Війна повинна бути спільною проблемою

— Додо, ви вже кілька тижнів серед наших хлопців в Україні. Що викликає повагу ?

— Бійцівський настрій більшості хлопців із добровольчих батальйонів і волонтери. У нас у Грузії свого часу не було такого масштабного волонтерського руху. Ні, тобто були громадяни, які підтримували армію й добровольців, але вони не замінили собою офіційну службу постачання армії. А в Україні, я вважаю, замінили. І це дуже цікавий досвід.

А щодо ваших добровольців, то вони в більшості своїй дуже вмотивовані. Хлопці, з якими я зустрічалася в тренувальних таборах, у батальйоні, абсолютно чітко розуміють, що батьківщині загрожує небезпека, і абсолютно свідомо стають на її захист. До речі, це при тому, що й досі існує багато питань щодо їхнього статусу учасників бойових дій.

— Свого часу в Абхазії ваші добровольці мали цей статус?

— Вони отримали відповідний статус уже після війни, далеко не відразу. Зараз ми, колишні добровольці, вважаємося ветеранами війни в Абхазії, як і воїни регулярної армії. Взагалі, на мою думку, питання статусу дуже важливе. Добровольці в Абхазії, добровольці в Україні воювали і воюють за територіальну цілісність своєї держави, захищають державу, а держава, в свою чергу, їх не захищає. Це нечесно. На полі бою, зі зброєю в руках, доброволець виконує те ж завдання, що й боєць регулярної армії. Добровольці так само віддають життя, вони всі, так само, як бійці-контрактники чи строковики, — потенційні смертники. Вони воюють не за свої власні інтереси, а за державні. Коли держава надає їм відповідний статус, вона визнає, що добровольці воювали за її інтереси. Ваша держава повинна зрозуміти: якщо людина йде на війну, вона йде для того, щоб підтримати цю державу.

— Ви — фахівець, пройшли не одну війну, скажіть, наскільки військова підготовка наших добровольців відповідає завданням, які стоять перед ними на передовій?

— Я була в таборі підготовки добровольців, була на Донбасі. Хлопці з «Правого сектору», з УНСО мають ті вміння й навички, яких вимагає сучасний бій. Але вони не можуть ці вміння застосувати як слід, адже їм доводиться, вважай, голіруч протистояти «Градам». Це неправильна ситуація. Озброєння повинно бути адекватне. Інакше навіть найбільш умотивований боєць стає безсилим.

— Ви без вагань пішли інструктором до тих, кого російська пропаганда називає «українськими фашистами»?

— Тільки не говоріть мені нічого про російську пропаганду. Я вже 20 років знаю її прийоми. Коли ми воювали з росіянами у Грузії, московська пропаганда, проросійські сили називали нас «бандитами». Їм же потрібно було якось виправдати свою агресію і зраду. За цією ж схемою українських патріотів називають «фашистами». Тобто спочатку «бандерівцями», і як таких — вже «фашистами». А які вони фашисти? Вони націоналісти, а це різні речі. Я говорила про це з хлопцями в батальйоні. Один із них мені сказав: у нас націоналізм інтернаціональний. І це правда, адже в батальйоні за українську свободу воюють люди різних національностей.

— А чим особисто для вас націоналісти відрізняються від фашистів?

— Націоналісти — ті, хто настільки любить свою націю, що готовий померти за неї, ті, хто понад усе ставить інтереси своєї країни, свого народу, при цьому поважає інші народи і не зазіхає на їхню свободу. А фашисти, нацисти ненавидять усі нації, крім своєї.

— Дехто в Україні унсовців називав і називає просто найманцями. Дехто й грузинів, які сьогодні допомагають Україні, теж називає найманцями.

— Я бачила, як хлопці з УНСО гинули за свободу Грузії. І ніхто їх на моїй батьківщині не називає ні фашистами, ні найманцями. Вони для нас — герої, побратими. Вони ще тоді, в Грузії, розуміли, що Росія — наш спільний ворог. І в Грузії, і в Україні ми воюємо за спільну свободу. Особисто я пишаюся, що сьогодні можу своїм досвідом хоч якось допомогти українцям.

— Буває, добровольчі батальйони самі себе виводять із бою. У нас це, на жаль, поширена практика — хлопці з бійців перетворюються на ландскнехтів із відповідною поведінкою на полі бою. Під час російсько-грузинських воєн така практика була поширеною?

— Я б не сказала, що практика була поширеною, але таке траплялося. Як і на будь-якій війні. Адже війна завжди неоднозначна, хтось може бути просто не готовим до її вимог. Я думаю, що це не найстрашніша ситуація. Людина, яка добровільно поїхала на війну, вже проявила свою мужність, навіть якщо вона в якийсь момент не справилася з ситуацією. Мене неприємно вражає інше: як чоловіки, які виїхали з окупованого росіянами Донбасу, можуть робити вигляд, що в їхній країні нічого не відбувається? Як вони можуть розважатися, займатися бізнесом, немовби в їхньому домі немає проблеми? Під час нашої війни з росіянами у нас теж були такі чоловіки, але у вас їх надто багато. Я розумію: не кожен може воювати зі зброєю в руках. Але якщо в країні війна, це повинно бути загальною, спільною проблемою. А то одні гинуть, а інші не хочуть про це нічого знати. Дивно й гірко.

Дівчата, що працюють у ресторані, принесли нам ноутбук — я захотіла показати Додо статтю в «Україні молодій» про ставлення грузинів до українських проблем. Як ілюстрація там було використано давню фотографію хлопців з УНСО. Один з українських товаришів Додо, що назвав себе Олегом, командиром куреня, згадуючи час, коли це фото було зроблене, сказав: «З подачі Росії нас в Україні багато років сприймали як внутрішню загрозу, нас називали фашистами. Тепер росіяни всю Україну називають фашистською. А в нас просто є бажання воювати за свою землю».

— Досить поширеною є думка, що влада на Донбасі підставляє добровольчі батальйони, аби нікому було влаштувати третій Майдан,— говорю я Олегові.

— А хіба армійські частини не можуть вийти на Майдан? — Відповідає Олег. — Не треба протиставляти добровольців і армійців. Треба просто дуже добре організувати тих, хто зі зброєю захищає Україну. І нічого особливого не треба придумувати. Потрібна чітка вертикаль керівництва і підпорядкування, а за невиконання наказу в бойових умовах треба карати так, як передбачає статут. За зраду — теж. Додо правильно говорить — війна це війна. Вона не любить безладу й іржавих боєприпасів.

Ноутбук під руками. Заглядаємо в інтернет, дивимося новини. Якраз бурхливо обговорюється «донбаський» закон Порошенка. Ми теж заговорили про цей закон — чи справді він означатиме мир? І як сприймуть його добровольці, які от саме зараз насмілилися взяти в руки зброю, — чи зрадіють, що не доведеться, може, воювати?

— Патріотична мотивація добровольців — вона ж багатоаспектна, — каже Додо. — Патріоти завжди потрібні суспільству, вони знайдуть, як йому прислужитися — хоч зі зброєю в руках, хоч без неї.

... З іншого боку Хрещатика, під Верховною Радою, в цей день знову палили шини — чи то спонукаючи парламентаріїв прийняти-таки закон про люстрацію, чи то застерігаючи їх прийняти «донбасівський» закон. Знайомі журналісти казали мені, що палії кидалися бити хлопців із частин МВС, які охороняли будівлю ВР і які тільки-но повернулися з АТО. І ті, й інші діяли з патріотичних міркувань. Патріотизм є і запал. До цього всього — ще б конструктиву.