Кому муляє мир на Волині?

У серпні російські засоби масової інформації розповсюдили новину про «дискримінацію російської общини» у місті Луцьк. На утиски російськомовного населення в обласному центрі Волині керівники російських громадських організацій поскаржилися навіть спеціальній місії спостерігачів ОБСЄ. Мовляв, їх залякують, на них нападають, скоюють замахи на власність, а місцева поліція, «залякана українськими націоналістами, не може нікого арештувати».

Утримання російських класів обходиться бюджету недешево

Звісно, цю інформацію підхопили й розповсюдили російські інформагентства, надавши їй відповідного забарвлення. Виявляється, росіяни, які мешкають у Луцьку, не мають ніякого представництва в органах місцевої влади. Хоч у місті проживає 1000 російських дітей, у жодній школі чи дитячому садку не викладають російською мовою. Прочитаєш таке — і гнівом палає серце російського патріота. Після почутого навмисне перепитала багатьох своїх російськомовних знайомих, чи відчули вони зміни у ставленні до себе? Ніхто не сказав, що так, змінилося. Моя колега-росіянка сорок років живе в Західній Україні й досі розмовляє російською, бо їй так зручніше. Її діти й онуки розмовляють українською, хоч мову батьків теж знають. Жартуючи, вона називає себе кацапо-бандерівкою. Вона пересварилася з усіма своїми сестрами й братами в Росії через цю війну. Почувши заяви своїх співвітчизників про «дискримінацію» росіян на Волині, вона смачно вилаялася й на зло усім поставила рінгтоном у свою мобілку бандерівську пісню. А російська мова як звучала на вулицях, у транспорті, у крамницях, тобто у побуті, так і звучить. Тепер ще й частіше — через переселенців і біженців з Криму й зони АТО. Щодо освітніх закладів, то російські організації ввели в оману ОБСЄ, або, простіше кажучи, збрехали задля картинки, як люблять це робити російські ЗМІ. Бо у Луцьку в спеціалізованій ЗОШ №5, яка традиційно була російською відразу після закінчення Другої світової війни, і нині діють російськомовні класи. Начальник Луцького міського відділу освіти Олег Гребенюк повідомив:

— На кожній паралелі є російські класи, де всі предмети викладаються російською мовою. Класи ці малокомплектні, тобто вони не наповнені так, як українські. Їх утримання недешево обходиться міському бюджету, бо там вчиться по 15 — 17 учнів, коли в українських по 30. Однак ми утримуємо їх, і всі бажаючі можуть записати свою дитину в такий клас. Було б лише бажання. Значна частина переселенців зі сходу віддала своїх діток у цю школу. Окрім того, у багатьох міських школах факультативно діють курси російської мови, тобто діти, які хочуть вивчати російську, можуть це робити.

Хотілося б, щоб діти українців, які проживають у пересічних російських містах, мали хоча б такі самі можливості вивчати українську мову. З приводу представництва росіян в органах луцької влади, і тут доповідачі поквапилися, бо донедавна фракцію Партії регіонів у Луцькій міській раді очолювала голова Російської общини Волинської області Тетяна Дементьєва. Є у депутатському спискові й інші носії російських прізвищ. До речі, 22 березня цього року на своїх зборах Російська община як громадська організація припинила своє існування на знак протесту проти ескалації сепаратизму й розколу України. І це був мужній громадянський вчинок. Багаторічний керівник першої на Волині російської общини Тетяна Дементьєва так пояснила тоді це рішення: «Росіяни, які живуть на Волині, виступають проти воєнних дій і вважають, що конфлікт у Криму, як і будь-які інші, треба розв’язати лише мирним шляхом. Ми за єдину Україну! Для нас Україна, що на заході, що на сході, є Батьківщиною. Для нас, для наших дітей і онуків». Та вже 1 квітня на інших зборах інші люди обрали нового очільника цієї організації — головного комсомольця Волині, одного з активістів Волинського обкому КПУ Олександра Кононовича. І вiдзначився вiн не культурно-просвітницькими акціями, а скандалами з політичним забарвленням. Олександр Кононович, до речі, був одним з ініціаторів встановлення пам’ятника Йосипу Сталіну. Бетонний бюст Йосипу Віссаріоновичу волинські комуністи встановили у лютому в коридорі Волинської організації КПУ.

Хто ховався за капюшонами?

Що це за напади та замахи на власність луцьких росіян, на які не реагує місцева «поліція, залякана українськими націоналістами»? Йдеться про керівника «Російського культурного центру» імені Черномирдіна Ольгу Саган. Невідомі порізали шини її авто, а через кілька днів побили в машині вікна й облили жовто-блакитною фарбою. Це миттєво підхопили російські інформагенції! Прес-служба «Російської общини Волині» постаралася. «Це зайвий раз доводить, що праворадикали та сьогоднішня влада діють синхронно, координуючи та узгоджуючи свої дії», — писали одні. «Националисты разбили автомобиль руководителя «Русского культурного центра» Волыни» — не приховував радості сайт «Русская весна». Сама пані Ольга заявила: «Це спланована акція, вона пов’язана з моїм захистом прав російськомовного населення України. Я розцінюю це як пряму загрозу життю та здоров’ю мені та моїй сім’ї. Ці «герої» провокують розширення території ескалації конфлікту й розпалюють міжнаціональну ворожнечу». Справді цікаво було б дізнатися, що це за герої. Та ще більше — хто ж насправді їх смикає за ниточки?

Ольга Саган розповіла, що кримінальне провадження за фактом цього хуліганства таки порушили після втручання ОБСЄ та Інтерполу. Начальник міліції пообіцяв їй взяти цю справу під особистий контроль. Хоча раніше луцькі правоохоронці пояснювали, що підстав порушувати кримінальну справу немає, бо сума завданих збитків тягнула лише на хуліганство й адмінпорушення. Потерпілу особливо обурило, що її машину облили саме жовто-блакитною фарбою, а міліція цьому чомусь не надає значення. А якби чорною фарбою облили чи фарбами російського триколору, їй би було легше? Авто все одно понищене.

— Це не було банальне хуліганство. Це була замовна акція. Таксисти бачили трьох осіб в капюшонах, які втікали і на яких чекала машина. Я пропонувала «Правому сектору» зустрітися й поговорити. І тоді я могла б сказати, що це не є позицією всіх волинян. Та мене не почули.

Цей безглуздий вчинок може бути як актом помсти, зробленим не від великого розуму, або ж провокацією. Для чого? Щоб дестабілізувати відносно спокійну ситуацію на Волині, посіявши ще й національну ворожнечу. Як, у столиці «бандеровцев», де народилася УПА, російськомовні громадяни не потерпають від «фашистів»?! Адже невідомо, хто ховався за тими капюшонами. Треба шукати відповідь на питання: кому це у першу чергу вигідно? Поцікавилася в Ольги Саган, чи справді у цьому хуліганському вчинкові вона побачила загрозу своїй сім’ї? І чим вона може підтвердити, що ставлення волинян до російськомовних громадян останнім часом змінилося?

— Ставлення змінилося. Агресія породжує агресію. І вона вихлюпується на людей. У приватних розмовах мені розповідають про такі факти. В автобусі старшій людині можуть сказати: «Так ти москалька!». Мені теж говорять у спину образливі речі.

— Так це, швидше, від невихованості. На Донбасі за українське вбивають, але ж ми не ототожнюємо всіх дончан з бандитами. Зрештою, сказати можна, що завгодно...

— Я розповідаю те, що чую. Мені стало страшнувато тут жити. Реально стоїть питання про те, щоб попросити політичний притулок. Сьогодні побили машину, а завтра якомусь алкоголіку заманеться стукнути мене по голові. Бо хто мені тут може гарантувати безпеку? Держава нічого не гарантує.

— Стукнути можуть кого завгодно, від цього ніхто не застрахований. А для чого вам притулок? Просто їдьте в Росію...

— Ви думаєте, це так просто? Взагалі я хочу до Білорусі. Там добре.

«Волынь — это исконно русская земля»

Зацікавившись діяльністю культурного центру імені Черномирдіна на Волині, в iнтернеті натрапила на інтерв’ю Ольги Саган білоруській ІА «Regnum Новини» від 27 квітня 2009 року. Розповідаючи про досягнення своєї організації, вона, зокрема, сказала (цитую без перекладу): « Я украинка, но я всегда говорю, что наши земли более века были в составе Российской империи, и это было отнюдь не худшее время в истории Волыни... В Луцке мы сохранили русскоязычную школу. Набор в неё увеличивается: если сначала он снижался до 8 человек, то в прошлом году мы набрали 25 человек. У нас практически во всех школах сохранено преподавание русского языка, даже в семьях до 30% населения говорят по-русски — и это на Западной Украине. Нам очень повезло, что рядом с нами находится Белоруссия, работать в которой имеют возможность люди, владеющие русским языком. Мы первыми на Украине провели при поддержке посольства России конференцию по Гоголю, мы ежегодно проводим мероприятия, посвящённые Первой мировой войне, ведь Брусиловский прорыв вошёл в историю как Луцкий прорыв. Мы строим свою работу на исторических фактах, которые имеют отношение и к России, и к той земле, на которой мы живём, поскольку Волынь — это исконно русская земля. Основную работу мы проводим именно с детьми, и дети у нас знают и любят русский язык». Волинь — це «російська земля», виявляється. А чому не литовська, не польська, якщо вже повертатися на сотні років у минуле? Чи сто років російського правління віддали Волинь у довічне володіння «русского мира?» Чи справді вона вважає Волинь російською землею? Ольга була дуже подивована моєму запитанню: «Я таке казала? Ось як буває, коли журналісти все перекрутять». На російських сайтах можна знайти чимало її давнішніх висловлювань. За їх точність ніхто не відповідає, однак...

— Пані Олю, ваша громадська організація не вважає за потрібне висловити свою громадянську позицію щодо подій, які відбуваються нині в Україні? Адже ви українка, і вас не може не турбувати те, що відбувається у вашій країні. В Росії проходять марші миру, відомі люди виступають проти війни та політики Путіна...

— Я не спеціаліст з політики. Моя особиста позиція — я поза політикою. Я не працюю в негативному полі. Я займаюся гуманітарними питаннями, які не роз’єднують, а об’єднують людей. До речі, чимало росіян підтримують політику свого лідера. Події на сході України я не інтерпретую як українсько-російський конфлікт. Це глобальний конфлікт, який заздалегідь планувався. Мені давно казали, що так буде.

Як би не хотіла Ольга Саган бути поза політикою, вона все одно залишається до неї причетною. Cеред проектів цієї громадської організації культурницьких запам’яталося небагато. Зате помпезне відзначення 90-річчя брусиловського прориву лучани запам’ятали великою історичною реконструкцією на берегах Стиру. Саган першою привезла до Луцька георгієвську стрічку та всіляко її популяризувала. Навіть цьогоріч на 9 травня намагалася переконати волинську владу в тому, що за цю стрічку помирали радянські солдати. Хоча в Україні вона тепер стала символом сепаратизму, тероризму, а не мужності. Скільки десятків автомобілів із західноукраїнськими номерами згоріло взимку під час революційних подій у столиці від рук «тітушок», які бігали з цією стрічкою по українських містах! Та що автомобілі, сотні людей стали мішенями снайперів-убивць на Майдані. А потім жертв ми стали рахувати тисячами. Дотепер рахуємо. Важко уявити етнічного росіянина, який, живучи на Бєлгородщині чи у Воронежі, заявляв би, що ці землі — українські, хоча насправді вони є такими. Але деяким українцям в Україні більше болять цінності чужої країни, ніж своєї. І їх геть не бентежить, що сьогодні спадкоємці тих, хто примножував славу «русского оружия» в 1916-му та 1945-му, топчуть українську землю і вбивають українців.