Проти кремлівського лому є прийом

Нафтова галузь: будуємо сучасний завод!

Найбільша проблема — висока залежність від постачань нафтопродуктів iз закордонних заводів, що забезпечуються повністю або частково російською нафтою: Мозирського НПЗ у Білорусі, НПЗ «Мажекяй» у Литві, кілька румунських заводів, фірми «Орлен» iз Польщі тощо. Окрім цього, низка українських підприємств хімічної промисловості (наприклад, Калуське науково-виробниче об’єднання «Оріана» у Західній Україні) залежать від російського експорту нафтохімічної сировини. Причому на 100%. Ці підприємства неможливо модернізувати і, відповідно, не стане якіснішою продукція — через невідповідність якості сировини, — яку вони випускають.

Високоякісну продукцію нафтохімічної промисловості Україна, як правило, імпортує. Хоча таку продукцію вона могла б виробляти без жодних проблем. І ось чому. Нині в Україні видобувається трохи більше 2 мільйонів тонн нафти (у 2013 році видобуто 2,4 млн. тонн). Ще приблизно 1 млн. тонн — імпорт iз РФ. Споживається ж нафтопродуктів щонайменше 9 млн. тонн.

У країні є шість НПЗ iз застарілими технологіями переробки нафти. Колись, за часів СРСР, вони могли переробляти понад 51 мільйон тонн нафти, яка, як правило, видобувалася в Росії, і виготовляти нафтопродукти якості Євро-2 і Євро-3 — хороші на той час. Відтоді практично нічого не змінилося — якість нафтопродуктів українського виробництва залишилася на тому ж рівні. Щоправда, деякі теперішні власники НПЗ стверджують, що модернізували свої підприємства і випускають якіснішу продукцію. Але вважаю, що це не так.

Швидше за все, тут не обійшлося без сумнозвісної української корупції.

Минулого року українські НПЗ виробили трохи менше 2 млн. тонн нафтопродуктів невисокої якості. Ще близько 0,5 млн. тонн виготовив Шебелинський державний газопереробний завод. У підсумку це менше 2,5 млн. тонн нафтопродуктів iз наявних на нашому ринку понад 9 млн. тонн. Тобто різниця була отримана з НПЗ Білорусі, Литви, РФ, Румунії, Польщі, на які подається, як правило, російська нафта. Ці НПЗ були побудовані за часів існування соціалістичного табору. Вони також колись випускали продукцію Євро-2 і Євро-3, але тепер вони модернізовані.

Низькоякісні нафтопродукти ще мають попит в Україні через наявність техніки радянського чи пострадянського виробництва, яка використовується в сільській місцевості. Проте хочемо ми цього чи ні, а ця техніка піде у небуття вже до кінця цього десятиліття.

Таким чином, тоді ж у повний зріст постане питання забезпечення українського ринку якісними нафтопродуктами. Чи спроможні це зробити нинішні технологічно відсталі українські НПЗ? На жаль, ні.

Відомі три варіанти вирішення такої проблеми. Це перехід на стовідсотковий імпорт необхідних нафтопродуктів, що вилилося би у фактичну ліквідацію української нафтопереробної галузі. Внаслідок такого сценарію постраждає і людський чинник: виробнича школа, робочі місця тощо. Зрештою, такий крок недопустимий iз точки зору національної безпеки.

Інший варіант — модернізація існуючих українських НПЗ. Для цього знадобиться стільки ж приблизно коштів, як і для будівництва нових заводів. Крім того, процес виділення ресурсів для модернізації може супроводжуватись певною напругою стосунків між власниками НПЗ і державою. Третій сценарій — спорудження нового сучасного нафтохімічного комплексу, спроможного виробляти ліквідні високоякісні нафтопродукти і сучасну сировину для хімічної промисловості.

Братися за подібний амбіційний проект варто, якщо у державі є в достатній кількості сировина — нафта, технічнi й людськi ресурси, а також налагоджено збут виробленої продукції: нафтопродуктів і сировини для нафтохімічної промисловості.

В України немає першої умови: нафту маємо в обмеженій кількості. Але є дві наступні, яких немає у більшості нинішніх потенційних наших партнерів — є можливості і ринки. Росія в ролі партнера, природно, не розглядається.

Для вирішення згаданих і інших питань з галузі національної безпеки є сенс побудувати в Західній Україні нафтохімічний комплекс для переробки протягом року 8—10 млн. тонн високоякісної нафти за участю трьох сторін: Україна; країна, що має нафту; країна, що відкрита для ліквідних ринків. Найбільш доречна — член ЄС. Найоптимальніше переробляти за рік 8—10 млн. тонн нафти.

Ще за часів Президента України Віктора Ющенка такий проект успішно опрацьовувався. Зараз є сенс його реалізувати, оскільки іншого варіанту для забезпечення реальної самостійності України немає.

Плюсів для всіх учасників проекту є багато. Україна в основному забезпечує внутрішній ринок нафтопродуктами і сировиною для хімічної промисловості. При цьому не виключається їх частковий імпорт, а значить, збережеться конкуренція серед прозорих імпортерів. Також це не створить додаткової напруги для сумлінних імпортерів. Буде вирішено питання аверсного, запланованого, використання нафтопроводу «Одеса — Броди». Виробник отримує вільний вихід на конкурентні ринки нафтопродуктів, зокрема на ринки ЄС, і передусім за рахунок меншої собівартості внаслідок меншої зарплатні. Порівняно легко вирішується питання зайнятості кваліфікованих працівників на західноукраїнських НПЗ.

Країна-нафтовласник реалізує свій стратегічний інтерес на ліквідних ринках ЄС: продає не сиру нафту, а нафтопродукти. Третя країна виступає гарантом функціонування комплексу за європейськими прозорими правилами і, у разі потреби, балансує збут продукції. Зокрема, посилює свій вплив на конкурентних ринках ЄС. А те, що виготовлена в Україні продукція має усі шанси бути конкурентною, пояснюється, передусім, тим, що наша робоча сила ще тривалий час буде менш оплачуваною, ніж, наприклад, у ЄС.

Газова галузь: скорочувати і диверсифікувати

Україна, з урахуванням Криму, споживає 50—52 млрд. кубометрів природного газу протягом року. У Криму видобувається і споживається газу приблизно в однаковій кількості — майже 2 млрд. кубометрів. Структура споживання впродовж року приблизно така: 16-17 млрд. кубометрів — «на конфорку» (безпосередньо населенню), від 0,5 до 1,0 млрд. кубометрів споживається бюджетною галуззю, 7-9 млрд. кубометрів — підприємствами теплокомунгоспу, приблизно 23—25 млрд. кубометрів — промисловістю (зокрема, хімічною і металургійною, більшість продукції яких експортують на світові ринки). До цих обсягів належить також і 4—6 млрд. кубометрів технологічного газу, що забезпечує транзит.

Добуваємо (з урахуванням Криму) 20-21 млрд. кубометрів. Імпортуємо 28—30 млрд. кубометрів газу.

Існує технічна можливість імпортувати газ за реверсною схемою: понад 5 млрд. кубометрів через Польщу й Угорщину і через Словаччину — до 10 млрд. кубометрів — завдяки вже зробленим порівняно невеликим капіталовкладенням — так званий нещодавно відкритий «малий реверс». Ще не задіяний т.зв. «великий реверс» — до 30 млрд. кубометрів газу через Словаччину. Також з порівняно невеликими капіталовкладеннями: для створення 300—400 метрів обхідного газопроводу на території Словаччини, що зазвичай виконується за 2-3 тижні й серйозно не обговорюється. Плюс ті ж 5 млрд. кубометрів через Польщу й Угорщину.

Уся ця інформація отримана від фахівців Чехословаччини (Словаччини), СРСР (України), Польщі й Угорщини, свого часу причетних до проектування ГТС. Потім це підтверджувалося безпосередньо на місці в Україні, Словаччині, Польщі й Угорщині.

Як бачимо, Україна до недавнього часу, поки не припинився імпорт з Росії, забезпечувала себе — населення і промисловість — природним газом власного видобутку приблизно на 40%. Ще до 60% імпортувала. До 2012 року весь імпорт газу, за давньою радянською традицією, здійснювався з РФ. З 2012 року газ, окрім російського «Газпрому», імпортує німецька компанія RWE через Польщу, Угорщину і віднедавна через Словаччину. Як з’ясувалося, німецька RWE певним чином також залежна від РФ. Але тішить те, що з 2015 року, завдяки ініціативі НАК «Нафтогаз України», імпорт забезпечуватимуть й інші західні фірми.

Отже, «Газпром» забезпечував 26—30 млрд. кубометрів газу. А RWE — 1-2 млрд. Така структура імпортування газу не може задовольнити національну безпеку. Для порівняння, Польща, що співмірна з Україною за площею і населенням, споживає впродовж року 14—16 млрд. кубометрів газу. А ми — понад 50! При тому, що ВВП Польщі більш ніж утричі більший за наш! Це зайвий раз доводить, що головним нашим резервом у газовій галузі є скорочення обсягiв споживання газу.

З іншого боку, імпорт газу з РФ можна невідкладно повністю замінити імпортом з інших європейських країн за умови, зокрема, що схема постачання буде замінена на реверсну. Така технічна можливість є. І нещодавно це було продемонстровано всьому світові у спосіб введення так званого «малого» реверсу через Словаччину — до 10 млрд. кубометрів газу за рік. Тепер необхідно вирішувати питання великого реверсу — великої кількості газу, понад 28 млрд. кубометрів, iз прийнятних для нас європейських ринків. І питання резервування «Газпромом» транзитних потужностей, що суперечить європейському законодавству, не може бути серйозною перешкодою.

Як і незначні інженерно-будівельні роботи. І те, й інше вимагає переговорів і політичної підтримки. Нас підтримує Брюссель і майже весь демократичний світ. А переговори треба було розпочинати ще в березні поточного року. Зараз, у вересні, піклуватися про майбутній опалювальний сезон 2014/15 уже запізно! Світова практика не знає прецеденту, щоб за 1,5—2 місяцi до початку опалювального сезону хтось розпочинав і успішно завершував переговори з потенційними постачальниками газу та ще й його законтрактував — навіть під час війни, що триває у нас, а не в потенційних постачальників. Для цього переговорного заходу потрібно, щонайменше, кілька місяців і серйозна політична підтримка. Такі переговори і підписання контрактів мають бути завершені до середини жовтня — коли закінчується період закачування газу в ПХГ.

Найбільш прийнятною для нас може бути норвезька компанія Stattoil, що конкурує з постачальником-лідером на європейських ринках — російським «Газпромом». Доцільно також провести переговори і з іншими компаніями, зокрема з тими, які щойно з’явилися на ринку.

Дай Боже, щоб такі переговори представники України провели в умовах підвищеної таємності, щоб навіть автор цих рядків, як і більшість звичайних громадян України, про це не здогадувався. А недавні поїздки газових делегацій до агресора, до Москви, — це лише про людське око, відволікаючий маневр! Але задля справедливості треба зазначити, що в наступні роки теж будуть опалювальні сезони, зокрема, сезон 2015/16. Утім, як і буде літо. І навряд чи актуальність імпорту газу повністю зніматиметься з порядку денного. Адже в найближчі 8—10 років ми приречені імпортувати газ. Але тільки не від агресора!

Словом, ніколи не пізно шукати в Європі постачальників, вести з ними переговори, контрактувати газ. І робити це в подальшому треба якомога раніше. Адже зараз на західних ринках вільного, без додаткових зусиль, газу можна знайти не більше трьох мільярдів кубометрів. А нам сьогодні треба близько тридцяти.

Таким чином, за наявності ресурсу, газу, на європейських ринках (для нас найбільш прийнятним є хаб «Баумгартен» в Австрії) Україна могла б повністю відмовитися від російського імпорту газу вже в 2014 році, переорієнтувавшись на західних постачальників.

Звичайно, зараз такий газ — реверсом, з європейських ринків — був би дорожчий на 100—120 доларів США включно з транспортними видатками і прибутками постачальника у порівнянні з газом, отриманим iз РФ за справедливою ринковою ціною. Але все одно це дешевше за нинішню, «політичну», російську ціну для України — 485 доларів США за тисячу кубометрів. Проте в умовах російської агресії ціна імпортного газу не повинна бути для нас пріоритетом, оскільки з агресором ніхто і ніколи не співпрацює.

Природно, одночасно з налагодженням реверсу треба активно і якісно виконувати головне стратегічне завдання: скорочувати споживання газу, і в перспективі повністю відмовитися від його імпорту.

Електроенергетика: подалі від Москви!

Найбільш залежною від монопольного імпорту є енергетика атомна. АЕС виробляють 47—50% електроенергії країни. Іншу частину електроенергії продукують ті електростанції, близько 90% яких працює на вугіллі або газі. Про ці станції говорити можна багато. Але якщо коротко, то їх порівняно легко можна зробити повністю незалежними від монопольного сировинного імпорту. Це вже частково виконано або виконується у спосіб переходу від використання газу на вугілля. Вугілля ж, зважаючи на нестачу свого (через агресію РФ), планується імпортувати з країн Південно-Східної Азії, Африки, Австралії. Словом, з країн, що найдешевше продають його на міжнародних ринках. Звичайно, для цього потрібна валюта. Але ж війна! І не Україна її розв’язала. І ніяку ціну за вугілля не можна порівнювати з ціною життя наших співгромадян, які відстоюють територіальну цілісність України, — їхнє життя безцінне!

Сьогодні в Україні на чотирьох атомних станціях — Південноукраїнській, Запорізькій, Хмельницькій і Рівненській АЕС — експлуатуються 13 атомних реакторів ВВЕР-1000 і 2 — ВВЕР-440. Усі вони російської, точніше, радянської розробки. Протягом багатьох років реакторів ВВЕР-1000 у нас було більше, ніж деінде, включно з РФ. Майже за усіма складовими експлуатація українських АЕС залежить від Росії. У тому числі з науково-технічного супроводу, ремонту, продовження експлуатації, постачання ядерного палива, зберігання і переробки опроміненого, тобто відпрацьованого, палива тощо. За кожним із цих напрямів потрібна термінова робота з західними партнерами. Поки що реально працюємо тільки щодо ядерного пального — офіційно з 2008 року.

Про це детальніше. У світі добре відомі два підприємства, спроможні виробляти аналогічне ядерне паливо для російських реакторів: у Швеції і в Іспанії. Обоє належать шведсько-японсько-американській компанії «Вестінгхауз». Із заводу компанії «Вестінгхауз» ми понад шість років отримуємо паливо для експериментів iз його адаптації з російським продуктом на двох блоках Південноукраїнської АЕС. А ось з іспанським підприємством ще не співпрацювали. Принаймні про це відкрито не повідомлялося. Хоча нещодавно, як стало відомо авторові цих рядків, підписано двосторонній документ між «Вестінгхаузом» і «Енергоатомом», за яким передбачається залучати і це підприємство до виробництва ядерного палива для реакторів ВВЕР-440. Слід зазначити, що цим можуть зацікавитися Чехія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія і, природно, Україна.

Слід зазначити, що компанія «Вестінгхауз», як з’ясувалося, користується... послугами «Росатома». І в контракті з нею немає чіткого формулювання з приводу того, на що сподіватися українській стороні у разі припинення надання російською стороною послуг через так звані форс-мажорні обставини в РФ, що трактуються Москвою завжди у вигідному для неї ключі. Але, пам’ятаючи про те, хто засновник компанії, українській стороні не варто хвилюватися, бо з дисципліною у вказаних країнах повний порядок. А згода на послуги РФ зі збагачення урану пояснюється нижчою ціною, ніж пропонують інші доступні підрядчики. Усе це зайвий раз підкреслює, що українській стороні варто заручитися підтримкою, зокрема, німецько-голландської компанії URENCO в плані збагачення урану для компанії «Вестінгхауз» у необхідних Україні обсягах.

Водночас Кабміну України було б доцільно зобов’язати «ВостГОК» терміново, протягом найкоротшого часу наростити виробництво уранового концентрату до необхідних для потреб українських АЕС обсягів. Бо сьогодні, незважаючи на достатні запаси, ми його виробляємо дещо більше третини від потреби. На належному рівні необхідно також вести постійну роботу з придбання на міжнародних ринках уранового концентрату. Є також необхідність у терміновому укладенні контрактів із західними партнерами з продовження терміну експлуатації діючих блоків, зокрема, що стосується відпалу корпусів. Також, серед іншого, необхідно укласти контракти з вітчизняними підприємствами з виробництва устаткування і запасних частин до атомних блоків. Адже протягом кількох останніх років наша атомна галузь орієнтувалася здебільшого на російську, а не на вітчизняну промисловість.

Не можна забувати, що якби Кремль вирішив — що цілком можливо в нинішніх військових умовах — припинити постачання ядерного пального до України, то ніхто не зміг би цьому запобігти. І максимум через рік, за умови перезавантаження свіжим пальним усіх реакторів, зупиниться вся ядерна енергетика України. А це означатиме, що втрачається майже половина електроенергії, що державі загрожує повний колапс — природно, якщо до цього своєчасно не підготуватися. Основа підготовки — ретельна інвентаризація.

Передусім треба скрупульозно визначити, кого зі споживачів не можна відключати: лікарні, пологові будинки, ліфти, ті підприємства, які через відсутність електрики можуть вийти з ладу, тощо.

Тобто Російська Федерація, не застосовуючи нових бойових схем у т.зв. гібридній війні, не витрачаючи жодного рубля на свою армію, на бойовиків і зброю, не зазнаючи втрат у живій силі, не втрачаючи стрімко міжнародний авторитет і не потерпаючи від економічних санкцій Заходу, може «поставити Україну на коліна».

Якщо завчасно за допомогою демократичних країн-членів НАТО підготуватися до зупинки атомної енергетики, то проблему цілком до снаги «пом’якшити». Практично в умовах миру вирішити її за рік не реально. Наприклад, для заміщення виробленої на АЕС електроенергії потрібна цілодобова робота понад 2 мільйонів п’ятикіловатних електрогенераторів. А їх вільних стільки немає у всьому світі! Не кажучи вже про інше, зокрема, про екологічні наслідки від спалювання палива. Реально розв’язати цю проблему можна протягом 5-6 років у мирних умовах. Звичайно ж, в умовах війни ці терміни були б менші, з більшими видатками, але, як кажуть, зовсім не нульовими.

Думки про те, що «на Кремль можна натиснути необслуговуванням російської техніки, зокрема, на українських підприємствах «Запоріжсіч», «Хартрон», «Південмаш» і т. д., цікаві, але не реальні. На жаль, через деякі об’єктивні і суб’єктивні причини, зокрема, через елементарну зраду. Зараз російська техніка, у тому числі і військова, обслуговується тільки тому, що у нас дешевше, ніж навіть у РФ чи Китаї. У будь-яку мить РФ може відмовитися від наших послуг. А можливості її обслуговувати поза межами України, на жаль, вже є.

Змова реакторів

Порівнюючи всі ці факти, мимоволі доходиш висновку, що РФ при нападі на Україну насправді опрацьовує, передусім, нові бойові і фінансові схеми реальної агресії, збирає і навчає бойовиків, випробовує зброю, як стару, так і нову, в умовах т. зв. «гібридної війни» і тощо. А головне — тримає «в тонусі» свою регулярну армію. Виходить, РФ проявляє активність не тільки або не стільки для того, щоб захопити Україну, а... А для чого тоді?! Над відповіддю на це запитання повинен замислитися весь демократичний світ. І насамперед Європа.

А нам у будь-якому випадку необхідно розвивати ядерну енергетику. Тільки одночасно ще й виходити з монопольної залежності від РФ. Для нас найбільш перспективними партнерами є Канада і Франція, що успішно розвивають реактори третього покоління ЕС-6 (САNDU) і APR-1650, відповідно. Важливо, що ці реактори можуть успішно працювати не лише на природному урані, а й «спалювати» напрацьований у реакторах ВВЕР в Україні уран-плутонієвий оксид, виділений (понад 60 тонн) при переробці опроміненого ядерного пального, що дуже важливо для підтримки режиму нерозповсюдження. І навіть більше, реактор ЕС-6 (CANDU) може в перспективі використовувати уран-плутонієвий оксид, виділений iз реакторів РБМК-1000 ЧАЕС — майже 7 тонн.

Як відомо, реактори типу CANDU успішно експлуатують у Канаді, Південній Кореї, Індії, Аргентині, Китаї і Румунії. Для нас надзвичайно цікавим є багаторічний досвід сусідньої Румунії.

Саме цей тип реакторів колись, коли був міністром закордонних справ України, рекомендував нинішній Прем’єр-міністр України. Може, варто серйозно вивчити питання про поетапну заміну російських технологій на канадські — поступово, iз завершенням їх терміну експлуатації. Чи хоч би вдатися до розумної диверсифікації. Не можна стверджувати, що російські гірші чи кращі. Вони просто інші. І нам вони не підходять через свою, так би мовити, монопольність.

Реактор EC-6 був детально вивчений в 2008-2009 роках Міжвідомчою групою України, до якої були включені, зокрема, фахівці з НАЕК «Енергоатом», НАН України та ін. У підсумку, цей реактор за усіма показниками рекомендували використовувати в українській енергетиці. Так само було б доцільно вивчити французький реактор EPR-1650, власник якого надає послуги і з переробки опроміненого ядерного пального, і з виробництва з нього сучасного МОКС-пального для «спалювання» енергетичного плутонію з метою вироблення електроенергії. Примітно, що реактор EPR-1650 може бути доставлений по воді на Південноукраїнську і на Запорізьку АЕС для заміни російських реакторів.

При цьому завжди треба пам’ятати, що ядерна енергетика була, є і поки що залишатиметься важливим елементом національної безпеки України.

Замовкла дипломатія — з’явилися танки

Як бачимо, в усіх трьох випадках самі реалії підказують, що нам зараз необхідно вести тотальні переговори. А з цією метою в кожну переговорну групу, окрім спеціалістів, необхідно включати українських, патріотичних, кваліфікованих дипломатів. Спеціалісти забезпечать фахову складову, а українські дипломати — міжнародну в інтересах України. Саме такий симбіоз забезпечить нашій державі звільнення від російського монополізму. У більшості країн, зокрема європейських, це не актуально — вони справді незалежні. Дотепер у нас, на жаль, так не було: українські дипломати часто довідувалися про окремі питання чутливого міжнародного співробітництва із ЗМІ. Так сталося у 2009 році, коли укладалися несправедливі газові контракти. А за 23 роки такої діяльності ми, на жаль, дожилися до російських танків замість української дипломатії.

Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ,
екс-уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки