Борис Гуменюк: Я все життя готувався до цієї війни

Однією з родзинок ХХІ Форуму книговидавців, що стартував у Львові, є нова поетична збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни». Читачі його сторінки на «Фейсбуці» вже мали можливість ознайомитися з деякими з них. Сам Борис уже кілька місяців поєднує творчість зi ще одним, зовсім не поетичним, заняттям — воює у складі добровольчого батальйону ОУН. Як заступник комбата Миколи Коханівського він нещодавно побував у Києві — приїхав вирішувати питання зі статусом батальйону. Тож ми скористалися нагодою запросити Бориса на розмову.

«Доброволець — це сто відсотків любові»

— Борисе, ви від червня — на сході зі зброєю в руках. Піти туди — це для вас було просте рішення?

— Дуже просте. Насправді, простіших рішень мені в житті приймати не довелося. В якийсь момент я раптом зрозумів (у свої 49 років), що готувався до цього все життя. Тобто я багато чим у житті займався. Останні двадцять з хвостиком років — літературою, творчістю. Була збірка віршів, два романи, дитяча повість, якісь мистецькі проекти, пов’язані з багатьма речами — «Інша література», «Літературний сайт», був проект «Українські книги — українським в’язницям» тощо. Жив, виховував дітей, одружувався ... І коли почалася війна, я раптом зрозумів, що готувався до цієї війни. Ціле покоління українців готувалося до цієї війни. Ми підсвідомо, на генетичному рівні, знали, що рано чи пізно цей звір на нас нападе. Коли вони на нас напали, ми зрозуміли: настав наш час. Те, що я батько, чоловік, громадянин, письменник — от сьогодні це все вторинне. Я — боєць. Я боєць і живу від бою до бою. Моє завдання — битися і перемагати. Я не уявляю, як по закінченні війни, яка очевидно завершиться нашою перемогою, я повернуся до іншого життя, до літератури, сім’ї... Зараз я цими категоріями не мислю. Живу нинішнім і завтрашнім днем. А нині і завтра у мене війна. Я повинен знищити ворога.

— Як ви потрапили в батальйон ОУН?

— Я починав з батальйону «Азов» і, напевно, досі би там служив. Просто сталася приємна оказія. Коли Микола Коханівський (який був ще сотником Майдану) звідси, з Києва, привіз чергових двадцять бійців в «Азов», керівництво батальйону йому сказало: «Все, більше хлопців не вози, і тих відправляємо назад, бо у нас батальйон сформований». І ці двадцять чоловіків починають плакати, бо вони пройшли вишкіл, вони готувалися до війни, а їм кажуть: «Їдьте додому, для вас немає місця». Тоді само собою виникла ідея створити новий батальйон. Ми нічого не стали вигадувати. Ну хто мені у мої майже п’ятдесят років, який міністр буде розповідати, як я повинен захищати свою Батьківщину? Я взяв власну зброю, зібрав однодумців, які теж мали зброю, і ми поїхали на передову. А далі бій: знищили ворога, він тікає, залишає зброю — як правило, важку стрілецьку зброю, з якою складно відступати. Тому в нас дуже багато гранатометів та важких кулеметів. От автоматів нам бракує, бо автомат легкий, з автоматом ворог тікає. Так ми озброюємось. Трохи абсурдна ситуація, нагадує партизанщину, але сподіваємось, що українська держава зверне увагу на наш батальйон, ми отримаємо відповідний статус військового підрозділу і табельну зброю, як це має бути за нормальних обставин.

— З вами все зрозуміло. Але серед бійців добровольчих батальйонів велика кількість молодих хлопців. Яка у них мотивація, що вони ідуть на війну?

— Любов. Це не тільки молоді хлопці, це і літні чоловіки. Доброволець — це сто відсотків любові. Це любов до своєї країни, до свого народу. От чим відрізняється новобранець від добровольця? Новобранець — це людина, яку призвали до війська. Можливо, не за власним бажанням він туди потрапив. Воює добре, по-різному воює... але хоче розглядати свої шанси як стовідсоткові — повернутися додому, залишитися живим. Доброволець — це завжди 50/50. Доброволець розуміє, що перед ним... там немає ніяких сепаратистів, за великим рахунком. Якби йшлося про сепаратистів, ми би з ними розібралися за тиждень-два. Йдеться про ворожу армію, про добре навчених, вишколених, підготовлених російських спецназівців. Саме з ними ми воюємо. І вони воюють добре, стріляють добре, озброєні добре і часто воюють на куражі. Їх накрутили. Ми їхній запеклий, споконвічний ворог. І оскільки вони стріляють добре і воюють добре, то наші шанси у бою з ними 50/50. І доброволець завжди це знає.

— А ненависть до Росії є?

— Я говорю про любов, а не про ненависть. Власне, мене Росія і російський народ не цікавлять узагалі. Я один, може, з небагатьох українців, хто ніколи не був у Росії. Тобто мене ніколи не цікавили Москва, Петербург... Мене цікавить моя країна. І мене цікавить, чому громадян Росії теж цікавить моя країна? Єдине, що я хочу, — це відбити у росіян бажання цікавитись моєю країною. У будь-який спосіб. Шановні росіяни! У вас є своя країна, займайтеся своєю країною. Ми самі дамо у своїй країні лад: що нам робити, як жити, розмовляти, в якій церкві молитися і т. ін.

«У нашому батальйоні є люди і з трьома вищими освітами, і з трьома судимостями»

— Ви повернулися з самого пекла. Чи є сенс зараз говорити про культуру, мистецтво і наскільки вони суголосні з тими подіями, що відбуваються в Україні?

— Саме зараз час. Митець мусить рефлексувати на все те, що відбувається в країні. Він мусить відчути весь цей біль і жахіття, яке переживає український народ. Ви сказали: ми перебували у пеклі? Та ні, ми — в раю. Коли я разом зі своїми бійцями у своєму батальйоні — більшого раю не існує. У пеклі — наші вороги. Вони хотіли принести пекло на нашу землю, але опинилися у пеклі самі. А для нас — рай. Навіть передова — рай. Це наша країна і це мої побратими, які поряд зі мною. Яке це може бути пекло?

— А як ваші побратими ставляться до того, що письменник разом із пером прийшов на війну?

— Там цих усіх виокремлень не існує. Щоб ви розуміли, у нашому батальйоні є люди і з трьома вищими освітами і з трьома судимостями. Є люди, які вільно читають Ніцше і Фейєрбаха, і ті, чий освітній рівень закінчився на Івасику-Телесику і Котигорошку. Є люди, які мали успішний бізнес, залишили його на родичів чи просто покинули, а є звичайні селяни, які жили день від дня. Зараз вони рівні. Ніхто не випендрюється: нема кращих і гірших. Зараз — це бійці, які воюють і захищають свою Батьківщину. Це герої. І все.

— Чи не здається вам, що в Україні існують два паралельні світи: з одного боку — війна, з іншого — ми ходимо на роботу, п’ємо каву?... Це правильно?

— Життя мусить тривати. Але є деякі неправильні речі. Неправильно купувати сьогодні дорогі квартири, дорогі машини; неправильно відправляти власних дітей на відпочинок у Болгарії і Хорватії. Бо виникає питання: а там, на передовій, вісімнадцятирiчнi хлопці — це не ваші діти? Замість того щоб придбати путівку в Хорватію для дитини, краще купіть хлопцю — так само дитині! — бронежилет. Неправильно, коли на переважній більшості українських каналів після страшних новин з поля бою включається п’ятихвилинна реклама, а потім розважальні шоу. І московські серіали. Оце неправильно.

— Що потрібно для того, щоб щось змінилося?

— Це тривалий процес, але дуже багато залежить від керівництва країни, від тих основних месиджів, посилів, які йдуть із найвищих владних кабінетів. Учора-позавчора в країні почались якісь вибори, до якоїсь Верховної Ради. Знову по всіх телеканалах будуть товктися політики. Більшість буде у вишиванках. Чесно кажучи, знову брехатимуть. На мою думку, треба було ліквідувати Верховну Раду як орган, об’єднати президентську і прем’єрську посади в одну, надати главі держави право видавати укази, постанови, універсали і дати їм силу закону. Бо нам потрібно воювати, нам потрібно вигравати війну. А оце все, що відбувається, якесь недоречне... Паралельний світ. Знову повилізає старе ошмаття. Я не говорю про комуністів, даруйте, чи про регіоналів. Отут недалеко, на Хрещатику, стояла наша 24-та сотня Самооборони Майдану. Коли закінчилися бої в Києві, коли 20-го (лютого) ми втратили сотню найкращих хлопців, я був у числі тих, хто жадав помсти. Якби ми тоді рішуче почали діяти, якби ми тоді навіть фізично ліквідували якусь частину тих, які убивали нас, — нам би все зійшло з рук, люди не віддали б нас на розправу (це виглядало б як природний акт помсти), а всі інші знали б, що так не можна поводитися з власним народом. А так на сьогодні навіть ніхто у в’язниці не сидить. Власне, знову винні й переможені домовилися з переможцями, які сьогодні керують країною: мовляв, не хвилюйтеся, все нормально, просто заплатіть.

— Ви десь казали, що не треба фольклоризувати своїх ворогів, а слід ставитись до них серйозно.

— Абсолютно. Про «воріженьків» можна говорити жартома. Я хотів би бачити людину, яка опинилася в одній клітці з тигром і назвала його «воріженьком». Це не «воріженьки», а запеклі вороги. І питання стоїть: або цей ворог знищить нас, або ми знищимо цього ворога.

«Діти, які пережили війну, будуть кращими»

— На Львівському форумі буде презентована ваша нова поетична книжка «Вірші з війни». Які вони — вірші з окопів?

— Знаєте, те, що почало писатися, я сам не міг означити для себе, що воно таке. Немає ніяких чернеток, немає ніяких рукописів. Є планшет і час від часу є інтернет. Я пишу просто на «Фейсбук». Потім, якщо пощастить, телефоную своїй дружині Христині й кажу: «Я там щось надрукував, подивися, чи всі розділові знаки, чи всі букви правильно, бо тут я не бачу цього». А потім телефоную одному з найкращих своїх друзів Іванові Андрусяку і кажу: «Подивися, Іване, я там щось надрукував, чи воно варте чогось? Якщо воно не варте, я зразу приберу». Коли він після першого мого вірша — я б назвав це верліброва новела — відкоментував одним словом «Бомба!», я зрозумів, що, мабуть, варто продовжити... А потім Андрусяк упорядкував і відредагував, а Сергій Пантюк підготував до друку, і справді на Львівському форумі буде книжка.

— Чи є для вас поезія певною втечею від реальності?

— Вона є, швидше, певним апогеєм того, що відбувається. Я сам дивуюся, як деякі речі написав. Дещо я не можу читати, бо мені перехоплює... подих. Я не хочу сказати, що це висока поезія. Коли картинка з реального життя, коли ти особисто знаєш героїв своєї поезії і що з ними відбулося — писати про це і відтворювати читаючи, — для мене це, чесно кажучи, неможливо. Але, до певної міри, поезія — це ліки. Тому що іноді хочеться кричати, вити, плакати, хочеться просто розстріляти небо, влупити десь вгору автоматну чергу. Багато бійців так роблять. Я, щоб цього не робити, пишу.

— У вас є дитяча повість «Та, що прибула з неба». Якими будуть діти після цієї війни?

— Будуть набагато кращими. І, при тому, кращими будуть усі діти — і діти, які мешкають у Львові і Києві, і діти, які мешкають в Луганську і Донецьку. Дав би Бог тільки, щоб діти на сході вижили і ці всі обстріли і бомбардування не забрали їхнього життя. Вони побачили оскал «братнього» обличчя, відчули на собі всю «братню» любов. Вони ніколи цього не забудуть, ніколи вже не будуть такими, як їхні батьки. Вони не бігатимуть на референдуми голосувати за розчленування власної країни. n