Царство кіз

Смак й аромат Ґорґана

Як на ватага господар колиби видається замолодим. Та смак виготовлених ним сирів уже встигли оцінити земляки, туристи й навіть відвідувачі одного з популярних київських ресторанів, куди з Карпат регулярно доставляють ці молочні делікатеси. «На нашій полонині, розташованій на висоті 850 метрів, я літую четвертий сезон, тобто від початків її освоєння, — розповідає пан Микола. — Варити будз умію з дитинства, бо мій дід Андрій свого часу також був ватагом. Виготовляти за швейцарською технологією напівтвердий сир «Микуличинський» (через рік-півтора дозрівання він за смаком нагадує пармезан) навчила фахівець із цієї альпійської країни». Після паузи неквапом додає: «Стараюся тримати марку. Мене сюди запросив Петрович, і його довір’я треба виправдовувати».

Петрович — це відомий на Прикарпатті чоловік, генерал-майор служби цивільного захисту у відставці Василь Яремчук. Родом він із тутешнього Микуличина — одного з найбільших сіл України, яке розкинулося на чималій території між Яремче та Буковелем.

Ідея вдихнути життя в полонину Ґорґан (не плутати з гірським масивом Ґорґани, що від Прута тягнеться на захід до Бескидів) Василю Петровичу підказав син Віталій. Зо п’ять років тому, повернувшись із Голландії, він привіз кілька зразків популярного там козиного сиру місцевого виробництва. Ці гостинці спершу не справили враження, та коли покуштували, скепсис змінився захопленням. Що вже казати про такі гастрономічні шедеври, як знаменитий французький Бюше де Шевр, — козиний сир зі свіжим ароматом і, як запевняють його цінителі, запахом осіннього лісу.

У сирів, виготовлених на полонині Ґорґан, — свої неповторні ароматні відтінки. «Якось я потрапив сюди, ще коли очолював Головне управління МНС в області, — пригадує Василь Петрович. — Зайшов у буйне різнотрав’я і сп’янів від цілющих ароматів. Здалося, що такого поєднання і концентрації запахів не відчував ніколи. Отже, коли син запропонував створити невелику козину ферму, то сумнівів щодо вибору місця її дислокації не було жодних. Тим паче що колись, у дорадянський період, на полонині Ґорґан мої родаки мали своє пасовище».

Ставка — на «дроб’є»

Реалізовувати дещо «несерйозний», як на перший погляд місцевих гонорових ґазд, козиний проект (малорослу худобу гуцули здавна поблажливо називають «дроб’є») родина Яремчуків розпочала з чотирьох тваринок, довівши за чотири роки чисельність поголів’я до близько сотні особин. Одночасно доводилося вирішувати проблеми пошуку породистих кіз. У тих, що прижилися на обійстях прикарпатців, після аматорських схрещень уже неможливо було визначити, якого вони роду-племені. Знайти більш-менш чистокровну зааненську (за назвою однойменної долини в Швейцарії) породу кіз, яка славиться на весь світ, вдалося аж у Лохвицькому районі Полтавщини, де колись у єдиному на цілу Україну господарстві — колгоспі імені Кірова — розводили племінний молодняк. Переважно безрогі переселенки з лівобережжя Дніпра добре адаптувалися в Карпатах, позаяк їхня прабатьківщина — Бернські Альпи.

Не від бідності, звісно, чи відсутності якісних молочних продуктів (хоча це також — не останній аргумент) узялися Яремчуки відроджувати полонинське господарство. «Ідея від початків не була зорієнтована суто на економічні вигоди, — пояснює пан Василь. — Я ще раніше з тривогою помічав, що в останні десятиліття-два карпатці нерозсудливо забувають досвід виживання предків в умовах гір. Наші попередники пережили кілька воєн, тяжко працювали-бідували, але зуміли зберегти унікальні традиції, культуру та побут. І сир будз, що виготовлявся тут споконвіку, був не просто продуктом харчування, а своєрідною грошовою одиницею, якою при обміні вимірювали кількість зерна, металевих виробів та інших речей, якими не могло забезпечити натуральне гуцульське господарство. Отже, відновлюючи та вдосконалюючи технологію виробництва полонинських сирів, ми одночасно заохочували до цієї справи й молодих горян. Мета проста — навчити їх варити високоякісний сир і вміти його реалізувати. Повірте мені на слово, три-чотири кізочки на обійсті забезпечать сім’ю з кількох осіб смачними й поживними молокопродуктами, та ще й залишиться на продаж. Цього буде достатньо, аби пережити скрутні часи».

Якість микуличинських сирів за короткий час сягнула такого рівня, що їх почали продавати під відомою торговою маркою «Смак Українських Карпат», зареєстрованою спілкою, що спеціалізується на виробництві органічної продукції та розвитку гастрономічного туризму.

Милі і лагідні створіння

Так мало-помалу на гірському хребті, східніше Микуличина, розбудувався «Зелений яр» — осередок, де для охочих проводять майстер-класи із сироваріння, а не надто розманіженим любителям гірських мандрівок пропонують дах над головою та екологічно чисті продукти харчування. Окрім колиби ватага, дерев’яного будинку для відпочинку пастухів і подорожніх та спостережної вежі, неподалік додумалися ще й спорудити каплицю. Чотири рази на рік сюди піднімається микуличинський парох отець Григорій, аби відслужити службу Божу для горян, поодинокі садиби яких розкидані по довколишніх малодоступних пригірках.

Магнетизм цієї чудової місцини Карпат сповна оцінили Апостольський екзарх для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу Борис Гудзяк, відома письменниця і громадська діячка Марія Матіос, науковець Роланд Франко, онук Івана Франка. Вони залюбки хоч на кілька днів оселяються на Ґорґані, втікаючи від суєти суєт. Щоліта тут таборуються також вихованці Містечка милосердя святого Миколая, розташованого на околиці Івано-Франківська…

За розмовами незчулися, як десь знизу долинули спершу невиразний, а потім усе гучніший перегук дзвіночків, прив’язаних до козиних ший. І вже за кілька хвилин на вершину хребта вигулькнуло різношерсте й різномасте стадо. За тим, аби воно не розбрідалося в різні сторони, пильнують два собаки. «Вівчарка ще не набралася досвіду, а Росич, пес із породи такс, — просто незамінний помічник, — пояснює молодий пастух Роман Литвинюк. — Буває, десь у кущах заплутається козенятко, то Росич підбігає до мене і гавкає в тому напрямку, наче підказує: «Іди виручай, бо загубиться». Я перший сезон пасу кіз і саме тут зробив для себе відкриття, які це милі і лагідні створіння. Більшості з них ми дали клички, і вони охоче на них відгукуються».

У Карпати Роман та його дружина Олена приїхали аж із Хмельниччини, де було сутужно з роботою. «Дякувати Петровичу, що не відмовив. Не знаю, як і дочекаюся наступного літа — дуже хочеться приїхати сюди знову. Тут навчився пасти і доїти кіз, набрався здоров’я, полюбив гори і вже трішки почуваюся гуцулом», — зізнається уродженець Поділля.

Тим часом гукають до столу, накритому на свіжому повітрі біля колиби. Якраз поспів бануш — майже культова гуцульська їжа, приготовлена з кукурудзяної крупи дрібного помелу на сметані й приправлена димком, шкварками та бринзою. Їли, аж за вухами лящало. Такої страви, будьте певні, не скоштуєте ніде, крім полонини. «Я ж казав, що вам тут неодмінно сподобається, — посміхається Василь Петрович. — Мені теж. Мабуть, тому, що робив це для душі. Буваю на Ґорґані незліченну кількість разів, а все не надивлюся на цю красу».