Пес небезпечний cпереду, кінь — ззаду, а москаль — з усіх боків

Чи лише гібридність є домінантою сьогоднішньої війни?

Уперше Україна за 23 роки зустріла день своєї Незалежності у війні. Знову, як під Крутами, нищиться генофонд нації. Україна спливає кров’ю героїв. В огні міста і села. Це ми всі буцімто знаємо. Але досі боїмося конкретизувати важливі та основоположні першопричини кривавого насилля, що мають певну традицію: а) сьогодні у цій війні рашизм знову виступає проти Української Національної Ідеї (УНІ); б) чомусь досі ці криваві масакри цвіту нашої нації не називаємо «російсько-українською війною» зі всіма відповідними історично-аналітичними та морально-правовими викладками; в) натомість не нами розв’язану бойню, інтелігентно загортаємо в папірчики т. зв. гібридної війни і, зосередившись на її видимих наслідках, вочевидь втрачаємо посутнє, стратегічне, котре конче потребує уважного та глибокого розгляду. Адже оминаємо двоголового мутанта як розпалювача не одного кровопролиття, його традиційну захланність, жорстокість і роздвоєність психіки, яку нормальним розумом, звісно, «нє понять».

У цьому контексті відразу зазначимо принаймні три моменти. По-перше, ця війна скинула маску багатовікової «братерської любові» російських імперій до українців, пролиту кров від якої нащадки наші навіть при їх бажанні заледве чи зможуть пробачити. Водночас ми, сучасники, ще не усвідомили, що розгул братнього лицемірства, замилювання очей світові почалися не тепер — не з гібридної війни як «схрещення» сучасних тактичних методів і засобів її ведення (зелених чоловічків, чеченців, сепаратистів, зі стертими номерами російських «градів», «буків», мас-медійної брехні), а зі спадковості українофобій роздвоєного мутанта (від колишнього царського до нинішнього), яка має спільну історично-імперську ґенезу. Вона почалася з творення імператрицею Катериною II Новоросії, різаниною українців у Батуринi, з більшовиків-організаторів Донецько-Криворізької та інших республік у період боротьби з УНР та аж до сьогоднішньої анексії Путіним Криму, творення «народних» республік у Донецьку, Луганську чи деінде. Несправедливість, імперські зазіхання та кров невинно убієнних тягнуться iз загарбницьких претензій ненаситного імперського мутанта, які алегорично акумулював Крилов у цинічних звинуваченнях вічно голодного Вовка до наївних: «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать!».

По-друге, анексія Криму свідчить, що Україна зiткнулася не тільки з рашизмом як сучасним проявом агресивного російського фашизму, який почався задовго до італійського. Військова ескалація, переслідування татар, українців дедалі більше переконують у наступi нацизму як нової форми державно-церковної буцімто всеслов’янської ідеології «русского мира». Ба більше, якщо Путін веде війну танками і «калашами», то поперед них цей «мир» воює духовно-інформаційно за свідомість, інтелект і душі людей. Він добре усвідомлює, що природа коренів слів «свідомість», «совість» — спільно-інформаційна (відомість, вість). І якими цінностями він начинить душі, такими будуть свідомість і совість нинішніх та прийдешніх московитів щодо «подавляющей поддержки» Путіна у війні з Україною чи з будь-ким «ненашенським», якого треба зросійщити, асимілювати, знищити. Показники такої підтримки, в т.ч. анексії Криму, закладені ще предками, які свого часу також анексували Київську метрополію Помісної церкви, украли наше ім’я.

По-третє, нині небезпека з Москви загрожує не лише Україні, а й світовому порядку та міжнародному праву взагалі. Основні фактори цивілізаційного порядку — це не тільки ринкова економіка, матеріальний добробут, а й верховенство права, цінності, розумна організація, професіоналізм, гуманізм, правдива інформація задля життя, безпеки і прогресу. Проте Москва стовідсотково використовує інформаційну війну для зловмисного маніпулювання свідомістю довірливих через «дези» дорого оплачених мас-медій, потужно і цілеспрямовано обдурюючи світ, тотально оббріхуючи Київ і українство назагал.

Усе це змушує шукати систему координат національної безпеки України на мапі світу, оголошувати внутрішню і міжнародну інтелектуальну мобілізацію для локалізації сучасних небезпечних викликів людству, зокрема такого важливого духовно-інформаційного елемента в надбудові держави, як ідеологічне її забезпечення. Духовно-інтелектуальні еліти нації саме зараз мали б звернути увагу вітчизняного загалу і світової громадськості на небезпеку ідеології як нацистської брехні, що знову вкинута Росією у світовий інформаційний простір для виправдання анексії Криму, звільнення «униженных» великоросів (знайоме — Ubermenschen), збиття цивільних літаків iз дітьми на сході України, нахабного прориву через кордони суверенної країни «гуманітарних конвоїв» тощо. Допомогти політикам світу активніше реагувати на брязкіт новою зброєю постімперського неофюрера, зрозуміти, що українці, програючи інформаційну війну, програють усе: мову, освіту, культуру, молодь, економіку, армію, вибори, територію, врешті — національну ідентичність і майбутнє. Навіть не зможемо показати, наскільки провокаційним є шантаж Путіна щодо 10-денного взяття Києва, введенням військ у країни НАТО, навіювання ним страху нових воєн як предтеч третіх світових. Висвітити ницість Путіна як політикана, який, святкуючи анексію Криму, не проронив ані слова каяття за депортацію його попередниками корінного кримськотатарського народу, що тільки завдяки незалежності України зміг повернутися на рідну землю. Хоча б заради об’єктивності згадав зобов’язання країн світу, в т.ч. і Росії, захистити згідно з Будапештським меморандумом цілісність і суверенітет буцімто братньої без’ядерної України.

Отже, в інформаційній війні ми, українці, не повинні програвати, а більше ніж будь-хто маємо повне право й можемо з найвищою вірогідністю попередити світ про низку вельми небезпечних речей. По-перше, після короткого затишшя нам знову нав’язали війну не так гібридну, як загарбницьку з великою традицією зловісної тяглості (спадковості) російських імперій, незалежно, чи були вони царськими, білими, червоними, православними чи атеїстичними. Вони одвічно агресивні, особливо щодо України, криваво-ненаситні до її еліт, нищення мови, визвольних ідей та цинічно-брехливі перед світом. По-друге, нам історія витягла жеребок прорватися з новими смислами визвольної боротьби на світові простори за умов дефіциту традицій звільнення народів і народностей з-під неослабного багатовікового ярма російських імперій. Фінляндія, Польща чи Прибалтійські республіки — не рахуються. Їм пощастило, їх оминуло жахіття довготривалого зросійщення, в них не встигли розвинутися вороги Незалежності — орденоносні манкурти, ностальгійні п’ятиколонники. Тому їхній досвід — надто ексклюзивний. І, нарешті, третє, чи не найголовніше. Путін найбільше боїться українського Майдану, аби він не набув широкої соціалізації у Росії, а постімперська дерадянізація «совєцкого чєловєка» не заблукала в простори республік колишнього СРСР та не деімперіалізувала основну спадкоємницю світового зла — нинішню Російську Федерацію. Тому вчепилася зубами в Україну та їх не розчіплює, бо знає: без Київської Русі, Помісної церкви, без України немає імперії. Реваншисти воюють не за «обиженных русскоязычников», повернення їхнього легiтимного президента, не за Київ як самостійний суб’єкт, а за перетворення його в колоніальний об’єкт та девальвацію «Золотих воріт».

Сусідів не вибирають

Проте нам самотужки на воротах не вистояти. Імперія шалено наступає і поневолюватиме нас далі. Це з одного боку. З другого — сусідів, на жаль, не вибирають, iз ними треба домовлятися, жити і виховувати молодих патріотів для захисту українськості. А найкращий захист — це завжди бути готовими до бою з агресором! Тому ідеологія нашого інформаційного простору повинна фокусувати увагу, що українськість можна зберегти, коли разом iз цивілізованим світом будемо її захищати, а захищаючи, у співжитті та колективних волі, діях — деімперіалізуємо Росію! Адже позбутися гітлерів та їхніх послідовників — це видима і тимчасова частина процесу перебудови картини світу. Для сталості розвитку демократії нації треба переродитися, а державі соціально-психологічно, духовно-морально деімперіалізувалися, як це вчинили Німеччина, Японія після війни. Це глибокий і важкий процес, недарма Німеччині ще й зараз важко не чинити з сучасною Україною так, як у 1939 році — з Закарпатською. Це означає, що пересновуватися треба насамперед світоглядно, тобто деімперіалізуватися в плані: а) традиційно-зверхньої політики т. зв. «старшого брата» щодо сусідніх українців, білорусів, а насправді їх русифікації, хоча вони набагато старші самодостатні народи. Не згадуватимемо вже тотальну асиміляцію малих автохтонних народів Півночі, Сибіру тощо; б) геополітики на кшталт «Москва — третій Рим», новий «Русский мир», Митний союз тощо. Отже, без каяття, спокути і духовно-ментального переродження — рецидиви імперії зла неминучі. Водночас даремні сподівання Європи, що російський ведмідь пазурами застрягне в тілі України і більше не хотітиме свіжатини.

Без усвідомлення світом цього, а відтак необхідності спільної деімперіалізації Росії на шляху до цивілізаційного розвитку, важко гарантувати Україні цілісність та суверенітет, свободу вибору вектора євроінтеграції, приєднання до колективної безпеки держав, допомогти консолідувати соціум на фундаменті національної ідеї як належній ідеологічній духовно-інтелектуальній основі державотворчих процесів. Корінна нація не зможе зберегти українськість, культурні цінності, мати перспективу розвитку, коли вона не на чужій, але не своїй землі — упосліджена. Ба більше, коли імператив ідеологічного забезпечення розбудови єдиної соборної національної держави — відсутній! Коли їй конституційно забороняється мати єдину державну ідеологію, бо в Німеччині це, мовляв, призвело до нацизму. Але в Україні це веде до її виродження, а не духовного відродження. Вона немає змоги захистити українське ні в Україні, ні виконати мінімальне завдання свого Гімну — запанувати «у своїй сторонці»; не може реалізувати свою соціогуманістичну ідею — бінарного захисту і людини, і нації! Не йдеться про так звану «радянську людину» чи «единый советский народ» (читай — штучне творення російської неоімперії), а про український народ і людину в суверенній державі — не на чужій, але не своїй землі. Коли світ зрозуміє ці слова нашого Пророка?!

Сподіваємося, що наша влада, нарешті, зрозуміла, що без ідеології, без належної уваги до УНІ як сегменту соціогуманістичної політики і надання їй належного місця в гуманітарній реформі в рамках «Стратегії-2020», не реанімувати ні вже отруєних радянським соцреалізмом, ні виховати в патріотичному дусі молодь. Без української ідеї в національному просторі домінуватиме не тільки окупант, його антиукраїнська пропаганда, семіотика пам’ятників, назв вулиць, чужа одержавлена церква, слово неправди й образ українства, а й не матимемо чіткого концепту державної боротьби з цим злом. Ефективність духовно-інтелектуального супроводу державотворення в Україні, власне, в тому, наскільки українській еліті вдасться дерадянізувати суспільний загал, оперативно попереджувати про небезпеку проявів великоросійського шовінізму та сучасного нацизму світ, що, на жаль, переважно байдужий. Наша наука, ідеологія, розвідка, прогнози мають діяти на випередження, а не у відповідь на факт захоплення наших земель, палких, але надто прозоро-передвиборчих закликів щодо референдуму про вступ до НАТО. Адже, будучи при владі, нічого не зробили для вступу чи підготовки обіцяної контрактної армії.

За умов, коли втрачена довіра, коли в Україні злодій закликає народ «ловити злодія!», а сам краде і грабує, нелегко перед світом актуалізувати й активувати дискредитоване більшовицькою пропагандою гасло: «Люди, будьте пильні!». Саме ним комуністи брехливо зомбували людство у час холодної війни, буцімто остерігаючи його від небезпечних янкі. Однак нині Україна, борці Майданів, герої Небесних сотень і АТО найбільше мають право нагадати світові, що застереження лунали чорною неправдою саме від тих, хто при зародженні фашизму був у змові з нацистами, творив нового «советского человека», спекулюючи ідеологемами побудови світлого «коммунистического будущего». В ім’я цієї фарисейської буцімто інтернаціональної, а насправді сатанинсько-хитро замаскованої задля світового панування імперсько-російської ідеології було знищено мільйони невинних людей. Нині ж її спадкоємець — «гуманний» сусід — знову «миротворит» і «бдит» в Чечні, Грузії, Придністров’ї, а під маскою борця за федералізацію України, статус особливих територій хоче її по шматках окупувати та асимілювати. Не янкі, а москалі, як попереджав наш Пророк, чужі злії люди, які й у третьому тисячолітті роблять лихо з нами. Не Вашингтон, а Москва розстрілює Незалежність України. І нема на то ради без відповіді: чи є незалежність країн, окрім Китаю, які межують iз Росією?

Національний ідеал досягається швидше з Провідником

У час проголошення нашої Незалежності у нас не було ні свого Гавела, ні Бальцеровича, ні Бразаускаса. Не спішив прийти і наш Вашингтон зі своїм правильним законом, Мойсей також десь затримався. А лідери, що поспішили прийти, розтринькували награбоване, браталися і бачили щасливі сни у «вічній дружбі» з Москвою. Нас заколисали міфами про міністрів, із яких щоденно у Кремлі питають: а що ти зробив для України? Тепер виправдовуємося тезою, що ніхто, мовляв, не сподівався, що Росія може вдарити нам в спину. Ніхто, окрім подвижників УНІ та простого люду. Але чи ми їх чули? Хоча подвижники не були «озабоченими» оунiвцями (убеенівцями, до чого нас привчала більшовицька пропаганда), а виваженими східняками (яких нам також протиставляла та ж сама імперсько-брехлива пропаганда). Йдеться про видатних харків’ян Юрія Шевельова і Миколу Хвильового. Перший без вагань назвав трьох найбільших ворогів реалізації Ідеї нашої державності: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Другий вказав чинники та шляхи втілення національної ідеї: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!». Я не говоритиму про застереження митрополита Андрея Шептицького, які він зробив після його звільнення з московського полону. Рефлексії цих та багатьох інших авторитетів ніколи не втрачали своєї актуальності. Щодо суспільного загалу, то в моєму рідному карпатському селі Мшанці давно загальновідоме прислів’я: пес небезпечний cпереду, кінь — ззаду, а москаль — з усіх боків. А Котляревський, якому в цьому роцi виповниться 245 років від народження, устами головного героя «москаля-чарівника» Михайла Чупруна хіба голосно не попереджав усю Україну: «З москалем знайся, а камінь за пазухой держи»? А хіба не було негативного історичного досвіду нехтуванням армією в період УНР? Хіба тоді українські соціалісти не вважали, що в щасливій федерації з братньою Росією будемо творити світову пролетарську революцію і армії, мовляв, не треба?

Про це слід було пам’ятати самозваній «еліті» в час підписання газового договору в Москві з Путіним у 2009 році, Харківських домовленостей у 2011-му, при відмові підписати у Вільнюсі євроінтеграційну Угоду з ЄС в 2013-му, при перемовинах зi студентами обуреного Євромайдану, при прийнятті рішення щодо їх побиття і злочинних розстрілів, утечі злочинців до Росії та їхніх ростовських зрадницьких телезакликів — захистити «униженных» російськомовних від «бендеровцев», київської хунти. А може, скажете ви, якби Євромайдан дослухався до проф(ф)есора, то не було б сьогоднішнього кровопролиття. Було б (!), бо все це заздалегідь і не в Україні планувалося! А закликати Путіна допомогти армією — це наївне окозамилювання. Армія Росії завжди готова «допомогти» не тільки нам, а й Молдові, Польщі. І жириновські віддавна прагнуть випрати онучі біля берегів Англії. І це треба конче знати і всім, хто так маніакально хоче булави, що лише в собі бачить Україну. Те, що не «усьо прапало» за їхнього керівництва Україною, заслуга суспільного інтелекту нашого народу, який у потрібний час виявлявся мудрішим за так звану національну еліту. Це вкотре було продемонстровано на президентських виборах 25 травня ц. р. Про це нам не треба забувати і під час наступних парламентських виборів 26 жовтня.

Потрібна ідеологічна складова державотворення

Але Україна не може прокидатися лише під час виборів та вибухів агресивного сусіда. Так далі жити не можна! Потрібні стаєри, а не бігуни на короткі виборчі дистанції; керівники-мислителі, що бачать націю у триєдиному Шевченковому вимірі: минуле, сучасне і ще не народжене майбутнє. Ми повинні опрацювати довгострокову систему ідеологічного духовно-інтелектуального супроводу державотворення в Україні за умов потенційних викликів. У нас немає стратегії розвитку взагалі і її ідеологічної частини зокрема. Наших лідерів вистачає лише на регіональний крик, піар, але не на серйозний розгляд ідеологій державотворення в Україні, на панукраїнські проекти безпеки по всьому периметру пограниччя.

Дозвольте вас спитати: про що говорив наш сусід з Угорщини при підписанні Угоди про асоціацію України з ЄС 16 вересня в Брюсселі? Про небезпеку українських націоналістів! Не дивно, адже заслані патріоти завжди «допомагають» Україні войовничо-показовим криком. Замість того, аби у всеукраїнському масштабі мудро використовувати Довженківську формулу розбудови національної держави: «Якщо націоналізм — це любов до Батьківщини, то я — націоналіст!». Тобто поставити кличний знак на націоналізмі як патріотизмі та символі ідеології боротьби поневоленого народу за свою ідентичність.

Ми вдень і вночі повинні повторювати: без соборності немає незалежності України, і навпаки. Не може бути вільною людина, коли підневільна її нація! Не можна людину розглядати «поза рамами нації». Саме про це Франкове застереження не забували в УПА під час національно-визвольної боротьби. Вони не кричали: ми — націоналісти, а боролися під гаслом: «Волю людині! Волю народам!». Вони не забували і про соборність України: чільну посаду в УГВР займав виходець iз Полтавщини — Кирило Осьмак, а не, скажімо, Роман Шухевич.

На жаль, праці з проблем збереження соборності України, національної автентичності, бінарного захисту і людини, і нації, розробки стратегій і тактик її розвитку, в т.ч. систем ідеологічного забезпечення, організації національного інформаційного простору, майже ніколи «так, як треба» не читалися урядовцями, депутатами, особливо тими, що нарекли себе лідерами, елітою нації, «камандою» однодумців. «Докамандовалися», що й армії не стало. Ні у вишах, ні в «Знанні», ні в «Просвіті» лекції з ідеологічних засад державотворення в Україні не читалися і не читаються. Шкода, бо, як казав Шевченко, «якби ми вчились так, як треба», то не тільки «була б мудрість своя», а давно мали б національну державу.

Матимемо Україну, якщо її захистимо!

Звісно, в час, коли стріляють і вбивають, треба думати про зброю, окопи і бомбосховища. Але події АТО свідчать, що про ідеологію як духовно-інформаційну зброю і захист нації не слід забувати. Ба більше, треба було б про неї дбати з самого початку Незалежності, а не говорити, що, мовляв, національна ідея не спрацювала. Прикро, адже коли мова заходить про УНІ на форумах, то в моїй практиці й теперішні мудрагелі зловмисно запитують: чи є українська Ідея? В Америці буцімто її нема — і непогано живуть. Я відповідаю, що в США при в’їздах навіть у зовсім малі географічні пункти висить білборд: «Люби Америку або забирайся геть!». Я так відповідаю, бо це запитання зі сфери, яку називаю — антиукраїнський інтелектуалізм. Його представники зловмисно ставлять, бо себе вважать геніальними «мальчіками і дєвочками», не для того, аби справді додатково про щось дізнатися, а щоби з’ясувати, за Ільфом і Петровим, наскільки доповідач «сукин сын», володіє матеріалом; ошелешити його інтелектом і широтою мислення, посіяти недовіру і зробити обговорення маргінально-містечковим, ксенофобським, а учасників — нетолерантними націоналістами. А відтак — УНІ дискредитувати перед світом, звести її до техніцизму, модернізації економіки, реформ і «жолудкових», за Франком, інтересів.

Заради Бога, не спекулюймо хитромудрими порівняннями України з Америкою. В Україні нагально-насущне гасло часів Гарібальді: ми здобули Італію, а тепер творімо італійців. Воно актуальне на рівні тонких соціально-психологічних, духовно-моральних механізмів людини, її виховання, патріотизму, мотивів поведінки; допоможе не називати в Україні уряд, його політику — проукраїнськими, а зробить їх справді українськими, а нас — українцями — не буковинськими чи галицькими, знову за Франком, а соборними! Ми лише зараз покриваємо труни своїх воїнів національним прапором, а в них — загниваючих капіталістів — це давня традиція. В українському соціумі «працездатні» як нові, так, на жаль, і старі гасла: «Свій до свого по своє», «Гроші — в руки своїх», «Знання, інформація і рух (чин, дія)», «Україна — єдина», «Все для перемоги» тощо. Дивімося не на країни старої Європи, не на федеративність Німеччини чи Швейцарії, а на держави, що розвиваються. Хіба в Китаї немає ідеї: «Системи різні — країна одна!» чи тактичних гасел на кшталт «Хай розцвітають тисячі троянд!», «Вогонь по штабах!». Звичайно, сюди з натяжкою на демократію вписуються дії Китаю щодо Гонконгу, але важко їх екстраполювати на Тибет. Треба змінити не лише обличчя, а якісно трансформувати систему. Аналізувати не лише структуру і функції системи, а й емерджентність як третю якісну характеристику відповідності двох щойно названих складових системи.

Наші західні сусіди, поляки, наприкінці минулого сторіччя імплементували ідею: «Зробимо Польщу Польщею!»? Однак у них, на відміну від наших президентів, не було сумнівів щодо спрацювання при цьому національної ідеї, йти чи не йти в ЄС, НАТО, яку Польщу будувати? Вони на неї працювали, а не крали і вивозили накрадене! Вони вчасно зробили люстрацію. Визнаймо, що неналежна науково-прикладна увага керівництва до ідеологічних засад державотворення в Україні певною мірою спричинила, що ні світова, ні вітчизняна еліти не справилися і не запобігли кримському повторенню долі Судет, загрозам цинічної демагогії рашизму щодо федералізації України, примиренню (чи остаточному замиренню, на що розраховує Москва) з реваншистськими умонастроями неонацистів «русского мира».

Сьогодні ми твердо повинні бути переконаними, що матимемо Україну, якщо її захистимо! Альтернативи цьому немає, бо на кону життя або смерть нації. Отож захист має бути всебічним, комплексним і, головне, євроатлантичним у плані не тільки спроможності збереження територіальної цілісності країни і суверенітету держави, а й національної ідентичності українців, їхнього мовно-культурного, інформаційного простору, усунення постімперського тиску, недопущення торговельних, газових чи інших війн.

Нині, нарешті, Європа зрозуміла, що українці в боротьбі з російським агресором відстоюють свободу не лише для себе. Шкода тільки, що якби таке розуміння відбулося раніше, то навряд чи говорилося б сьогодні про гібридну війну в Криму чи на сході України. Хоча роздвоєна голова орла за імперською ідеєю Росії символізує, що одним неситим оком він безперервно зазиратиме на Схід, а другим — на Захід. І нині задля тяглості російських імперій царський орел «зорько бдит» під музику гімну Радянського Союзу, хоча слова вже тричі переписувалися відповідно до кремлівської управлінської кон’юнктури. Але західне його око мружиться, бо в близькому зарубіжжі «кое-кто уже за бугром», і за ним не угледіти.

Працюймо на українську Ідею

Ми не в більшовицькому оточеннi, як були упівці, і не в ізоляції від світу. Навпаки, світ підтримує боротьбу української Ідеї проти рашизму. Час по-європейськи на неї попрацювати! Проте, на жаль, нині в Україні немає нічого більш невизначеного, попри те, найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак, набагато рясніше, шкода, в негативному контексті , — аніж дискурс української національної ідеї. Прикро, бо УНІ — якісна програма наших дій, дорожня карта вступу до інституцій євроатлантичного співтовариства, проведення реформ, досягнення високих соціально-економічних стандартів життя, відпочинку тощо. Саме УНІ в матриці соціогуманістичної парадигми може допомогти зберегти національну автентичність, мову, традиції, культурні цінності, створити в Україні єдину Помісну церкву, дерадянізувати людину та гармонізувати її вітчизняний простір. У соціогуманістичної парадигми — українська ґенеза, але потенційно її масштаб та цінність — глобально-планетарного виміру.

Світ має зрозуміти: Україна — не Росія. Лише Україна через свої патріотичні Небесні сотні і героїв АТО несе нині нові смисли буття уярмлених народів, концепти міжнародних відносин, що ґрунтуються на засадах християнської моралі та паритетного двовалентного захисту і людини, і нації, а не на ідеологемах «обустройства» імперій за рахунок анексій чужих земель і вбивства туземного люду.

Недопустимо, щоби українська нація, ослаблена імперським етно-інтелектогеноцидом, і нині через неефективність Ради Безпеки ООН, як у минулому Ліги Націй, відчувала не тільки подвійний постімперський і посттоталітарний потужний тиск, а й у жалобі лічила жертви не нею оголошеної війни як наступу рашизму на українськість. Чому адекватно не реагуємо на брехню і жорстокість агресора? Не може питання «бути» українськості у світовому розмаїтті набувати альтернатив життя або смерті для древнього 45-мільйонного народу через агресивність сусіда, через неефективність міжнародних безпекових інституцій. Потрібний комплексний міжнародний захист, починаючи від правового до адекватного військового втручання в міжнародні взаємини, адже у світі відбувається нищення сильними світу цього ослаблених ними ж націй. Нема людей в уряді, але є молодь на Майданах, в АТО!

Аби національна ідея працювала активніше, їй треба толокою, громадою, спільнотою, усім соборним народом — не лише помагати, а й для захисту доводиться, за Шевченком, «добре вигострить сокиру». Зрушення є. Ще недавно ніхто не міг повірити, що Гімн співатиме вся Україна, а державні синьо-золоті прапори в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську чи Харкові майорітимуть рясніше, ніж у Львові. Україна думає глобально, діє патріотично і разом — синергійно творить «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Що їй буде потрібно після цієї нав’язаної трагедії? Очевидно, насамперед знати та не забувати: хто і для чого спричинив бiйню, що робити, аби більше кровопролиття не повторилося на нашій землі, аби у відродженні українців не спіткала точка неповернення до праджерел.

Українцям не стати ні патріотами, ні християнами без дбання про те, аби Україна була б єдина, неподільна, а її церква — одна, незалежна ні від внутрішньої тупості, ні від провокацій одержавлених засланих церковників. Беззаперечно, належить ідеологічно укріпити позитивні моменти тяжкої долі державотворення: відкрити очі багатьом іще зазомбованим фарисейством споконвічного «братерства», пропагованого Росією. Треба замислитися: чому мовчить Церква московського патріархату щодо агресивності братів православних? Тим більше що клір, бачачи братовбивство, давно зрозумів: не браття ми — «ни по отцу, ни по матери!». А церква — совість народу — мовчить, ніби не бачить і не чує, що даремно представник Росії в ООН Чуркін «общими генами» замилює світові очі. Святі отці, будьте ще й інтелектуалами, думайте не лише про свою єпархію, її підпорядкування, а й буття людини та народу, гармонійний їх розвиток і вічність у любові!

Не дайте сильним свiту цього запропастити людину

Обговорення воєнних дій Росії щодо анексії Криму, їх ескалації на сході України в ЄС, НАТО, ООН, особливо в Раді Безпеки, де агресор володіє правом вето, показали, що фактично нині поза карою є анексія сильним світу цього будь-якої території будь-якого народу, слабшого у воєнному плані чи не готового до захисту від несподіваного нападу ворога. Заклики до сумління агресора зупинити напад, припинити вбивати за умов, що йому дуже хочеться загарбати лакомий кусок чужої території, — санкції до нього, умовляння даремні. Тим більше коли загарбник iз часів Івана Грозного постійно бреше, виконуючи місію постійного члена Ради Безпеки, але при цьому, за допомогою цивілізаційно-правового вето, блокує будь-яке, навіть об’єктивно-справедливе, розумне та виважене її рішення.

Цю несправедливість можна значною мірою усунути, якщо виходити не з права сильного, а з соціогуманістичних засад стратегії розвитку взагалі, з нової парадигми буття кожної нації, що оптимально поєднує морально-націо-державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини, і нації. Розробляючи таку концепцію передовсім на культурологічній основі, в постколоніальному просторі, маємо твердо пам’ятати мудрі настанови Махатма Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

Широко відомий інший великий подвижник соціогуманізму, якого світ, у т.ч. Україна, — не зрозуміли. Але він соціогуманістичний імператив як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН під час виступу Папи Римського Івана Павла ІІ з приводу святкування її п’ятдесятиріччя.

Ні світ, ні Україна над ініціативою Папи, шкода, не застановилися. Адже культура, мова, традиції є надбанням нації, рівно ж — вони феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, який, продовжуючи традицію Масарика, закликав поважати «силу безсилих». Саме Томаш Масарик говорив: я — чех, тому мушу мати чеську культурну програму, національну ідею. Право націй захищати свої ідеї чітко висловив наш Пророк Шевченко у зверненні до уярмлених Росією народів Кавказу: «Борітеся — поборете!». Коли узагальнити ці погляди, то, препаруючи їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадавши Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Хіба наше керівництво має національні програми, проводить соціогуманістичну політику, відповідні реформи, які б якісно змінили систему, не запропастили ні людину, ні Україну? Тому й далі занепадаємо як нація за всіма її ознаками, слухаючи Донбас. А хто чує Україну?

Інтелігенція Росії та України разом iз бізнесом хоч зараз мали б узяти частину відповідальності на себе, особливо щодо брехливих зловживань чинником мовного «притеснения» російського штангіста важкої категорії, що прибув у супроводі такого ж озброєння, нашим малюком, що вчиться ходити і говорити. Нам остаточно треба викинути з Конституції України табу на єдину державну ідеологію, зрозуміти конечну нагальність нової соціогуманістичної парадигми буття української нації. Лише Україна — для себе і світу — може очистити від нашарувань т. зв. радянського соцреалізму заяложене слово «гуманний» (гуманітарний) і допомогти усвідомити парадигмальний масштаб поняття «соціогуманістичний» як власний новотвір, що має не лише український вимір. Не все людське — людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» — людяне, то їх синтез, власне, складе «соціогуманістичне» як нову якість емерджентності (окрім структури і функцій) суспільних систем. Лише якісна трансформація інституцій спільноти і людини може пришвидшити прорив на світові цивілізаційні простори.

Лише виходячи з принципів соціогуманізму, можна розвести смисли секондхендівської допомоги, тобто т. зв. «гуманітарки» для бідних, гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина тощо), піар гуманітарних конвоїв, коридорів агресора, врешті глибинну сутність нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного захисту та розвитку людини та нації (націй), їхнього майбуття і буття в розмаїтому світі, в якому шекспірівське «бути» для України — не награне, а архіважливе і доленосне, рівне — життя або смерті.

Отже, незважаючи на війну, потреби фронту, не відкидаймо комплексні дослідження теоретико-методологічної основи формування в Україні нової політики, яка б ґрунтувалася на універсальності парадигми паритетного захисту індивідуальних прав людини і колективних прав нації; водночас не виносила б на маргінес ні історію, ні подвижників УНІ, ні її сучасну реалізацію як споконвічну мрію корінного народу, що дав назву національній державі в центрі Європи. У третьому тисячолітті українці вмирають за право вільно жити на своїй Батьківщині, за національну ідею як програму суверенних дій. Окрім непоправних жертв людських життів, є втрати культурно-інтелектуальних, духовно-інформаційних цінностей, що мають екзистенційне значення для всього цивілізованого світу. І світ повинен нарешті пройнятися тим, що Ідея державотворення в Україні будується не на анексії чужих земель, а на гармонії соціогуманістичної парадигми буття, що дозволяє кожній людині, її нації самоусвідомити і стати реальним господарем на своїй землі.

Кожен (і не тільки українець), що міг щось зробити в цьому напрямі й не зробив, сам позбавив себе не лише вдячності, гідності та презумпції невинуватості, а і в майбутньому — прощення. Не уникаймо очей героїв Небесної сотні, що загинули на Майдані Гідності. Робімо все, аби такі Сотні не ставали українськими Тисячами, а відтак — Мільйонами 3-ї планетарної трагедії вбитих лише тому, що людство вкотре злегковажило соціогуманістичну парадигму розвитку. Невже не мир між православними християнами, а імперську ворожість великоросів, реанімовану, збуджену чи навіяну їхнім неофюрером спеціально для імперського реваншу, що має велику імовірність перетворитися в потужний потенціал розпаленого вогнища братовбивства світового масштабу, — залишимо в спадок прийдешнім?! Віриться все-таки в інше, а саме: істинні знання, правдива iнформація, одухотворений розум та iнтелект у любові об’єднають і гармонізують усе на славу Богу та розвиток України й людства!