Вся пам’ять нації

«Мозаїка» історії

За останні три роки редакція журналу видала понад десять спеціальних випусків, що розповідають про відомі й маловідомі міста України. Це Бережани й Підгайці на Тернопільщині, Галич на Івано-Франківщині, Добромиль на Львівщині, Ніжин, Суми, Полтава та багато інших. «Інформацію подаємо в широкому контексті, друкуємо архівні документи, уривки з листів, спогади й щоденники. Ми робимо наголос на суспільно-політичних моментах, пов’язаних із українськими організаціями, видавництвами, з життєписами українських діячів ХІХ — ХХ століть, — розповідає відомий історик, шеф-редактор журналу «Пам’ятки України» Ігор Гирич. — Щоб урешті складалася «мозаїка», цілісне уявлення про всі видатні пам’ятки, про знаних людей, громадське й культурницьке життя того чи іншого міста. Адже ці міста руйнуються, про них мало хто знає, а вони мають колосальний туристичний потенціал».

Так, у спецвипуску, присвяченому Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин», можна дізнатися про археологічні дослідження середньовічного міста, про те, як відбудовували резиденцію Богдана Хмельницького, почитати дорожні нотатки про Чигиринщину початку ХХ століття польського історика Францішка Равіти-Ґавронського, побачити поштівки початку ХХ століття із зображенням краєвидів міста. Києву присвячено близько десятка різних тематичних номерів, окремі — про Софійський собор, Кирилівську церкву, Києво-Печерський історико-культурний заповідник…

Нещодавно вийшов номер про Полтаву, зараз готується про Харків. Цікаво, що саме в Харкові постала Революційна українська партія, яка поставила за мету побудову незалежної держави. Там діяли Дмитро Антонович, Микола Міхновський, там виходили перші самостійницькі періодичні видання. Там була дуже потужна українська громада. Лише в Харкові можна побачити український авангард 1920-х років — адже в ті роки це місто було столицею України. Цікавим є і харківський модерн, неокласика. «Журнал «Пам’ятки України» відкриває наново українськість наших міст, — вважає Ігор Гирич. — Чомусь вважається, що Добромиль — то польське місто, Харків і Київ — російські. Насправді треба подивитися на них уважніше — і тоді побачимо, що українського там не менше, ніж російського, єврейського чи польського». У 1990-ті світ побачили номери журналу, присвячені історії українців на етнічних землях, що нині не входять до складу Української держави — на Кубані, Пряшівщині, Берестейщині, Холмщині, Стародубщині.

Замість вулиць і пам’ятників

Журнал присвячує спеціальні випуски визначним людям в історії України і місцям, iз ними пов’язаним, а також музеям знаних людей. «Як правило, у нас ці місця не шануються і не оберігаються, — розповідає Ігор Гирич. — Чимало пам’яток знищено. Ми розшукуємо фотографії будівель, яких уже немає, і подаємо в журналі».

Минулого року був номер про київський Музей Михайла Грушевського, нині готується про Музей Михайла Старицького і ціле гроно визначних українських діячів, пов’язаних із тим будинком. У «полтавському» номері є матеріал про Полтавську семінарію, яку закінчував Симон Петлюра і багато інших українських знаних діячів. Були номери, присвячені письменнику і громадському діячеві Володимиру Леонтовичу, мистецтвознавцю Федору Ернсту, Тарасові Шевченку, архітектору й художнику, концептуалісту українського мистецтва Василю Кричевському. Це про нього пише мистецтвознавець Денис Вітченко: «Подібно до археолога Генріха Шлімана, що відшукав Трою, яку до нього вважали вигадкою Гомера, митець унаслідок багаторічного дослідження народної творчості підніс її до рівня монументального мистецтва, а форми традиційного українського зодчества запровадив у сучасній йому архітектурі, тим самим довівши спроможність українського мистецтва бути актуальним і модерним».

Окремий номер редакція присвятила видатному меценатові української культури Євгенові Чикаленку. На його кошти упродовж шести років до революції виходила друком у Києві перша україномовна газета «Рада». Він казав, що буде щороку продавати кавалок поля, аби газета існувала далі, бо «яка ж ми нація, коли не маємо власної газети?». Отож Чикаленко виконував функцію нації. Окрім фрази «любити Україну до глибини своєї кишені», він був iще й цікавим мислителем, він бачив Україну у філософському світлі: як має розвиватися суспільство, якими мають бути партії, на які сили маємо орієнтуватися. Про ці погляди можна дізнатися з його «Щоденника». А ще Чикаленко — автор першої агрономічної книжки українською мовою, яка мала наклад 500 000 примірників. Вона розійшлася по українських селах, і з її допомогою селяни опановували новітні ефективні методи обробітку ґрунту, городництва і садівництва.

«Ця надзвичайна людина не має ні пам’ятника, ні вулиці в Києві, — каже Ігор Гирич. — У Києві на Саксаганського, 74, був двоповерховий будиночок, де він жив iз родиною з 1900 по 1919 рік. У тому будинку бували майже всі знамениті українці — від Михайла Грушевського до Саксаганського й Садовського, збиралися делегати Центральної Ради, обговорювали плани українського життя. Тепер на тому місці 16-поверховий будинок… Є місця в селі Кононівка, де в нього був маєток. Там бували і Коцюбинський, і Лисенко… Не збереглося нічого і в селі Перешорах на Херсонщині. Зберігся лише будинок українського студентського гуртожитку у Львові, збудованого на його кошти».

Знайомство з Батьківщиною

У журналі друкуються матеріали про пам’ятки етнічних спільнот України — київських німців, караїмів. Виходив окремий номер, присвячений єврейським пам’яткам. Розповідається про світовий досвід пам’яткоохоронців. Автура тут солідна, з усієї України. В усі часи в журналі друкувалися кращі історики, краєзнавці, архітектори, реставратори. Журнал цікавий музейним працівникам, історикам, освітянам. Адже його можна використовувати на уроках історії, літератури, історії мистецтва. Тут інформація подається в цікавих ракурсах, несподіваних зрізах, багато ілюстрована. Коли хтось хотів би подорожувати або організовувати екскурсії, скажімо, для школярів історичними місцями України, — спеціалізовані номери часопису просто незамінні. Звісно, чимало інформації є в інтернеті. Але всім відомо, що то не завжди надійне й достовірне джерело.

Журнал «Пам’ятки України» знайомить із Батьківщиною. Буває, що люди подорожують за кордоном, а про стародавні цікаві пам’ятки у своїй країні навіть не здогадуються. Ігор Гирич любить мандрувати з дитинства. А робота над журналом надихає його на нові подорожі. «Коли презентував у Сумах номер про місто, був приємно вражений, там багато пам’яток культури, і вони непогано збереглися, — каже історик. — А от Бережани я відвідав спершу, і був так захоплений його виглядом, історією, що захотів цю красу донести до багатьох людей. У Галичі й Підгайцях також побував попередньо, познайомився з краєзнавцями, які фахово написали про пам’ятки цих міст».

До речі, завдяки таким тематичним номерам журналу чимало місцевих жителів по-новому відкривають для себе «малу батьківщину». Так, номер про Добромиль був ураз розкуплений добромильцями. А бережанці ще й замовили другий, понад тисячний, наклад. Адже такі номери про міста — то детальні путівники, де вміщено плани вулиць, схеми можливих екскурсій, старі й сучасні фото. Місцевим громадам важливо, щоб пам’ятками їхнього міста цікавилися, щоб до них приїжджали туристи. Зацікавлені в співпраці також краєзнавчі та меморіальні музеї, бо таким чином вони отримують ілюстрований буклет і матеріали для різних лекторіїв, пам’ятних вечорів, презентацій.

«Ми розпланували журнал уже на три роки наперед, — каже Ігор Гирич. — Питання, чи будуть на нього гроші в держави». На жаль, журнал не передплачують бібліотеки й школи — таку графу в бюджеті не передбачено. А от передплата накладом у 5 тисяч примірників дозволила б виданню стати самостійними, без державної дотації, ще й платити авторам-науковцям за працю. Питання: чи 5 тисяч передплатників такого журналу — це щось надзвичайне для 46-мільйонної нації?