ГЕНЕРАЛьна перевірка

Генерал-майор Борис Лутін починав воювати 19-річним і в цьому ж віці вже був поранений. Він брав участь в обороні Москви, у звільненні України (зокрема і Полтави) та Західної Європи від німецьких завойовників.

Борис Лутін — росіянин, родом із Ленінграда. Та після війни його дружині-українці захотілося перебратися ближче до батьків — так подружжя осіло в Полтаві. І оскільки 92-річний генерал проживає тут понад 50 років, то вважає Україну своєю Батьківщиною. Незважаючи на поважний вік, Борис Лутін займає активну життєву позицію: постійно кудись їздить, часто виступає перед школярами, військовослужбовцями і навіть ув’язненими.

«Поїхав до Луганська, аби на власні очі побачити, що там відбувається»

— Не міг собі навіть уявити, — обурюється він, — що після майже 70 років нашої перемоги у Великій Вітчизняній у російського президента Володимира Путіна вистачить розуму вторгнутися в межі незалежної суверенної держави — при тому, що українці й росіяни разом проливали кров. Дорогою ціною дісталася нам перемога 1945-го: майже 30 мільйонів життів віддали за неї. Немає в Україні сім’ї, котра б не втратила когось у тій війні. Я написав 4 листи президенту Росії, у яких запитую: як же ти міг, адже я і за тебе проливав свою кров? Іще не висохли в наших людей сльози після Другої світової війни, а сьогодні ми знову ховаємо кращих синів українського народу. Я, сивий генерал, який брав участь у боях з оборони Мокви, зі сльозами на очах змушений просити тебе, президенте Росії, щоб ти вивів війська з території моєї України. Бо не буде тобі щастя ані на цьому, ані на тому світі. Чим ти відрізняєшся від Гітлера, який у 1941-му так само віроломно, без попередження напав на суверенну державу?

— Борисе Васильовичу, ви не так давно відвідали Луганськ. Що вас змусило туди поїхати?

— Хотів на власні очі побачити, що там відбувається. Дорогою всяке приходило в голову. А приїхав туди — і побачив повністю зруйноване місто. Не працює водопровід, каналізація, немає електрики. Знищено школи, дитсадки, лікарні. Немає ніякої Луганської республіки, яку хотіли створити ті, хто не думав про долю міста. Відсутня влада взагалі. Люди живуть просто ганебно — полиці магазинів порожні, шматка хліба не знайдеш. Я приїхав на хлібозавод, знайшов якогось начальника, запитую: чому не печете хліба? У відповідь: розбомбили електростанцію, немає струму. Я йому: ну то й що, що немає струму? Борошно й вода ж є. Чому ми під час війни пекли хліб на дровах у походних пекарнях? А нині ж є пересувні електростанції. Вислухавши мої аргументи, начальник підсумував нашу розмову: немає, мовляв, вказівок пекти хліб.

«Винних у загибелі сотень солдатів під час Великої Вітчизняної війни судив би військовий трибунал»

— Ви написали багато листів і Президенту України Петру Порошенку.

— Як військовий із досвідом хотів порадити йому як Головнокомандувачу: найперше необхідно всі збройні сили підпорядкувати єдиному командуванню. Бо поки що у нас добровольчі батальйони розрізнені, не мають єдиного завдання, спільного керівництва. І тому міста, які вони звільняють, наступного дня знову перетворюються на поле бойових дій. Соромно, що після операції в Іловайську досі ніхто так і не сказав, скільки ж наших бійців поклало там голови і чому людей послали на вірну загибель. Хто за це відповість? І хто прийняв рішення про виведення коридором наших військових з оточення, не подбавши про їхню безпеку? Як можна було допустити, щоб у тому коридорі наші хлопці стали просто гарматним м’ясом? Якби подібне сталося під час Великої Вітчизняної, винного в загибелі сотень солдат судив би військовий трибунал. А нашим високопоставленим керівникам усе сходить з рук. Я просто обурений політикою нашого міністра оборони Валерія Гелетея — ця людина не на своєму місці. Ви ж подивіться, солдатам нічим воювати. Їх кидають із самими автоматами проти танків, бронетранспортерів противника — а це просто злочин. Як можна воювати з автоматом проти металу? А взяти наші блокпости. Зізнатися, поки не побував на них, думав, що це щось на зразок дзотів, які ми споруджували під час війни (вони були або дерев’яні, або ж залізобетонні). Нічого подібного, це просто складені вкупу мішки з піском, які можна пальцем проткнути. Обстріляти такий блокпост нічого не варто — тож не дивно, що на них щодня гинуть наші українці. Тільки останнім часом почали рити траншеї й робити насипи — хоч якийсь захист. На блокпостах я не побачив ні бронетранспортера, ні танка — ну як можна змушувати солдатів воювати в таких умовах? Немає й польової кухні — бійці харчуються абияк, в основному тим, що поставляють волонтери. Якби не останні (і люди, котрі жертвують свої кошти), нашій армії давно був би гаплик. Немає води, щоб солдати могли помитися, вони неголені, одягнені, хто у що — соромно дивитися: не армія, а зборище бідних. Сьогодні очевидно: потрібно міняти не лише безпомічного міністра оборони, а й недолуге командування АТО, яке показало повну неспроможність керувати військовою операцією.

Далі. Харківський завод випускає чи не кращі у світі танки, АвтоКрАЗ — кращі броньовики, а в нашій армії їх немає. Чому із самого початку цього безладу не перекрили кордону з Росією? З її території стріляють «Гради». А чому наші «Гради» мовчать? Знаєте, мені довелося побувати у двох військових частинах (які стоять біля Миргорода), де готували бійців для відправлення в зону АТО. Там я нарахував штук 20 «Градів».

— Чому ж вони стоять під Миргородом, а не в зоні АТО?

— Із цим запитанням я звернувся до командирів. Вони відповіли: немає, мовляв, наказу вирушати воювати. Починаєш допитуватися — військові відповідають: ми, мовляв, не знаємо, чому в ході АТО не застосовують «Градів», чому авіація не вступає в бій — це не в нашій компетенції. Розмовляв і з командувачем Повітряних сил ЗС України Юрієм Байдаком, він також констатує: я не можу, мовляв, самостійно приймати рішення — це в компетенції вищого військового керівництва. Соромно за всім цим спостерігати, соромно, що український Крим здали Росії без жодного пострілу, що сам командувач Чорноморського флоту здався росіянам. Мені часто доводиться чути фразу: розвалили армію. А чому ж не спитали з того, хто розвалив? От нині на перемовини з Росією посилають Леоніда Кучму, який і почав її розвалювати. Знаєте, я часто буваю не лише у військових частинах, а й у місцях позбавлення волі, зустрічаюся з ув’язненими. Повірте, багато хто з них готовий зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Та противники і тут нас випереджають: вони вже випустили в’язнів на волю, роздавши їм зброю. Під час Великої Вітчизняної війни в’язні, як ви знаєте, входили до складу штрафних батальйонів і спокутували вину кров’ю. Я сам зі снайперською гвинтівкою в руках воював у складі такого батальйону: фашисти розбомбили мою колону військової техніки, тож мені як командиру роти присудили 6 місяців штрафбату. Нас кидали в найнебезпечніші місця. І я досі добрим словом згадую тих «штрафників», які воювали як герої: якщо був наказ взяти висоту — ми її брали!

— Борисе Васильовичу, ким почуваєтеся: росіянином чи українцем?

— Звісно, українцем. І мене тут вважають своїм. Єдина моя помилка — досі не вивчив досконало українську мову. А Україну готовий захищати до кінця. Шкода, що через вік та стан здоров’я не можу поїхати на фронт. Зате, послуговуючись власним досвідом, можу щось підказати військовим, підняти бойовий дух, чим і займаюся. Я ж не отримую за це ніякої винагороди, мене ніхто не запрошує — я сам напрошуюся виступити. І мене із задоволенням скрізь слухають, бо говорю правду. Мушу сказати, патріотизм у наших людей аж зашкалює.