Право на прописку

Рятуючи життя своїх дітей — 7-річного Сергія, 2-річної Софії та 10-місячного Мишка, 30-річні Анна та Андрій Гупали в середині липня покинули власний дім у Луганську, взявши із собою лише найнеобхідніші речі.

«Спершу стріляли десь далеко, а над нашим будинком пролітали військові літаки, — пригадує Анна Гупало. — Я, було, саджаю помідори й прислухаюся. А сусідки мені: «Ти що, дурна? Хіба не бачиш, що коїться? Війна!» — «Війна війною, — огризаюся, — а мої діти щодня їсти просять».

«У Луганську мали автівку і два мотоцикли, а тут пересіли на велосипеди»

«Далі події розвивалися дуже швидко, — продовжує розповідь дружини Андрій. — Я працював на навантажувачі. Аж раптом на зборах колективу оголосили: завтра на роботу можете не виходити. Влаштувався на іншу роботу, проте через два дні й там усіх розпустили. Якось вмикаємо телевізор і чуємо, що у нас, виявляється, вже Луганська народна республіка. Дружина каже: «Що за фігня?» Далі — гірше: почали бомбити місто чи не щодня, особливо увечері. На вулицях з’явилися танки».

«Одного разу завили сирени — потрібно ховатися. Але куди? Я вискочила з Мишком на руках на ґанок і почула, як над нами щось прогуділо. А піднявши очі, побачила над нашим дахом клубок вогню.Виявляється, то був снаряд. Тут прибігає Андрій (білий як стіна) і запитує: «Ти бачила?» — Анна пригортає до себе найменших Соню й Мишка».

Після того випадку подружжя прийняло рішення про переїзд. Андрій зайняв чергу за квитками о четвертій ранку, і коли їх нарешті приніс, Анна вперше за останній час по-справжньому зраділа. Гупали виїхали дуже вчасно, адже вже наступного дня залізницю розбомбили. Підірвали й лікарню, в якій незадовго до від’їзду перебувала Анна з малим Мишком.

Полтавщину подружжя обрало невипадково: батьки Андрія родом із Гадяцького району, тут жили його дідусь та бабуся, тож дитиною, юнаком він проводив у селі на Полтавщині кожне літо. Відколи дідуся й бабусі не стало, їхня хата стоїть порожньою. Тож чоловік розраховував, що вона і стане їхнім прихистком. Та Анні хата не сподобалася: затісна для їхньої сім’ї. І тут голова сільради Марина Стеценко повідомила, що в сусідньому селі Тимофіївка якраз продається дім.

Оскільки тих коштів, що за нього просили, подружжя не мало, то домовилося із власниками, аби ті продали будинок у розстрочку. Аж тут несподівано їм зателефонували представники нещодавно створеного Всеукраїнського об’єднання «Заступ» і пообіцяли, що допоможуть із купівлею садиби. І згодом таки дотримали слова: вручили одразу всю суму — 15 тисяч гривень. Тож тепер Анна та Андрій оформляють документи купівлі-продажу, уже придбали двох поросят, курей. Так потихеньку обживаються. «У Луганську мали автівку, два мотоцикли, а тут довелося пересісти на велосипеди», — посміхається Андрій.

«Добро можна нажити й на новому місці»

Анні не вистачає на новому місці побутової техніки, а особливо пральної машини, яку Андрій подарував на Новий рік, адже після малечі чи не щодня — гори прання. «Дорогі меблі, посуд, телевізор, комп’ютери, теплий одяг та взуття для дітей — усе залишилося там. Не хочеться про це навіть говорити, — зітхає молода жінка. — Незвично й те, що в новій оселі немає води. Влітку ще нічого: купаємо дітей у тазу. А як бути взимку?»

Нове житло, за словами Анни, виявилося із сюрпризами. Скажімо, труби й газовий котел потребують ремонту. Для подружжя це іще один головний біль, адже до настання холодів не так уже й багато часу. Тож сам Бог знає, скільки ще коштів потрібно вкласти, аби в будинку стало комфортно жити.

«Хоч загалом дім мені подобається: він просторий — у кожного з дітей буде своя кімната, — віддає належне новій оселі молода господиня. — І сусіди хороші — це також великий плюс. От копали картоплю — і нам з мішок запропонували. Ми, у свою чергу, їм допомогли. Ось так і живемо».

Узагалі ж добрі люди допомагають переселенцям хто чим може. От віддали дитячі ліжечка — вони хоч і старенькі, та для подружжя як знахідка. Тітка Люба подарувала допотопний телевізор — не біда, що він ловить лише два канали, Анна та Андрій і йому раді. Звичайно ж, у першу чергу стежать за перебігом подій на Донбасі, адже із друзями, близькими людьми, як правило, немає навіть мобільного зв’язку.

«Коли розмовляли зі свекрухою, котра мешкає в одній половині нашого луганського будинку, понад місяць тому, — говорить Анна, — вона повідомила, що просто в нашому дворі, біля літнього душу, застряг у землі снаряд. У вікнах свекрухи вибило шибки. Проте сусіднім будинкам дісталося ще дужче: в одного — знесло дах і паркан, в іншого — упала задня стіна... Там дуже страшно. Останнього разу змогла додзвонитися до куми, то вона розповіла, що якраз ховається в підвалі трубного заводу, бо стріляють із «Градів», на вулицях лежать частини людських тіл... Тож хіба можна було лишатися в тому пеклі з дітворою? Думаю, ми правильно вчинили, переїхавши сюди. А добро можна нажити й на новому місці. Так, ми збираємося стати полтавцями: вирішили в Тимофіївці прописатися й жити, працювати, вести домашнє господарство, ростити дітей — тут тихо, спокійно».

Полтавський осередок Всеукраїнського об’єднання «Заступ», можна сказати, узяв сім’ю вимушених переселенців під свою опіку. Допомогли Андрію Гупалу знайти роботу: чоловік уже знає, що працюватиме на місцевій фермі.

«А під час однієї з наших розмов Анна поскаржилася, що в Сергійка, котрий іде до другого класу, немає шкільної форми, рюкзака. Ми просто не могли на це не відреагувати», — зізнається голова Полтавського осередку ВО «Заступ» Людмила Капаєва.

Тож Сергію подарували новенький костюм та рюкзак, а його меншим братику та сестричці — іграшки. Окрім того, пані Людмила та її соратники прихопили й теплі речі, зібрані волонтерами. 1 вересня луганчанин Сергій пішов до другого класу сільської школи.