Катержина Тучкова: Прийде час, коли українці повернуться до свого минулого і зрозуміють його важливість

Останній роман чеської письменниці Катержини Тучкової «Житковські богині», перекладений Анною Величко і виданий навесні «Коморою», міг би стати в Україні не менш популярним і титулованим, ніж у Чехії. Українського читача, безперечно, захопив би і закручений детективний сюжет, і історії богинь — жінок із незвичайними здібностями, які зверталися до Бога, щоби допомогти іншим, і які стали героїнями грубих справ нацистських і комуністичних служб безпеки. Мало би захопити й саме усвідомлення, що всі ці події відбувалися ще зовсім недавно у близькій Чехії, історія якої в багатьох періодах збігається з українською, а в самих богинях можна побачити близькість із віщунками, знахарками, цілительками, шептухами, відунками, які в різний час жили в Україні. Безперечно, історичні романи сьогодні займають провідні позиції на вітчизняному книжковому ринку, але в українців немає такої зацікавленості ХХ століттям, як у чехів, які воліють дізнатися правду про всі злочини радянського режиму і не допустити їхнього повернення. На відміну від Чехії, в Україні й досі не проведено люстрацію і не відкрито всі архіви. «Знання своєї історії — це своєрідне очищення: коли людина дізнається про історію свого роду, вона ніби звільняється від того негативу, який міг бути в минулому», — заявила Катержина Тучкова на презентації «Житковських богинь» у рамках цьогорічного Форуму видавців у Львові.

Роман як спосіб розвінчання радянських міфів

— Пошук історичної правди, історія людини на тлі непростого ХХ століття —провідні теми в сучасній літературі країн Центрально-Східної Європи. Чи простежуєте цю тенденцію як читач і письменник?

— У літературі цих країн переважають дві тенденції, які розвиваються незалежно одна від одної та які накочуються подібно до хвиль. Перша — це звертання в художніх текстах до минулого крізь призму сучасності, намагання знайти відповіді на ті питання, на які раніше існувало табу, але які продовжують впливати на наше сьогодення. Друга тенденція — присутність у нашій літературі тих авторів, які відслідковують, що відбувається з нами саме зараз. Ці дві лінії в літературі були завжди, іноді вони перетинаються, іноді розвиваються паралельно. Можливо, нині накотилася знову хвиля популярності історичного роману. Я принаймні у своїй творчості дотримувалася саме цього жанру, але не можу сказати, що він переважає в сучасній Чехії. У нас дуже популярним є період Пржемисловичів — чеських середньовічних князів. Є такий автор Властіміл Вондрушка, який пише про цей період і чиї книжки виходять 100-тисячними накладами. До історії ХХ століття у своїй творчості звертаються Ірена Доускова, Ян Новак, Радка Денемаркова, Томаш Змешкал.

— Чи пов’язані долі героїв ваших романів з історією вашої родини?

— Теми обох романів знайшли мене самі. Поштовхом до написання першого роману «Вигнання Герти Шнірх» стало те, що я почала жити в будинку, який залишився після депортації німців. Я дізналася, що там мешкала 21-річна дівчина з немовлям, яку теж вивезли, і мені просто стало цікаво, як склалося її життя далі. На тему, яка згодом стала провідною у «Житковських богинях», я натрапила, коли намагалася знайти свої південно-моравські корені і випадково почула фразу «брешеш, як житковська богиня». Потім з’ясувала, що це — наслідок комуністичної антипропаганди, яка велася проти цих жінок.

— Чи сьогодні живуть житковські богині в Чехії?

— У 2001 році померла остання богиня Ірма Ґабргелова. Але задовго до цього, у 50-ті й особливо 70-ті роки, комуністичному режиму вдалося порушити передачу цих унікальних знань від матері до доньки. Пропаганда була настільки сильною, що традицію перервали, а з часом уже богування вважалося в суспільстві чимось застарілим. Мені доводилося знаходити інформацію по частинках, видобувати з пам’яті очевидців, які майже все забули, працювати в архівах. Ця історія не відбувалася в реальності так, як у моїй книжці, тому мій роман — це, швидше, така мозаїка реальних історій. Для мене було вторинним те, як комуністичний режим намагався боротися з цими людьми з надзвичайними здібностями. Унікальні люди були загрозою для всіх режимів — і нацистського, і комуністичного.

— Чи вдалося цю пропаганду побороти? Як сьогодні чехи ставляться до житковських богинь?

— Протягом останніх 40 років їх сприймали як шарлатанок і прихильниць темної сили, в моїй же книжці читачі побачили представниць іншого світу, які несуть у собі прадавні знання. Про богинь у чехів лишився лише спогад, але тепер цей спогад хороший.

Болісний процес заглиблення в історію

— Трагічна історія головної героїні «Житковських богинь» Дори Ідесової мимоволі спонукає до думки, що минуле може бути небезпечним для сучасності...

— Процес заглиблення у свою історію для кожної людини може бути досить болісним. Я, наприклад, сама досі не наважуюся глибоко зануритися в історію свого роду, тому що одна частина моєї родини походить із робітничих кіл, які були лояльними до комуністичного режиму, друга — із розкуркулених селян. Але рано чи пізно я маю це зробити. Коли я працювала в архівах Чеської служби безпеки, де зберігаються справи, що заведені агентами за комуністичного режиму, я бачила дуже багатьох людей, які приходили дізнатися про минуле своєї родини.

— В Україні цей процес відновлення свого минулого і досі є одиничним — схоже, українці не стільки бояться, скільки ще не усвідомили потребу в дослідженні свого минулого...

— Україна живе настільки сильними і важливими сучасними перипетіями, що потрібен час певної стабільності, коли українці знайдуть можливість повернутися до минулого і зрозуміють його важливість.

— Скільки відсотків документів у «Житковських богинях» є реальними, а скільки — вигаданими? Як вам вдалося опанувати цей складний жанр?

— Перш ніж почати писати книжку, я знайшла в архівах безліч особових справ різних знахарів, католицьких активістів. Я вивчала ці документи і вбирала в себе мову, якою вони були написані. Моя героїня Сурмена померла в психіатричній лікарні, але в основі цієї історії — справа іншого знахаря з подібною долею. Справа головної богині у моїй книжці скомпонована з історій багатьох людей.

— «Житковські богині» вмістили в себе всі компоненти успішного роману: це і детектив, і переплетення сучасного з минулим, і сни, і містика, і кохання двох жінок. Схоже, що ви дуже вправно працювали над усіма цими складовими, щоби зацікавити читача, втримати його увагу...

— Здебільшого це заслуга моєї редакторки, яка уважно читала текст і викинула з нього близько ста сторінок. Приміром, дуже скоротила справу Сурмени, якісь документи звела до одного. Я у великому захопленні від архівів, але редакторка постійно мені нагадувала, що слід подумати про читача. Тому останні півроку роботи над романом — це було скорочування тексту.

— І невже не було можливості лишити героїню живою?

—Через увесь роман тягнеться нитка родового прокляття, яке передавалося по жіночій лінії богиням і в якийсь спосіб мало дійти до нашої сучасниці. Але тепер ми розповіли тим, хто ще не читав роман, чим усе закінчується.

— Що, на ваш погляд, захопило чехів у «Житковських богинях»?

— Думаю, найбільше те, що сільські бабусі мали за собою столітню, а то й довшу традицію, яка передавалася з покоління в покоління, доки минула влада не вирішила знищити цілий пласт народної культури. Напевно, в людей є відчуття жалю, що було таке явище на пограниччі Моравії і Словаччини і що цього ніхто не помічав.

— Як рухаються справи з екранізацією роману?

— З минулого театрального сезону йде вистава за «Житковськими богинями», яка подорожує всією Чехією. Права на кіноадаптацію книжки були придбані майже відразу після її появи, нині маємо готовий сценарій, але екранізація триватиме ще років два. Взагалі, як я нещодавно зрозуміла, найважливішу роль у кінопроцесі відіграє продюсер, який звертається до режисера з якоюсь ідеєю. Чеські продюсери дуже уважно стежать за книжковими новинками і часто купують права на кіноадаптацію якоїсь книжки, ось тільки фільми знімають рідко — найчастіше не знаходиться бюджет.

Переосмислення комуністичного минулого

— Чи можна говорити, що для сучасної Чехії комунізм є минулим?

— Я так не можу сказати. Наш колишній президент Вацлав Гавел якось заявив, що один із принципів демократії полягає в тому, що комуністична партія теж має право на існування. В Чехії до сьогодні існує комуністична партія, яка має стабільно високий відсоток виборців і представлена в парламенті. Але комуністичне минуле настільки добре вивчене і переосмислене в Чехії, що я не вірю в можливість повернення тоталітаризму.

— Слово «люстрація», яке в Україні знову зазвучало після другого Майдану, а тепер і після нещодавно ухваленого Закону «Про очищення влади», є вже історією для Чехії, де під люстрацію потрапило 140 тисяч людей... Ви пригадуєте, як це відбувалося? Це був болісний процес?

— У Чехії процес люстрації приніс як багато хорошого, так і багато злого. Перші списки з’явилися ще на початку 90-х. Це були так звані «цибулкові списки» від прізвища Петра Цибулки, який не дуже чесним шляхом знайшов і опублікував їх. Оскільки це було зроблено нашвидкуруч і незрозумілим способом, у тому списку з’явилися й особи, на яких велося слідство. Через те до цього часу відбуваються судові розгляди, під час яких люди намагаються себе захистити і довести, що вони були жертвами, а не прибічниками режиму. Але водночас це дуже корисний досвід, бо нині в Чехії ніхто не може приховати свого минулого. До 1996 року справи, які велися агентами Служби безпеки, могли подивитися лише прямі родичі цієї особи, але тепер усі ці справи — у відкритому публічному доступі і будь-хто може проглянути справу будь-кого. Сьогодні, якщо людина хоче зайняти якусь високу посаду, вона передовсім має довести, що раніше не співпрацювала з комуністичним режимом. Дуже показовою є справа нашого міністра фінансів Андрея Бабіша, який уже досить довго судиться з Інститутом національної пам’яті з приводу того, співпрацював він із комуністами чи ні.

— Захоплення архівами прийшло до вас із професії мистецтвознавця?

— Так, коли я вивчала історію мистецтва, мені доводилося багато працювати в архівах. І, хоча вивчала історію, я більше займаюся сучасним мистецтвом, тому в архівах працюю лише для літературної творчості. Нині досліджую тему переслідування жіночих чернечих орденів у Чехії.

— Чи знайомі з творчістю сучасних українських художників?

— У Чехії дуже мало представлені як українське мистецтво, так і українська література. Це, швидше, тому, що ми більше звертаємося до Заходу — для чехів важливішим є німецьке мистецтво, британське, американське. Тому з Україною я зустрілася тільки тоді, коли видавництво «Комора» купило авторські права на мою книжку. Першим знайомством з українською літературою став «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

— Чи стежите за українськими подіями?

— Я досить уважно за ними стежу, бо Україна — зовсім поруч із Чехією. До того ж часто в наших ЗМІ, коли говорять про українську ситуацію, лунають порівняння з подіями, які в нас були в 1938 році, — з Мюнхенською угодою, з тим, як Німеччина окуповувала Чехословаччину. В нас зараз відбувається якесь протистояння між офіційною позицією влади і думкою чеських інтелектуалів. Наша влада підтримує економічні інтереси Чехії, тоді як інтелектуали займають абсолютно проукраїнську позицію і не підтримують дії Росії на сході України.