Наївні? Супер!

У Софії Київській в галереї «Хлібня» відкрилася виставка з музейних і приватних колекцій «Збережене сонце. Український наїв ХХ ст.». Тут кожен українець почуватиметься, як у раю. Всі до одної картини теплі, затишні, щирі та надзвичайно кольорові. Кураторка виставки, видавець і галерист Лідія Лихач зізналася тихцем, що наївний живопис такий солодкий, що його хочеться «облизувати». У п’яти просторих залах представлено творчість найвідоміших непрофесійних художників — Панаса Ярмоленка, Марії Примаченко, Катерини Білокур, Григорія Ксьондза, групи полтавських кустарів, Івана Лисенка, Марії Нелеп та інших. Вони творили у жорсткі 1920-ті, голодні, колективізовані 1930-ті, воєнні 1940-ві. Але і в найбезнадійніші десятиліття майстри створювали яскраві фантастичні твори, в яких багато сонця, високої і гордої радості духу.

Директор музею Гончара, співкуратор виставки «Збережене сонце» Петро Гончар запропонував добре роздивитися кожну роботу. «Ви ніде не побачите страждань і горя. Люди замовляли наївний живопис, купували його на базарах, щоб красою затулити рами, вікна, створити фантастичний світ», — розповідає Гончар.

За його словами, він хоч і професійний художник і багато років колекціонує наївне мистецтво, їздив по селах, вишукував твори, купував їх для музею, але досі, коли запитують, чому йому подобається наївне мистецтво, знизує плечима — не знає. Проте відомий сучасний художник вірменського походження Арсен Савадов уже давно знайшов для себе на це запитання відповідь: «Ярмоленко, Примаченко, Білокур — абсолютні генії. Вони ті художники, які бачать прямо, прямобачачі. Їх у світі дуже мало. Ван Гог, Піросмані. І все, ця лінія закінчується. Всі інші художники працюють iз формами. У цьому випадку ми маємо справу з прямобачачими художниками, які не потребують інтелектуальної апеляції, їхнi твори потрапляють відразу в серце, а тоді вже доходять до розуму».

Петро Гончар додає, що непрофесійні художники несли сонце тому, що цього вимагав ринок. Простим людям були до вподоби картини з сюжетами, де дівчина несе воду, хлопець жене корову пасти, на яких у пишних квітах біліє їхня хатина або ж портрети людей з усієї околиці, які малювалися з фотографій. Каже, що донедавна в Україні наївне мистецтво не цінувалося. На базарах його можна було купити по 10 гривень. А тепер приходиш і питаєш, почому. А вони таку суму називають, що рот від подиву роззявляєш. «Дорого? Та це ж наїв!» — велично відповідають на базарах.

Гончар також додає, що непрофесійні художники малювали, як діти, не знаючи меж і правил. Але не всім дітям виходить намалювати щось гарне. Так і не всі непрофесійні художники могли продати свої картини. Тільки найкращих відзначила історія, геніальних. І якби вони отримали художню освіту — пиши пропало — не було б в Україні наїву. От багато професійних художників намагаються писати під наїв. «І що з того виходить? Краще іноді піти подивитися на живi квіти, ніж на їхні твори. Багато робіт сучасних художників можна з легкою душею завантажити на віз, бо не мають ніякої цінності», — підкреслює Гончар.

Видавець Іван Малкович на виставці «Збережене сонце» ходить і тільки від задоволення прицмокує. «Моє улюблене мистецтво — це наївне мистецтво. Вдома у мене висить тільки дитяча графіка і наївне мистецтво. Нічого кращого у житті і світі не знаю. Сюди має прийти вся Україна і подивитися, які ми тоді, коли найчистіші душею».

З ним погоджується галерист Євген Карась. «У нас аграрна країна. Ми черпаємо енергію iз землі й від сонця. Ця виставка — невичерпне джерело для українця. Весь світ втратив наївне мистецтво. І ми втрачаємо. Це відбувається на наших очах. Тому я закликаю всю культурну громаду подумати над тим, щоб виставка наївного живопису відбувалася в «Мистецькому арсеналі» у всіх залах на першому поверсі. Наїву в Софії тісно. І ми варті того, щоб його бачити постійно, заряджатися цим живописом кожного божого дня».

Зовсім по-іншому на наївний живопис дивиться інший професійний художник, колекціонер, реставратор Василь Куля. «Чоловіки у вільний час займаються пошуком вродливих жінок. А я шукаю наїв. І то дуже прискіпливо», — жартує чоловік, який надав для виставки кілька робіт зі своєї колекції.

Виставка «Збережене сонце» проходитиме у Софії Київській до 31 жовтня. Як зазначили куратори, на цьому історія з наївом не закінчиться. Насправді, це перша виставка великого проекту «Український наїв ХХ століття». Далі плануються лекції, виставки інших майстрів, зустрічі, на яких розповідатимуть, що наїв означає в українській, французькій та американській культурах. До речі, якби не французи, то про український наїв мало хто б знав і його б просто викидали і спалювали, як це з малюнками Катерини Білокур робили її батьки. Петро Гончар каже, що саме вони почали оцінювати українських непрофесійних художників після того, як з’явився авангард. У Франції є свій наїв, та його зіпсували професіонали. У них на першому місці власне «я», а в українському наївному живописі — «Ми», колективне.

«УМ» поцікавилася в куратора, чому так довго він не приступав до цієї виставки, чому лише сьогодні вона з’явилася. На що Петро Гончар відповів, що зараз вона значно потрібніша, ніж рік тому, наприклад. Адже «Збережене сонце» — це збережена чистота. «Своїми роботами митці зберігали чистоту народу, дарували сонце у темні часи. Це була їхня зброя. І маю сказати, вона устократ сильніша за кулі й гранати. Бо за нею — серце і любов».