Незабутий гріх людства

      Вранці 3 вересня 1939 року до Гітлера прибув британський посол і від імені свого уряду оголосив: якщо німецькі війська, які вторглися в Польщу, не будуть виведені, то з 11-ї години між Великою Британією і Німеччиною буде оголошено воєнний стан. Через півтори години аналогічну заяву зробила Франція. Одна за одною великі й малі держави вступали у війну, яка стала Другою (чи ж останньою?) світовою.

Передчуття великої війни

      Європа першої половини минулого століття зазнала жорстоких економічних потрясінь. І першою жертвою повоєнної економічної непевності 20—30-х років стала, передусім, політична мораль. Мілітаристський запал охопив Європу. За словами метра британської дипломатії Ллойд-Джорджа, «несправедливість, насильство, нахабність, дух помсти просякли самі підмурівки Європи». Сама війна, неначе «довгоочікувані ласощі», виникла через кризу людського самосприйняття, деградацію моралі, девальвацію людських цінностей — інтелектуальних, етичних. Абсолютизація влади держави призвела до відмови від принципів людяності. А відтак ціна людського життя впала до найнижчої позначки.

      Морок диктатури, терору і насильства охопив дві провідні держави, які складали базис антагоністичних моделей суспільного життя. Перед ними, однак, стояли схожі завдання. І не лише нацисти вірили, що саме війна в змозі вивести Німеччину з економічної кризи. Сталін також розумів могутність радянської держави передусім як її воєнну міць, доведену реальними здобутками.

      У 30-ті роки невідворотність нової світової війни відчувалась досить відверто. Історики дискутують: звідки треба вести відлік руху до неї — з 28 січня 1933 року, часу приходу Гітлера до влади, чи з його рішення про війну від 5 листопада 1937 року, чи з Мюнхенської угоди? В середині тридцятих сформувалися політичні блоки, які протистояли у світовому масштабі. «Потрійний союз» — блок Німеччина—Італія—Японія — без жодних комплексів виношував агресивні наміри. Франкістська Іспанія ще з 1936 року була промовистим взірцем можливого насильницького розвитку подій за сценарієм «коричневих».

      Нацистський рейх таємно готував агресію проти західноєвропейських країн. «Керівництвом до дії» стали слова Гітлера: «Існує лише сила. Інше — дрібниці». Демократії Європи на чолі з Великою Британією та Францією вкупі зі США створили альянс на зразок «сердечного братерства» — Антанти часів Першої світової. Вони сподівались за рахунок умиротворення і поступок Гітлеру уникнути нової війни на континенті. Але амбіційні плани німецьких та японських шукачів нового «життєвого простору» вже годі було вгамувати. Очікуваниий «шматок соковитого м'яса» у підсвідомості — аргумент набагато сильніший, ніж сумирні, сповнені єлейних інтонацій, розпатякування на публіці про «вічний мир».

      Ці плани з самого початку успішно втілювались у життя. Навесні 1938 року анексія Австрії викликала в німців сп'яніння. Нація перейшла межу, за якою почався шлях донизу, дошкульно змальований росiйським філософом Володимиром Соловйовим: «Кожна нація проходить три стадії самоусвідомлення: національна самоповага, потім — національне самообожнювання, і нарешті — національне самознищення». Із захватом було проголошено головний пропагандистський девіз німців: «Один народ — один рейх — один фюрер». У якості цього самого ein Fuehrer Гітлер сприймався як послідовник Бісмарка, адже йому вдалося «без крові й заліза» створити «тисячолітній великогерманський рейх». Його закликом, який мав об'єднати націю, стало: «Продовжимо похід з того місця, де припинив його Залізний Канцлер». Расова доктрина фюрера, ствердження права німецької нації «надлюдей» на «домінування над усіма іншими народами» стала плідним окультним підгрунтям для найшаленіших амбіцій Гітлера.

      Наступним об'єктом його політики сили стала Чехословаччина. Горезвісна вереснева Мюнхенська угода 1938 року (в якій взяли участь Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія, без участі СРСР) не лише не змогла зупинити загрозу війни, що насувалася, а й остаточно розв'язала руки Гітлеру. Захопивши Судетську область, фюрер розпочав психологічну обробку німецького народу засобами, які сьогодні ми називаємо «чорним піаром». Чехословацька «психологічна війна» — один із перших і успішних прикладів такого «нового підходу» до ведення війни. Зi вступом німецьких військ у Прагу 15 березня 1938 року відбувся корінний поворот у підготовці до війни.

      І все ж войовничі настрої зовсім не були переважаючими серед німців. Вони сподівалися, що фюрер зуміє досягти компромісів без кровопролиття, як це було у 1938 році. Навряд чи більшість німців допускала думку про расистську, загарбницьку і нищівну війну на континенті. Однак успішність «психологічної війни» проти Чехословаччини призвела до поширення нових методів «обробки громадської думки» у справі «приборкання» наступної жертви — Польщі. До якихось пір Гітлер намагався залучити Польщу на свій бік для спільної боротьби проти Радянського Союзу. Від цього плану він відмовився лише на початку 1939 року. Польське керівництво відхилило пропозиції Гітлера від 21 березня 1939 року стосовно «данцигського коридору», який надав би Німеччині можливість контролю над балтійським узбережжям СРСР. Тоді фюрер звернувся до радикального вирішення «польського питання»...

      Однак європейські політики, набувши сумного досвіду Чехословаччини, втратили віру в обіцянки Гітлера. Для них він «перейшов Рубікон» 15 березня 1938 року. Тому уряд Британії 31 березня оголосив про надання Польщі своїх гарантій. Таку ж позицію зайняла і Франція. Але й самі вони, і Гітлер чудово розуміли, що за цими деклараціями — обмаль реальних можливостей для виконання взятих на себе зобов'язань. Тому Гітлер резонно вирішив, що «мюнхенські голови» не візьмуть на себе ризик в ім'я виконання союзницьких зобов'язань. До найостаннішого моменту, тобто вересня 1939 року, він був упевнений, що Лондон, можливо, відкличе своїх дипломатичних представників і припинить торгові стосунки з Німеччиною, але ні в якому разі не вступить з нею у збройний конфлікт. Ця його гіпотеза виявилася хибною, і мала найсумніші наслідки для рейху, для німецького народу в цілому. Гітлер та його міністр закордонних справ Ріббентроп не врахували етичні та політичні принципи британців. Та ж похибка характеризує його оцінку позицій Сполучених Штатів і Радянського Союзу.

Чи хотів Сталін випередити Гітлера?

      На iсторичному вiдрiзку історії, що передує Другій світовій війні, найбільші суперечки викликає питання про роль Радянського Союзу. Часи перебудови, і особливо 90-ті роки, позначилися сплеском інтересу і перегляду історії війни. Вже понад десятиліття тягнеться низка скандальних викриттів, які стали можливими лише з полегшенням доступу до раніше суворо засекречених радянських архівних матеріалів цього часу. Кілька років тому, нарешті, опублікували оригінальнi тексти (і головне — гіпотетичнi досі додатки — секретнi протоколи та карти) пакту від 23 серпня 1939 року про розподіл сфер інтересів у Європі між Німеччиною та Радянським Союзом («пакту Молотова—Ріббентропа»). Це поставило крапку на багаторічних дискусіях щодо вірогідності такого «полюбовного договору» двох диктаторів про розподіл інтересів і, таким чином — європейських країн. Першою в розподілі «сфер протекторату» мала стати Польща. Побіжно найширшого розповсюдження набули припущення щодо намірів Сталіна завдати «превентивного удару» по Німеччині, які з'явилися (втім далеко не вперше), у публікаціях та книгах Віктора Суворова (Резуна), колишнього радянського розвідника-«неповерненця». Він наголошує на виправданості звинувачень на адресу Сталіна в тому, що, надавши Гітлеру статус найбільшого сприяння, запевнивши його в нейтралітеті СРСР у випадку нападу на Польщу і отримавши як взаємну послугу територіальні надбання, він лише підштовхнув фюрера до безкарного свавілля у Європі.

      З іншого боку, на виправдання цього кроку Сталіна наводиться аргумент, що, вдаючись до такого перерозподілу «сфер впливу», радянський лідер прагнув відвернути втягування СРСР у війну. Втім і сьогодні нелегко винести остаточне рішення щодо намірів Сталіна у передвоєнні роки. Якщо освоєний на сьогодні документальний матеріал не полишає жодних сумнівів щодо планів Гітлера, то про наміри Сталіна й досі висувається багато здогадок. Достеменно відомо лише, що радянське керівництво одночасно вело переговори iз західними державами і нацистською Німеччиною. Розповсюдивши 17 квітня 1939 року в офіційних колах Лондона та Парижа перший проект договору про взаємодопомогу проти будь-якої агресії в Європі, Радянський уряд водночас натякав німецьким дипломатам про свої наміри підтримувати з Третім рейхом «нормальні стосунки».

      Недаремно саме СРСР став «полігоном» для набуття досвіду офіцерами вермахту. Німеччина після обмежень, накладених Версальською угодою 1918 року, спочатку таємно, а потім — відверто почала нарощувати свої збройні сили, відроджувати металургію, літакобудування, флот. Сталін зробив на адресу Гітлера широкий жест «братньої допомоги». Радянські інженери радо передавали прибулим німецьким гостям важливі індустріальні секрети. Німецькі геодезисти з великою цікавістю візитували багато закутків Союзу, де їх зустрічали з обіймами, з охотою ділилися картографічними відомостями. Відома навіть така сторінка воєнних подій, згадувана радянськими альпіністами довоєнної пори: наші альпіністи тепло вітали на Кавказі німецьких спортсменів, а потiм знову зустрілися з ними пiд час оборони Кавказу вже як з офіцерами єгерського полку гірських стрільців «Едельвейс», підготованого спеціально для ведення боїв у горах.

      Безперечно, на «подвійну гру» Сталіна штовхала давня взаємна недовіра між ним і Західною Європою. Він з великою готовністю схилявся до очікування створення антирадянського блоку європейських союзників з Німеччиною. І дійсно, британські та французькі консерватори сподівалися створити з Німеччиною та Італією «союз чотирьох». У свою чергу, британський прем'єр Чемберлен непокоївся, що союз iз СРСР сприйметься «державами осі» як провокація, що прискорить вступ «васальних» спільників Гітлера у війну проти союзників. Тому пропозиція СРСР про створення в Європі системи колективної безпеки була відкинута. Врешті, західні демократії дуже сумнівалися у боєздатності Червоної армії, знекровленої «чистками» 1937 року. У кожному разі, переговори між західноєвропейськими союзниками і Сталіним у Москві проводилися. Це призвело до того, що Польща (знову вона, «зарозуміла й нахабна») відмовилася надати радянським військам право проходу через свою територію. А саме право проходу було необхідною умовою для виступу Червоної армії проти Німеччини.

      Чим важче йшли переговори із західними державами, тим більше Сталін схилявся до висновку про необхідність укладення угоди з нацистською Німеччиною. Це не лише надало б йому територіальні надбання та зовнішньополітичні переваги, а й дозволило б виграти час для зміцнення радянської оборони. Підписання угоди 23 серпня1939 року історики іноді пояснюють острахом Сталіна, що доведеться вести війну на два фронти — з Німеччиною і Японією, перебуваючи у політичній ізоляції. Однак сьогодні стають відомі дані про те, що у 1939 році Червона армія могла задіяти на західному кордоні достатні сили (принаймні Сталін вважав саме так ) для ведення успішних боїв — 136 дивізій, близько 10 тисяч танків. За наявних умов навряд чи можна було говорити про загрозу війни «на два фронти».

      Важливість для рейху підписаного Молотовим і Ріббентропом пакту Гітлер відзначив гучною радістю: «Нам таки вдалося перемудрувати цього вусатого хитруна! Тепер світ у мене в кишені». Фюрер викреслив Сталіна із лав своїх супротивників. Пакт дозволив йому в заплановані строки здійснити захоплення першого наміченого бастіону на Сході. Водночас домовленості Молотова-Ріббентропа полегшили завдання Гітлера за обставин, коли Муссоліні відмовився від воєнної підтримки фюрера, незважаючи на укладений між ними у травні «сталевий пакт». Історики свідчать, що саме 23 серпня Гітлер прийняв рішення напасти на Польщу і врешті 31 серпня віддав наказ.

      А далі сталося те, що описано у сотнях підручників і довідників з історії Другої світової. Успішно спрацював «план Вайсс» — примітивна провокація, яка впродовж століть слугувала безлічі поколінь ворогуючих племен, народів і держав. Імітація «спецназівцями» SD «нападу польських вояків на радіостанцію» в німецькому місті Глейвітц поблизу кордону. Підкинуті тіла «вбитих поляків», галас у пресі, «праведний гнів» фюрера й міністра пропаганди Геббельса, які обіцяють «відплатити зухвалим полякам». Далі — по наростаючій — сплеск народного єднання і підтримки «вождя нації», палкий ентузіазм та готовність віддати найдорожче на захист інтересів рейху. І от 1 вересня Німеччина, «даючи відсіч агресивним діям польської армії», увійшла до Польщі. Війна почалася.

Початок кінця

      Для вступу Сполучених Штатів у війну знадобилося ще отримати добрячого «ляпаса» від Японії у Перл-Харборі. У позиції ж Радянського Союзу безсумнівно одне — Сталін розраховував нацькувати Німеччину на західні держави, і навіть на початку вересня 1939 року надіслав Гітлеру телеграму з привітанням з нагоди «успішного входження у Польщу». Сталін розраховував на реальну можливість «перечекати» колотнечу в Європі і «виступити останнім» — «кинути на шальки стратегічних терезів вирішальну вагу», зустріти радісну підтримку «численних друзів робітничого класу СРСР» — європейських пролетарів, і врешті — зняти політичні вершки. І коли радянські війська 17 вересня 1939 року «урочисто», як «гаранти безпеки», увійшли до Польщі, балтійських країн, Бессарабії та Західної України, це лише підтвердило побоювання Європи щодо реальності «взаємовигідного дуету» нацистського та радянського лідерів.

      Цинізм «вождя всіх часів і народів» і його схвалення дій фюрера, самого розвитку війни надихнули його на укладення 28 вересня 1939 року нової угоди з Гітлером — «про дружбу (!) і кордони». Нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов 12—13 листопада 1940 року навіть провів у Берліні з Гітлером та Ріббентропом переговори про можливість вступу СРСР до Потрійного пакту. Платою за таке «розуміння» та підтримку інтересів Німеччини в Європі мало стати лояльне ставлення Гітлера до «інтересів Радянського Союзу в Південно-Східній Азії», прагнення Сталіна сягнути океану в напрямку Іран—Індія, сприяння остаточному вирішенню «фінського питання», «включення Південної Буковини до СРСР», розміщення радянських військових баз на берегах Босфору та Дарданел, визнання наміру СРСР приєднати Болгарію в разі воєнної загрози. Помста історії, кривава розплата за цю політику, крах сталінської політичної філософії «доцільнiсть понад мораль» настали 22 червня 1941 року.

      Врешті нiмецькi колони, за неповні два роки прокрокувавши молодецьким маршем усією Європою, насунулися на нашу землю. Вони вважали, що й тут їх чекає така ж необтяжлива прогулянка і їм доведеться лише безтурботно і хвацько «гейен унд шпацірен» по українських степах, кавказьких передгір'ях, російських лісах. Дата 1 вересня 1939 року позначила не лише початок жахливої чорної смуги в історії світу, а й початок шляху нацизму до свого невідворотного фіналу. Хочеться вірити, що, отримавши такий урок, людство нарешті схаменулося. І сьогодні весь пафос, яким пройняті згадки про цей день на сторінках преси, зводиться до єдиної думки: той, хто забуває помилки минулого, приречений на їх повторення.