Ліна Татарашвілі: Пишаюся, що в мене дві Батьківщини

Унаслідок політики вимішування «єдиного радянського народу» чимало наших співвітчизників опинилися в різних точках «шостої частини Землі». Зокрема і в Грузії. Ті, хто залишився там після розпаду СРСР, не шкодують. Та з Україною поривати зв’язків не хочуть. Більше того — стають популяризаторами української культури в Грузії. От як пані Ліна Татарашвілі (Одемчук) — педагог за освітою і за покликанням, викладач курсів української мови в Тбілісі.

«Грузинський наречений... украв мене»

— Пані Ліно, як ви потрапили до Грузії?

— У радянський час була розпропагована «інтернаціональна дружба» між піонерськими загонами різних республік СРСР. Отож у шостому класі через листування я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Мерабом Татарашвілі. Ми листувалися і передзвонювалися протягом дев’яти років. Дуже подружилися. Один одного знали тільки за фотографіями. А зустрілися завдяки «гарячій» путівці на чорноморське узбережжя Кавказу, яку нам, студентам, надала вузівська профспілка. Мераб приїхав до мене в пансіонат з твердим наміром відвезти в Тбілісі й познайомити з батьками. Мій майбутній свекор тоді сказав: «Як син вирішить — так і буде!». Батько Мераба був людиною сучасною, працював у тбіліському конструкторському бюро «Аналітприлад», де розробляв пристрій, за допомогою якого в мавзолеї Леніна підтримували необхідний мікроклімат. За це був удостоєний державних нагород. А ось мої батьки, керуючись стереотипами про людей «кавказької національності», були, м’яко кажучи, не в захваті від мого вибору. Батько категорично заявив: «Нікуди ти не поїдеш!». Тому, коли Мераб приїхав до мене в Луцьк з обручкою, довелося піти на хитрість. Мій дядько Яків зайшов до батьків і з порога заявив якусь несподівану річ. Поки вони роздумували, грузинський наречений, за кавказькою традицією, вкрав мене. Мама в сльози: «Навіщо ж так! Можна ж було по-людськи посвататися. Ми всі розуміємо і вже не противимося... » Тоді дядько Яків відчинив двері і впустив нас у будинок. Так ми й отримали батьківське благословення...

— Як скоро ви адаптувалися до нових реалій?

— Перше, що мене вразило в Грузії, — це гострота страв і велика кількість зелені, яку використовують у їжу. Але мені це сподобалося. А ось за менталітетом, поглядами на життя українці та грузини дуже близькі: там теж цінуються порядність, повага до старших, до батьків. Утім дивуюся досі, як я не побоялася покинути Україну і приїхати в Тбілісі, пов’язати свою долю з Грузією. Правда, у мене сильна ностальгія, я сумую за своїми рідними і Україною. Обов’язково намагаюся раз на рік з’їздити в гості. Добре, що тепер завдяки інтернету можна легко зв’язуватися з родиною в будь-який час.

Вільно розмовляла грузинською я вже через три роки. А читати навчилася за вивісками на магазинах та іменами студентів Тбіліського університету, яким викладала українську мову. До слова, грузинська мова в Грузії завжди була єдиною державною.

«Чоловік дивом залишився живий»

— Після розвалу СРСР у Грузії було доволі сутужно. Чимало представників некорінних національностей покинули країну...

— Я досі з жахом згадую 1990-ті роки. Ні світла, ні газу, за хлібом черги. А нам із чоловіком треба маленьких дітей годувати. На додачу Мераба, який iз початку 1980-х працював у системі МВС, забрали на війну. Його відрядили в Сухумі для підтримання громадського порядку та особистої охорони мера міста. Чоловік дивом залишився живий — був поза приміщенням, коли будівлю мерії повністю розбомбили і всі, хто був усередині, загинули. Потім міліціонерам роздали автомати і відправили в бій. На щастя, чоловік не постраждав, але втратив багатьох друзів. Я ж удома не могла знайти собі місця: звісток немає, телефон і пошта не працюють. Пізніше дізналася, що його загін пішки майже місяць вибирався з оточення через гори Сванетії... Першим Мераба побачив у дворі наш син Георгій. А я чоловіка відразу й не впізнала: якийсь дідуган із бородою, обірваний, брудний. Що Мерабу довелося зазнати, могла лише здогадуватися. Проте я пишаюся тим, що у мене дві Батьківщини: Україна, де народилася, і Грузія, де з’явилися на світ мої діти. У нас із Мерабом їх двоє. Дочка Ека заміжня — я вже бабуся. Син Георгій поки не одружений. Ми з чоловіком хочемо, щоб сімейне щастя він знайшов в Україні.

— У Грузії діють десятки українських товариств, тільки в Тбілісі їх п’ять. Ви є головою товариства українських жінок.

— Українська жіноча рада Грузії була заснована в 2001 році, я головую в ній із 2005 року. Ірина Надірашвілі, кандидат технічних наук, педагог, Галина Шулькевич, голова «Союзу українок Грузії» і Валентина Юрченко, педагог двісті сьомої тбіліської публічної школи, — найактивніші члени нашої організації. Працюємо добровільно й безплатно, на ентузіазмі та патріотичних почуттях активістів. Українська жіноча рада організовує зустрічі, вечори, літературно-музичні композиції, присвячені державним і народним святам України і Грузії, знаменним датам видатних українських і грузинських письменників (заходи до 80-річчя Ліни Костенко, 20-річчя Конституції України, річниць Незалежності України). У всіх наших починаннях, спрямованих на поширення українства в Грузії, нам допомагає Посольство України.

«У Тбілісі є вулиця Шевченка»

— Якими з реалізованих проектів ви можете похвалитися?

— Головне досягнення Української жіночої ради — організація конкурсу декламаторів поезії Тараса Шевченка. Цей конкурс під гаслом «Тарас Шевченко в Грузії» став уже традиційним у Тбілісі. 9 років поспіль до столиці на конкурс читців поезії Великого Кобзаря приїжджає молодь з різних регіонів Грузії. Мета конкурсу — вшанування пам’яті Великого Кобзаря, ознайомлення грузинської громадськості з творчістю і філософією духовного наставника українського народу. До участі в конкурсі запрошуються школярі, студенти, молоді працівники незалежно від походження і громадянства. Кожен з учасників конкурсу зобов’язаний прочитати по одному віршу Тараса Шевченка українською та грузинською мовами. Під час конкурсу оцінюються художня майстерність, відсутність акценту і в українській мові, і в грузинській; загальне враження.

Тарасові Шевченку не довелося побувати в Грузії, але його ім’я щиро шановане тут. У Тбілісі є вулиця Тараса Шевченка, а в далекому грузинському селі Схвіторі, де народився Акакій Церетелі, школа носить ім’я нашого Тараса, на подвір’ї цієї школи стоїть погруддя Кобзаря, а в будинку-музеї великого грузинського поета і письменника відвідувачі й сьогодні можуть побачити розгорнутий на столі біля поетового ліжка шевченківський «Кобзар». До речі, 9 березня 2007 року в центрі Тбілісі було відкрито пам’ятник великому синові українського народу.

— У Культурно-інформаційному центрі Посольства України в Грузії ви вже вісім років навчаєте всіх охочих української мови. Це лише для молоді?

— При Центрі україністики та технічного перекладу на базі факультету хімічної технології та металургії ГТУ починаючи з 2005 року працювала Студія з вивчення української мови. З лютого 2010 заняття цієї студії були перенесені в Культурно-інформаційний центр у складі Посольства України в Грузії. На даний момент тут можуть безкоштовно вивчати українську мову охочі різного віку. Паралельно зі мною працює і викладач Валентина Марджанішвілі. На заняттях, крім вивчення мови, учні та студенти знайомляться з життєписами і творами відомих українських письменників, з національними культурними традиціями. Отримавши добрі знання з української мови, випускники шкіл українського походження мають можливість продовжувати навчання у вишах України безкоштовно. Ми проводимо заняття двічі на тиждень за посібником «Українська мова як іноземна» (початковий курс), що вийшов друком у видавництві Київського національного університету імені Тараса Шевченка; «Крок 1: Українська мова як іноземна», підготовлений Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків iз діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Також маємо чималу бібліотеку. Хоча й ніколи не оминаємо нагоди поповнити її новинками художньої й наукової літератури.

— Скільки у вас слухачів щороку?

— Зазвичай ми випускаємо не менше десяти осіб. Але в цьому році зі зрозумілих причин кількість охочих набагато збільшилася. Хлопці та дівчата, підтримуючи український шлях до свободи, прагнуть долучитися до української культури, вивчити нашу мову. До речі, в Грузії досі з вдячністю згадують, що саме Україна першою визнала незалежність цієї країни. У Тбілісі шанують пам’ять про першого Президента України Михайла Грушевського, який навчався в тбіліській гімназії. Леся Українка також довгий час жила в Грузії. Тут, у містечку Сурамі, є її музей. У свої останні дні поетеса зізналася: так полюбила цей край, що якби не народилася українкою, то була б грузинкою.