Катерина і її 5 дітей: Іван, Марійка, Ян, Софія, Надія. «Дуже позитивна і дружна родина з Волновахи», — відгукуються про них у фонді «Вікно життя». Житимуть у селі на Тернопільщині. (з мережі «Фейсбук».)
Волонтери невидимого фронту
Волонтери Донбасу — категорія особлива. Вони не піаряться на масових акціях пакування гуманітарної допомоги в столиці чи вручення памперсів і сосисок у мирних містах. Вони перевозять воду, харчі й ліки партизанськими стежками, часто під обстрілом туди, куди жоден благодійний фонд-«телезірка» носа не потикає. Вони не пишуть героїчних постів у відкритому «Фейсбуцi». У них — закрита спільнота, де кожен пост — не художній свист самозакоханого патріота-ідіота, а стислий обмін актуальною інформацією: куди, скільки і чого потрібно для наших бійців, полонених чи не годних врятуватися з окупованої території інвалідів. З їхнього дозволу процитую найбільш емоційні. Це — коли й здоровий прагматизм плавиться.
Віка: «Дорогі мої друзі-недонбасяни! У Донецькій і Луганській областях, крім сепаратистів і шанувальників Росії, залишилися: лежачі бабусі й дідусі, які не розуміють нічого про сепаратизм і політику через фізіологічнi причини. Залишилися діти дуреп-матусь, упевнених, що бомба пролетить повз них. Маленькі діти. Залишилися жінки з діабетом, вага яких через хворобу не дає їм можливості пересуватися так, як хотілося б. Залишилися діти тих лежачих бабусь, які, як би не любили неньку, їхати відмовляються через батьків. Залишилися матері дорослих уже даунят і самі даунята, бо — куди? Залишилися сім’ї шахтарів, що зламали ногу на роботі. Залишилися робітники заводів, які не зупинили. Залишилися вмираючі онкохворі, і підвезення знеболювальних на «швидкій» неможливе. Залишилися заручники «ДНР». Мої тітки й бабуся. Бо старенькі і вперті, бояться залишити місто. Прошу, перестаньте плодити поділ і говорити — нехай бомблять! Ті, хто знає про цю війну більше, — солдати — не повторюють марення про «самівіновати». Більшість з нас так само, як і ви, не розуміють, чому це з нами. Війна закінчиться, а слово — не горобець. Сьогодні моя подруга поїхала з Харківського села від своїх рідних через те, що жителі заганяли дітей додому, коли вона з трирічним малюком намагалася вийти на вулицю. Світ збожеволів. Прошу, зупиніть ненависть, у неї немає кольору і кордонів».
Біженці бувають різні
Таня: «Вчора розпирало від гордості. Дівчинка зі Слов’янська, яку я на початку хотіла вбити, бо вона разом із співмешканцем стояла на блокпостах недолюдків-«деенерівців», стала патріоткою!!! Миргород її перевиховав, хоча рвалася всіма силами в той безглуздий Ростов. Ми її прикомандирували до одного пастора в церкві. Пройшла реабілітацію (ну, трошки випивала). Розцвіла, красуня стала, оченята щасливі. Каже, — вибір зробила, я тут назавжди! Це та, що в перші дні бурчала, що «мову не любить». Тепер балакає, ще й як! Тепер люблю її. А поїхала б до Ростова, — жила б у бараці і бухала далі...»
Віка: «Великі донецькі сім’ї виявилися найбільш уразливі в біженстві: матері-одиначці і парі пенсіонерів допомогти легко... От коли маєш ледве ходячу бабусю, дідуся-маразматика, двох своїх і трьох усиновлених... Оце картинка для зняття житла в місті, не рахуючи собаки, звичайно... Особливо якщо твоєму чоловікові близько 40 і він чомусь не хоче йти воювати за свій Донбас, а приперся в мирну Україну, віднімати чужу роботу, — будинок же винаймати треба, тисяч за 10 на місяць... І турботлива держава не забуде надіслати на твою нову адресу школу, міліцію і санстанцію. Щоб захистити сиріт. І змусить тебе в розпал робочого тижня обходити лікарню з усіма трьома, — бо як же вони жити будуть без обхідного листа? І плювати, що в тебе квартальний звіт на ледь збереженi бухгалтерськi півставки. Йди, пали напалмом! Бо лікарня нині сімейна, просто так не прийме з обхідним...»
У Тернополі діє благодійний фонд «Вікно життя», створений «донецькими бандерівцями» не під вибори і не для відмивання коштів. А щоб допомогти вижити багатодітним мамам і породіллям. Голова фонду Іра Жигунова відповідає на телефонні дзвінки милозвучним голосом, але короткими, рубаними фразами, — розмовляти ніколи. Діти маленькі. Вивезені з-під бомб. Уже є і новонароджені. І всім потрібна увага. Хочете допомогти? Телефон: 097 38 49 602. Кажіть швидко і коротко. А краще підходьте.
Інга: «Йшли сьогодні ввечері з переселенкою та її маленьким сином вулицею Київською. Йшли до ресурсного центру, щоб набрати їм трохи картоплі і крупи. Дорогою вона отримала повідомлення про те, що в її будинок влучив снаряд і квартира повністю знищена. Зрозумівши, усвідомивши, поплакавши, прийшовши трохи до тями, йдемо далі. Намагаюся підбадьорити, як умію. Розмовляємо російською. Чуємо позаду чоловічий голос: «У моєму місті, бля, треба говорити українською, приїхали, бля!» Обертаюся і бачу автора — червонопикого п’яного рагуля, який ще довго вслід нам кричав усяку гидоту. Коротше, якщо почуєте завтра історію про хамку-біженку, яка посилає українською, то знайте — то була я!»
Про справжню людину
З одним типовим донецьким я познайомилася у 1997-му. Федору Трохимовичу минуло на той час сімдесят, але я у неповні тридцять ледве встигала бігцем за його «реактивною» ходою. Моргун, колишній перший секретар Полтавського обкому Компартії, після кількох років поневірянь (ура-патріоти оголосили його ворогом народу і намагалися відібрати трикімнатну квартиру в Полтаві) прийняв запрошення білгородського «губернатора» і допомагав сусідам налагоджувати ґрунтозахисну систему землеробства. Так-так. Ту саму, на яку сьогодні, нарешті, переходять усі сучасні аграрні підприємства України. Ту, яку він спробував ще у 80-х роках запровадити на Полтавщині. Дізнавшись, що я — корінна полтавчанка, Федір Трохимович за увесь день спілкування жодним словом не згадав недавню образу. Зате з ентузіазмом пояснював свою схему сукупного відродження зруйнованих після розвалу Союзу промислового та аграрного сектору. На колишніх підприємствах ВПК, де клепали зброю, він налагоджував виготовлення агрегатів для безплужного обробітку. А паралельно працював iз керівниками господарств, пояснюючи на місцях агротехнічні особливості нової для них ґрунтозахисної системи землеробства. Його схема спрацювала вже за рік. Бо базувалася на серйозних системних розрахунках і практичному досвіді самого Моргуна. Він не пропонував віртуальних теорій, — тільки те, що перевірив на ділі сам або його варті довіри колеги-практики. «Дивися, Михайле, оце ж такі Пєті — пустобрехи на наших iз тобою шиях у Верховну Раду в’їхали», — з прикрістю констатував Федір Трохимович згодом, обговорюючи з одним із таких соратників результати виборів до парламенту. Втім для нього самого кар’єра ніколи не була самоціллю. Син репресованого, провівши дитинство в інтернаті, він знав ціну правді. Писав книги. Як говорив колись iще один чудовий донеччанин, мій учитель, декан факультету журналістики КДУ Анатолій Захарович Москаленко: «Моргун, певно, єдина людина в ЦК, яка пише свої спогади власноруч». У 1996 році у видавництві «Сільських вістей» вийшла книга «Борозна». Книга з ексклюзивними, не популістськими фактами і спогадами, за яку Моргуна знову почали цькувати «професійні партійці». Є там цікавий розділ «Правда і брехня про німецького солдата». «У нашу тісну хатину квартирмейстери поселили трьох солдатів. Двоє — мовчазні та непривітні, а третій, Еріх iз Данцига... часто з презирством і гіркотою говорив про війну, про Гітлера. На той час уже загинули два його брата — один під Мінськом, інший під Ленінградом. І коли ми лишалися удвох, він закривав обличчя руками і зі стогоном шепотів: «Чому війна?! Чому війна?!..» Ми, підлітки, нерідко спостерігали, як німецькі солдати, показуючи пальцем на старосту чи поліцейського з наших хуторян, що проходили повз них, говорили «шайзе!» (в перекладі — «лайно»). Вони явно гидували зрадою. Так, серед окупантів було чимало звірів і негідників. До цієї категорії саме й відносяться гестапівські служаки. Саме ці садисти корчили із себе расу панів, чинили по-бандитськи, вкрили ганьбою себе і кинули тінь на ті військові підрозділи, які до гестапівських звірств стосунку не мали...»
Правда, знайома картина? Донбас, 72 роки потому.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
