Українські проблеми грузинської школи

Кілька років тому я вперше побувала у Тбіліській публічній школі №41, її у столиці Грузії називають просто: «Українська школа у Ваке». Мені випало поспілкуватися з її директором, Ганною Олександрівною Матвєєвою. Опісля я не раз бувала на урочистих заходах і різних святах у стінах школи, у по-сімейному теплій атмосфері.

Концепція «української школи» в тому, що вона створювалася українською діаспорою для етнічних українців Грузії, а також для всіх охочих знати мову, культуру здавна дружнього народу. Навчальний заклад сам по собі був орієнтований на тих, хто тільки-но приїхав до Грузії, з метою адаптації дітей у грузинському суспільстві. У школі діяли різноманітні проекти, діти брали участь у міжнародних конкурсах, програмах, фестивалях, заохочувалися поїздками в Міжнародний дитячий центр «Артек» у Крим. Випускників направляли на подальше навчання в Україну. Ця школа стала першим закордонним колегіумом українського Національного університету «Києво-Могилянська академія», що надавало привілеї у цьому престижному вузі. Школа під егідою міністерства освіти Грузії, підпорядкована грузинським законам і реформам, завжди тісно співпрацювала з Міністерством освіти України. Її патронувало Посольство України в Грузії, опікала українська діаспора всього світу. Там працював колектив новаторів.

Але у 2012 році в результаті «оптимізації» (укрупнення шкіл за рахунок об’єднання дрібніших) відбулося злиття двох сусідніх шкіл. Тим самим міністерство освіти Грузії ніби й розширило поле діяльності школі №41. Що ж змінилося вiдтодi? Нинішній директор 41-ї публічної школи Реваз Джавахішвілі не зміг з нами поговорити. Спершу відрізав: «Ви зриваєте мені навчальний процес!». За мить додав, що має «проконсультуватися в міністерстві освіти, про що саме варто говорити з представниками ЗМІ». Минуло 3 місяці, а «консультації» так і тривають...

Отож завісу таємничості навколо «ущільненої» 41-ї школи для читачів «УМ» відкриває колишня голова оргкомітету зі створення української школи, активний громадський діяч діаспори Валентина Марджанішвілі.

— Пані Валентино, розкажіть, якою стала українська школа після «оптимізації»?

— Почнемо з того, що впродовж 12 років під час візитів на вищому рівні нас не оминали представники української влади. Коли в 2002 році до нас завітав Президент Леонід Кучма, у школі зробили ремонт. У 2007 році тут побував Віктор Ющенко. Однак після відвідин про нас зазвичай забували. А взимку 2011 року стало відомо про перспективу укрупнення школи. Офіційний наказ прийшов улітку того ж року. Заклад переселився в приміщення сусідньої школи. Це спричинило конфліктну ситуацію: втратили роботу чимало викладачів, була скорочена значна частина штату, багато батьків і з «приймаючої» школи, і з нашої перевели своїх дітей в інші навчальні заклади.

— Яка причина оптимізації, на ваш погляд?

— Думаю, економічна. Обидві школи були нечисельними, відповідно, нерентабельними. Проблема ж полягає в тому, що при злитті двох звичайних грузинських шкіл конфлікт не настільки значний, він, переважно, стосується тільки скорочення штатів персоналу школи. У даному ж випадку, на додачу, виник конфлікт через брак мотивації, інтересу до нового навчального формату. Адже передбачалося досить глибоке вивчення української мови, літератури, народознавства. Хоча для учнів «грузинського сектору» 56-ї школи великої проблеми не було, адже в районі Ваке багато шкіл, діти могли з легкістю змінити навчальний заклад. Складніше було з учнями «російського сектору» цієї ж школи. Але, як би там не було, переважна більшість учнів залишилася. І головну роль у цьому відіграли педагоги 56-ї школи. Вони постаралися зберегти колектив учнів, тим самим зберігши свої робочі місця.

— Ви сказали, що пішла частина дітей і з «української школи». Чому? Вони ж бо якраз мали мотивацію.

— Безумовно. Тут причина інша. У колишньому приміщенні нашої школи були створені комфортні умови для дітей. Затишна атмосфера творилася не один день і не одними руками. Це заслуга і шкільного колективу (учнів, їхніх батьків, педагогів, адміністрації), і міністерства освіти Грузії, і безпосередньо президентів обох країн. У важкому 1999 році ми, як і вся Грузія, страждали від випробувань: не було світла, опалення, але те, що могли зробити самі для дітей, — робили. А від приміщення, в якому ми опинилися в минулому році, в депресію впали всі. Бруд, вогкість, жахливі запахи, цвіль, пробиті стіни, западає підлога... Батьки, особливо ті, що приїхали з України, дивувалися, як у центрі міста в ХХІ столітті може бути така занедбана школа. І хоча Міністерство освіти вже запланувало капітальний ремонт приміщення, не всі батьки зважилися чекати. А ті, хто залишився, швидко власними силами і засобами постаралися підготувати класи до початку навчального року. Як кажуть: очі бояться — руки роблять.

— А чому українська школа не була рентабельною?

— Тому що діаспора нечисленна й розосереджена по всій Грузії. Школа задовольняла реальні потреби, хоча мала тенденцію до чисельного збільшення за рахунок того, що в Грузію стали повертатися ті, хто виїхав у важкі роки, так звані змішані сім’ї, українські бізнесмени стали приїжджати до Грузії на тривалий період, разом із сім’ями, все більше з’являлося молодих змішаних сімей. Це результат загальної стабілізації становища в країні. Природно, їм сам Бог велів прийти в нашу школу. Візьмемо, наприклад, сім’ї абхазьких біженців, діти в яких народилися в Україні, або звичайні грузинські сім’ї, які перебули важкі часи в Україні. Їхні діти, найчастіше, прекрасно володіли українською мовою і погано — грузинською. Знову ж, куди? До нас. Ми допомагали таким дітям поступово, без зайвих стресів, долати труднощі й адаптуватися в новому середовищі. Крім того, в школу віддавали дітей без етнічних українських коренів, плануючи здобуття вищої освіти в Україні. Також тому що подобалася атмосфера, педагоги, позакласна робота, націлена на всебічний розвиток і виховання дітей.

— На яких підставах випускники вступали до вузів України?

— На підставі державної програми для закордонних українців. Україна зараховувала до вузів і фінансувала з держбюджету навчання наших випускників (обов’язково громадян Грузії) за рекомендацією школи та атестатом про середню освіту з рівнем успішності не нижче 8 балів. І, природно, на підставі знання української мови.

— Скількома мовами у вас ведеться викладання?

— Із 3-го класу починали вивчати російську мову, але грузиномовні діти, таким чином, починали опановувати вiдразу дві слов’янські мови (російську та українську), і ще й англійську — і в них починалася «каша в голові». Ми зняли російську мову, тому що діти мали вивчати відразу три іноземні мови. Але з 2010 року ми ввели російську з 7-го класу як іноземну. До речі, ми першими на території Грузії почали викладати дітям «Народознавство», і тільки після цього в усіх грузинських школах було введено предмет «Культурологія». Рiч у тiм, що ми були впевнені: нашим діточкам цей предмет необхідний, бо вони відірвані від свого культурного середовища. Підручники дають можливість викладати інтерактивно, використовуючи різну сучасну методику, вивчати традиції, культуру, сторінки історії, біографії видатних особистостей. Ми демонструємо дітям культурну спадщину іншого народу. Тим паче у нас навчаються не лише грузини і українці, а й діти інших національностей. Найприкріше, що дух української школи скоро зникне! В адміністрації не залишилося жодного етнічного українця і нікому зберігати наші традиції... Залишається лише сподіватися на диво!

ПРЯМА МОВА

У боротьбі з бюрократичною машиною можна загубити таке унікальне явище, як білінгвальна школа для національної меншини. Що буде з цим неординарним навчальним закладом? Після цієї невеселої розмови я вирушила до «оновленої» публічної школи №41, щоб почути думку батьків, діти яких там навчаються.

Костянтин Сечінава:

— Я не знаю, який народ настільки близький Грузії, як українці! Ніколи не забуду, що зробили українці в Абхазії, як себе проявила на війні маленька добровільна армія. Люди гинули за чужу землю, але аргументували це своєю мрією про незалежність. Це були справжні патріоти, крім того, українці допомагали рятуватися нашим біженцям. Я пишаюся, що моя дитина вчиться саме в цій школі, вивчаючи українську мову.

Тетяна Гарькава:

— Мої батьки — вихідці з України. Я народилася тут, закінчила школу в Руставі. Хотіла переїхати в Україну. Але навіть коли почалася перебудова, я зі своїм патріотизмом вирішила залишитися, бо народилася тут і відчувала себе членом цього суспільства. Випадково дізналася, що є українська школа. Відвідування школи на Абашидзе справило на мене таке враження, що я без вагань вирішила: возитиму сюди дитину навіть із Руставі. Мій син закінчив 4-й клас. На щастя, вже позаду побутові проблеми. Закінчено ремонт, школа має гідний зовнішній вигляд.

Але залишилося головне питання: чи буде школа, як раніше, грузинсько-українською? Цього року я й онуку збиралася сюди привести, щоб не втратити наше коріння. Але дивлюся на сина: він дуже змінився, отримав сильний стрес, не хоче займатися. Спершу об’єднання шкіл, потім зміна педагогів... Останньою краплею стала невпевненність у майбутньому. Якщо питання з вивченням української мови не вирішиться, то мені доведеться переводити свого сина до іншої школи. У мене на дорогу щодня йде 1,5 години, то який у цьому сенс? Адже звичайна грузинська школа є під боком у Руставі.

Георгій Аскурава:

— Зовні і всередині школа вже виглядає добре. Думаю, в новому навчальному році все буде добре. Мій син закінчив 1-й клас. Я вибрав цю школу, тому що у мене бабуся українка, у нас завжди були міцні зв’язки з Україною і, сподіваюся, будуть. Ми — патріоти Грузії, але Україна завжди в нашому серці. Ми з дружиною дуже задоволені педагогами. Вони кваліфіковані, уважно ставляться до дітей. Зараз нас турбують чутки, що унікальна грузинсько-українська школа може припинити своє існування. Цього не можна допустити!