«По груди в крові Україна, по очі в сльозах Білорусь...»

«Не міг не бути на Майдані. Бо завжди хотів справедливості»

«Я, мабуть, ніколи не зможу собі пробачити, що не здогадалася — він на Майдані... Я б не допустила цього. Зупинила б його», — починає розмову Ніна Василівна. І припрошує до столу, на якому одразу впадають в око не українські цукерки: «Пригощайтеся. Це були його улюблені. Приїжджаючи в Україну, ми завжди привозимо саме ці цукерки...»

Проте зосередитися на розмові ніяк не виходить — мимоволі прислухаємося до телевізійних новин, що долинають з іншої кімнати. «У нас, у Білорусі, зовсім інші новини, — зауважує Михайло Петрович. — Ми не бачимо того, що насправді відбувається в Україні. Для наших людей у вас зараз триває громадянська війна, в якій Путін має всіх просто врятувати».

Вимкнувши телевізор, повертаємося до сумної теми.

«Не зупинила б ти його, Ніно. Він би все одно був на Майдані... Михайло в нас ніколи не був радикалом, але завжди хотів справедливості», — каже батько. Але Ніна Василівна не полишає картати себе за те, що материнське серце не попередило про небезпеку. «Знаєте, напередодні Мішиної смерті його улюблений собака Цезар дуже сильно захворів. Він так скавчав, що ми подумали, з ним щось трапилось. Обстеження показало, що в нього серйозна хвороба, яку ми і по сьогодні лікуємо. І лише після того, як я дізналася, що сталося з Мішею, зрозуміла: Цезар нас попереджав».

До того страшного телефонного дзвінка, який пролунав у їхньому домі 22 січня о 14.30, батьки справді не знали, що син — на Майдані. Знаючи, що відбувається в Києві, розпитували його, але Михайло завжди відповідав, що дуже зайнятий на роботі й ходити на Майдан не має часу. «Навіть коли 31 грудня Міша подзвонив привітати нас із Новим роком і сказав, що заступає на чергування, я й подумати не могла, що те чергування — на Майдані», — плаче мати. «Я до останнього не міг повірити в те, що його вже нема. Аж доки не побачив його мертвим...» — додає батько.

Жизневський узагалі мало розповідав батькам про себе — телефонував, щоб поцікавитися їхнім здоров’ям, а на розпитування відповідав лише, що в нього все гаразд. За дев’ять років життя в Україні Михайло змінив не одну роботу, працював і охоронцем, і журналістом, і зварником, і монтажником. «Він день і ніч проводив на роботі. Заради того, щоб реалізувати свою мрію, — хотів, аби ми з батьком жили у власній квартирі. Я запитувала: коли ти нарешті одружишся? А він на це повторював: спершу вас влаштую, а потім і сам якось вирішуватиму, що робити далі», — розповідає пані Ніна. Вона знала, що в Михайла є дівчина, але так із нею й не познайомилася.

Вкрадена мрія

Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Поки Ніна Василівна відповідає, пан Михайло коментує: «Після того як нам дзвонили з погрозами, щоб не з’являлися в Києві, ми тепер не завжди відповідаємо на телефонні дзвінки. Вирішили бути обережнішими з цим».

У Михайла було двоє друзів — Олександра Шишуліна та Володимир Заботлін. Саме вони, за словами батьків, після загибелі сина порадили їм відкрити рахунок, на який люди зможуть перераховувати кошти, щоб допомогти реалізувати останню мрію Мишка і таки купити його батькам квартиру. Але по завершенні збору коштів Олександра і Володимир передали Жизневським лише 2 тисячі доларів, хоча зібрано було набагато більше.

«Нам постійно телефонують із Каліфорнії, Мексики, Нідерландів, Польщі і запитують, чи отримали ми гроші, чи купили нарешті квартиру? А що ми? Відповідаємо, що навіть не знаємо, де ті кошти...» Ніна Василівна розповідає, як іще 7 лютого їй подзвонила Олександра Шишуліна і сказала, що грошей уже достатньо на двокімнатну квартиру в Гомелі. Самі лише поляки обіцяли допомогти з житлом, а перекази ж надходили й від тисяч українців, і з інших країн світу.

Проте вже через тиждень після тієї розмови Шишуліна повідомила, що грошей на двокімнатну не вистачає і вони зможуть купити лише однокімнатну квартиру. «Розумієте, ми тоді були в такому стані, що нам було все одно, яка там квартира», — каже пані Ніна.

Та час спливав, а Михайлові друзі більше не озивалися. На 40 днів iз дня смерті Михайла мати подзвонила в Київ, щоб запитати, чи приїдуть Олександра з Володимиром на поминальний обід: «Шишуліна тоді сказала, що не може виїхати з Києва, оскільки нікого не випускають. І після цієї розмови ми більше ні разу не спілкувалися з нею. І грошей та квартири також не отримали» .

Сім’я Жизневських написала заяву у прокуратуру. Проте, за їхніми словами, справою зараз ніхто не займається. «Слідчий нам прямо сказав, що справа залежить від нього: «Я можу займатися цією справою, а можу і закрити її». І додав, не знаю для чого, що в нього зарплата 3000 гривень», — пригадує Ніна Василівна.

Із втратою цих грошей батьки загиблого за Україну героя вже змирилися, бо на те, що слідчі органи допоможуть їх повернути, й не сподіваються. «Але злодій має сидіти у в’язниці. Шишуліній і Заботліну ми ніколи не пробачимо. Краще хай ці гроші підуть на українську армію, аніж на збагачення двох пройдисвітів», — обурюється Ніна Василівна.

Але мрію Михайла Жизневського таки буде втілено. Гроші на купівлю квартири батькам героя допомогли зібрати три українські благодійні фонди й українська влада.

«Білорусь — не Україна...»

«Це горе подарувало нам багато друзів в Україні. Особливо тісно спілкуємося з сім’єю Сергія Нігояна. Хоч як це страшно звучить, але спільне горе об’єднало нас», — каже Михайло Петрович.

На питання, чи відчули вони підтримку в Білорусі, батьки героя Небесної сотні вперше за час нашої розмови засміялися. Після загибелі сина Ніна Василівна потрапила в лікарню з інфарктом. Але не тільки від білоруської влади не отримала жодної підтримки, а ще й неодноразово вислуховувала від людей, що вона «бандитська мати, яка не змогла виховати свого сина». «Мені в обличчя казали, що я тварюка і буду там, де й мій син. Звісно, є частина людей, які нам допомагають і співчувають, але їх дуже мало. Якби не Україна — не знаю, що б ми робили», — зітхає жінка.

За словами Жизневських, зазвичай допомагають молоді люди, які доглядають за могилою сина і постійно привозять на неї квіти та українські, білоруські прапори: «Зрозумійте, Білорусь — це не Україна. І ви повинні цінувати те, що можете вільно говорити і жити в такій країні. Ми ж у себе на Батьківщині — «ізгої». Для білорусів ми — родина «бандерівців».

На запитання «УМ», чому б не переїхати до України, де їх поважають, батьки Михайла майже в один голос відповідають: не зважаючи ні на що, Білорусь — це рідна земля, яку на старості неможливо залишити.

Орден для Героя

У Київ, де їх завжди приймають дуже тепло, Жизневські цього разу приїхали, сподіваючись добитися покарання винних і домогтися, щоб українська влада надала Михайлу звання Героя України. На прохання Ніни Василівни та Михайла Петровича «УМ» надіслала запит в адміністрацію Президента, де нам пояснили, що клопотань про нагородження героя Небесної сотні Михайла Жизневського на Банкову не надходило. «Водночас зазначаємо, що Президент України Петро Порошенко 22 липня 2014 року підписав Закон про заснування нової державної нагороди — ордену Героїв Небесної Сотні — для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлене під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. З урахуванням визначених згаданим законом критеріїв, які можуть бути підставою про нагородження вказаним орденом, питання про нагородження М. Жизневського державною нагородою може бути розглянуто в установленому порядку», — йдеться у відповіді на наш запит.

Але є у Михайлового батька ще одне бажання. «Знаєте, чого я ще дуже хочу? — тихо говорить Михайло Петрович. — Щоб на пам’ятнику сина було вибито вірш, який ми прочитали в збірці українських поезій, присвячених Майдану: «Когда убивают сына, то наступает ночь. По груди в крови Украина, по очи в слезах Белорусь...»