-французький фронт), Балканському (пізніше Італійському), Азійсько-Турецькому, у Східній Прусії і т.д. Аби ознайомитися з цими аспектами Великої війни, зацікавленому читачеві доведеться звернутися до інших видань, і то не українських, в кращому випадку — перекладених російською книг західних авторів. І тоді треба пам’ятати, що неупереджених істориків і письменників не буває. Тим більше, коли йдеться про події такого масштабу, адже лише в основних державах, що воювали (центральних і Антанти), упродовж війни було мобілізовано понад 60 мільйонів осіб (в тім числі, близько 15 млн. в Російській імперії, з яких 5 млн. пройшли військовий вишкіл і понад мільйон були вбиті).

Українська історіографія Великої війни, ба навіть подій на українських теренах, ще лише формується. Як вказують автори «Великої війни», «кардинальна зміна історіографічного процесу на початку 1990-х років суттєво не вплинула на стан вивчення та зацікавленість історією українських земель у Першій світовій війні... На жаль, і сьогодні ще не здійснено комплексного дослідження цієї теми». Видана книга, по суті, кладе початок таким дослідженням.

Звичайно, неможливо подати на газетній шпальті огляд майже вісімсотсторінкової книги, в якій 29 авторів представили 36 надзвичайно різнопланових нарисів. В книзі є як узагальнюючі праці, засновані на раніше опублікованих роботах, так і велика кількість досліджень на основі архівних матеріалів та малодоступних публікацій. Спробуємо коротко охарактеризувати окремі розділи, починаючи з другого (перший розділ — історіографія) та представити широкому колу читачів хоч би деякі знахідки та висновки авторів.

Другий розділ «Українські землі в контексті міжнародних відносин та національної політики Російської імперії» відкривається фактично вступною лекцією «Перша світова війна як прояв кризи європейської цивілізації та її вплив на народи Центрально-Східної Європи». Автор наголошує, що «загострення суперечностей між найбільшими країнами світу (цю нову еру імперського суперництва німці назвали Weltpolitik) і поділ Європи на два ворогуючих блоки держав... означали неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту». Війна виявилася затяжною (чого ніхто не очікував і не планував), і через три роки бойових дій «вихід Радянської Росії з війни у грудні 1917 року поставив Європу перед кількома альтернативами подальшого розвитку: або т. зв. більшовизація Європи, зокрема Центрально-Східної, або реалізація пангерманської доктрини, або консолідація сил Антанти і спроба демократичного устрою Нової Європи». Тут також висвітлені українсько-турецькі взаємини, ставлення до українських прагнень держав Антанти та Центрального блоку, а також москвофільський фактор на українських землях.

Третій, найбільший, розділ «Військовий чинник у подіях 1914-1918 рр.» висвітлює бойові дії на українських землях. Крім того, тут є нариси про Легіон Українських січових стрільців, кампанії Чорноморського флоту, діяльність спецслужб в Україні та інше. На жаль, повна відсутність карт та будь-яких ілюстрацій (за винятком вдало підібраних фотографій, якими оформлені заставки до розділів) утруднює сприйняття текстів. Великий нарис «Російська окупаційна адміністрація у Галичині та на Буковині», написаний на основі архівних документів та наукових праць останніх десятиліть, подає огляд політики та практики військового командування та цивільного уряду по «управлению областями Австро-Венгрии, занятыми по праву войны (1914-1917 рр.)».

У розділі «Український політикум та актуалізація «українського питання» в ході війни» ідеться про те, що активізація українських зусиль стала, до деякої міри, наслідком дій царського уряду: «Щойно російська влада встановилася в Галичині, як одразу запровадила в ній найгіршу практику русифікації... [Генерал-губернатор] Бобринський дотримується таких поглядів: «у Східній Європі є тільки три релігії — православна, католицька і жидівська. Уніати ж — зрадники православ’я, ренегати та єретики, їх силою треба вернути на праведний шлях». В суто політичному аспекті до цього треба додати закриття всіх русинських часописів, університету, шкіл, звільнення галицьких урядів і заміна їх росіянами». Хіба не подібні порядки запровадила в Криму нинішня російська влада? Окремі нариси присвячено українським рухам в українських губерніях Російської імперії, західноукраїнській інтелігенції та «Союзу визволення України», створеному 4 серпня 1914 року у Львові політемігрантами з Наддніпрянської України В. Дорошенком, Д. Донцовим, О. Назарівим та А. Жуком.

П’ятий розділ «Соціально-економічне становище та повсякденне життя українського соціуму» містить кілька нарисів щодо економічного становища та добробуту населення в підросійській Україні. На жаль, подібних нарисів щодо «дзеркальних» теренів (підавстрійських) в розділі немає. Кілька статей присвячені проблемам, які наразі знову стають актуальними — проблеми біженців, маргіналізації суспільства.

Розділ «Функціонування громадських організацій та релігійне життя населення» написаний на основі документів, спогадів і публікацій періоду Великої війни і міжвоєнних часів. За винятком єврейської та мусульманської релігій, розділ висвітлює діяльність інших віровчень і деномінацій — православного духовенства (на підросійських землях, в Галичині, у війську), греко-католицького духовенства і менонітських громад на територіях нинішніх Запорізької і Дніпропетровської областей. Остання тема тим важливіша, що німців-менонітів в цих місцях вже немає. Ті, хто пережив Першу світову, були виселені перед і під час Другої світової, та й назви колоній забулися — села згадуваної у нарисі Молочної колонії на території нинішнього Чернігівського району Запорізької області зараз мають українсько-радянські назви Хмельницьке, Владівка, Просторе і т.п., Хортицька колонія зникла, колонія Шенвізе стала частиною міста Запоріжжя і т.д.

Останній, сьомий розділ «Україна на завершальному етапі протистояння ворожих сторін» говорить вже про Україну як суб’єкта міжнародних відносин. Тут вміщено великий нарис «Українська Центральна Рада і Тимчасовий Уряд. УНР. Гетьманат Павла Скоропадського» та «Західно-Українська Народна Республіка». Ці теми залишаються надзвичайно актуальними, хоч вони й краще досліджені протягом останніх двох десятиліть. «Мрії В.Винниченка, С.Петлюри, М. Порша та інших про загальне керівництво «українською революцією» не здійснювалися. Рівень національної самосвідомості залишався все-таки досить низьким, і через це агітація за автономію, утвердження Української держави не знаходила достатнього відгуку в середовищі фабрично-заводських колективів... На жаль, успішній реалізації «українського проекту» в роки Визвольних змагань завадила асинхронність етнополітичного розвитку Галичини і Наддніпрянщини. За слушною оцінкою І.Лисяка-Рудницького, «на українському Заході ми вже перед 1914 р. були політичною нацією», натомість на підросійських українських теренах вітчизняний революційний рух лише «прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися з магнетичного поля імперщини». Україна все ще продовжує вириватися з цього «магнетичного поля».

Найбільша книга, випущена в Україні до 100-річчя Великої війни, незважаючи на невеликий наклад, ще не розпродана. Можливо, варто було б замість однієї збірки різнопланових нарисів видати кілька монографій (військові і міжнародні питання; українська ідея і державотворення; соціальні питання; регіональні і релігійні процеси і т.ін.) Кожна монографія була б меншою за обсягом, дешевшою, редактори могли б сформулювати і донести до читачів певні висновки. Це тим більш важливо, що Перша світова, на думку багатьох сучасних європейських і пост-радянських істориків, дістала відносно мало уваги — революція і більшовицький переворот у Росії, революційні події в Європі 1919-20 років, розпад Австро-Угорської і Оттоманської імперій, проблеми міжвоєнного (як ми це тепер називаємо) облаштування світового порядку, потім Друга світова війна — все це якось відсунуло Велику війну, «детонатор» подій 20 сторіччя, на маргінес суспільного інтересу. Можливо, зараз якраз час пильніше придивитися до тих подій.