Похмілля наступного дня

Вівторкове голосування Верховної Ради за резонансні закони по Донбасу викликало надзвичайно бурхливу реакцію в соціумі. Надто бурхливу, як для країни, котра лише півроку тому поклала на вівтар зміни влади понад сотню людських життів. Обговорення події відбувається загалом у трьох площинах.

Пауза чи зрада?

Перша площина — юридично-процедурна. І торкається вона безпосередньо самого голосування. Оскільки останнє проходило в доволі дивний спосіб, і депутати не побачили його результатів на табло, у них є підстави вважати таке голосування проведеним iз порушеннями та вимагати скасування прийнятих законів. Так принаймні твердить фракція «Батьківщини». Колегам Юлії Володимирівни надзвичайно не сподобалося те, що вони були змушені вірити на слово спікеру Турчинову. Колишній однопартієць ЮВТ назвав дві цифри — «277» та «287» (це голоси, відповідно, за закон про «особливий статус» та про амністію терористам), і перевірити достовірність його слів можливості нема.

Друга площина обговорень — безконечні міркування на тему, «здав» чи «не здав» Петро Порошенко інтереси України, виносячи на обговорення Ради «путінські закони». Головний аргумент симпатиків Президента полягає в тому, що в України нема ресурсів на війну з Росією, тож потрібна пауза для концентрації сил. Головний же контраргумент противників порошенківського перемир’я — в тому, що навіть такої мети не досягнуто: бойовики «ДНР» не припиняють вогонь, зокрема в ніч на 17 вересня знову було обстріляно Донецький аеропорт.

На думку Юрія Луценка (тепер — найближчого президентського соратника), Путін знає, що програв війну з Україною, а відтак потребує шляхів для відступу (якщо не буквального, то фігурального). «Вихід з авантюри Путін оформив мінським протоколом, який підписав посол Росії. Він оформив вивід російських військ в обмін на тимчасовий (до 3 років) особливий порядок самоврядування захоплених терористами територій. При цьому Україна відновлює контроль над кордоном і не має жодних зобов’язань у зовнішній політиці. Україна не зробила жодних поступок у питаннях своєї територіальної цілісності та державного устрою.

Чи є цьому альтернатива? Є — відновлення війни з російською армією, вуличні бої в мегаполісах і десятки тисяч убитих. Причому абсолютно очевидно, що робити це доведеться без будь-якої підтримки з боку Заходу. Всім, хто кличе до такого сценарію, я б рекомендував розгрузити пару КАМАЗів розірваних тіл наших солдатiв», — пише Луценко в блозі на «Українській правді». Його слова якоюсь мірою логічні, але все-таки це — доволі однобічний підхід. І тут ми якраз підходимо до третього аспекту вчорашніх законів. Звучить він так:

Що буде далі з Донбасом?

«Мінські протоколи» і закони про «особливий статус» та про амністію фактично легалізують «ДНР» та «ЛНР». Хай про це не говориться прямо, але ж зрозуміло, хто саме балотуватиметься на місцевих виборах — лідери самопроголошених республік (якщо тільки вони взагалі визнають ці вибори). Таким чином, Верховна Рада спочатку ухвалила закон, яким визнала ці утворення терористичними організаціями, а згодом надала їм карт-бланш.

Небезпечно й те, що питання призначення керівників прокуратури та судів, згідно iз законом, є прерогативою місцевих органів влади непідконтрольних Києву територій. Де-факто отой бандитський анклав, який тепер вписано в тіло України (анклав, де править бал місцевий люмпен, який подався в сепаратисти, а також російські найманці) буде жити за власними законами й судити та карати своїх жертв на власний розсуд.

Крім того, на «особливих територіях» можна попрощатися й з українською мовою. Зрозуміло, що її там викоренять. На відкуп місцевому самоврядуванню віддано мовне питання, без жодних гарантій функціонування української мови. Оскільки російську на Донбасі роками «утискали», можна не сумніватися, що жертви таких утисків відіграються по повній на українській мові.

Нарешті, питання фінансування. Згідно із законом Порошенка, Київ, з одного боку, відмовляється від будь-якого адміністративного впливу на казну «особливого» регіону, але з іншого — бере на себе бюджетне забезпечення сходу, яке здійснюватиметься через окремі договори з Кабміном. Якось туманно і алогічно. Лишається тільки сподіватися, що гонорові «ДНР» та «ЛНР» не візьмуть жодної копійки з рук проклятих «карателів» та київської «хунти».

Наскільки зросте матеріальне та моральне благополуччя Донбасу за таких розкладів — покаже час. Оптимісти кажуть, що якщо на тлі занепаду окупованих територій сусідні «частки» Донецької та Луганської областей будуть процвітати, «відлучений» від материнських грудей схід сам попроситься назад. Власне, момент «повернення» Донбасу по завершенні трирічного терміну «відчуження» — то взагалі окремий головний біль.

Як саме це виглядатиме у 2017 році, нині, восени 2014-го, ніхто спрогнозувати не може. Як ніхто не відповість і на питання, чи залишатимуться там до 2017-го російські військовики, «кадировці» та інші персонажі? І чи взагалі протримається це перемир’я так довго? Чи за тиждень-два окупанти наплюють на всі «мінські протоколи» та київські закони і рушать собі на Маріуполь?..

Дайте і нам трохи сходу

У нинішній ситуації ніщо не виглядає неймовірним чи перебільшеним. Зрозуміло, що підписантам мінських домовленостей довіряти не можна. Як не можна довіряти й Путіну, котрий смикає своїх ляльок за нитки. Але найгіршим з усіх можливих наслідків ухвалених позавчора законів є створення певного прецеденту. Воістину, східний регіон — нічим не кращий за решту. А з точки зору продуктивності виробництва — навіть гірший, недарма цей край завжди тримався на дотаціях із держбюджету.

Теоретично ще однією гарячою точкою на мапі України (не пов’язаною зі сходом) може стати Закарпаття — там сепаратистські настрої посилено підігріває сусідня Угорщина. А втім, заяви про необхідність розширення меж місцевого самоврядування подекуди «вистрілюють» звідти, звідки їх, здавалося б, годі й чекати. Ось що по «гарячих слідах» написав у своєму «Фейсбуці» мер Львова Андрій Садовий:

«Як міський голова Львова я роками виборюю збільшення повноважень для міст і сіл України. Якщо запровадять проект особливого статусу для Донбасу, ці повноваження першими отримають ті, хто винен у смерті тисяч українців. Під російськими прапорами, під захистом російських танків.

І як цей сигнал мають сприйняти українські міста і села під українськими прапорами, які перебувають під бетонною плитою держапарату? Всі політики напередодні виборів говорили про права громад. А потім лише забирали ці права. І сині, і помаранчеві! Всі! У результаті стягнули всі повноваження країни на Печерськ. І лупляться тепер за право контролювати його».