Нелегали у власній країні

Стоїш на сходах високої сірої будівлі. Двері за тобою зачинилися. Тебе послали. Ну, не прямим текстом. Добре поставленою канцелярською українською. Формально — чемною. Не допомогло навіть знання бюрократичних правил: «Я ж не у гості прийшла, а в державну установу. Зареєструйте, як належить, наше звернення і передайте адресату. Це ж ваша робота!.». Звернення громадської організації «Заробітчани» в облдержадміністрації відфутболили разом iз тобою, настирливою співавторкою листа. Ага, добре поставленою українською. Формально — чемною. Тільки від тієї єзуїтської чемності ще гіркіше та образливіше...

Коридорами влади

— Стою та й думаю: «Стефко, ну навіщо тобі це треба? Гори воно синім полум’ям разом з тими канцелярськими щурами! Я вже пенсіонерка, своє відпрацювала... Чи мені більше нічого робити, як тільки оббивати чиновницькі пороги, щоб за чужих людей заступатися?.. — вголос розмірковує Стефанія Григорівна, яворівська активістка вишгородського об’єднання «Заробітчани». — А тоді згадала отих втомлених, присипаних будівельним пилом мужиків з їхнім розгубленим: «То що ж це ми, Стефко, знову на виборах проголосувати не зможемо?..» Думаю — а крім мене ж, виходить, і нікому. У мене такі підробітки, що я можу вирватися до Києва й у будень. А в них як і є вихідний — то щоб трохи дихання перевести, та, може, яку картоплину зварити... Не поїдуть вони. Бо й не знають толком, до кого їхати і про що казати... Їм точно простіше махнути рукою.

Стефанія Сідляр, економіст за професією, родом зі Львівщини. Там і працювала за фахом. Зараз пенсіонерка. З тих невгамовних пенсіонерів, яким удома не сидиться, зате, озираючись на прожите життя, хочеться зробити щось вартісне для хороших людей. Якимось дивним чином у ній поєдналися глибока віра та практичне Марксове «буття визначає свідомість»:

— Я ж економістом он скільки в різних господарствах пропрацювала,— пояснює вона свою симпатію до деяких економічних постулатів класика комуністичної ідеології. — Без належної матеріальної бази ніяку справу з місця не зрушиш. Партійною ніколи не була, бо всі мої старші родичі — як не священик, то в УПА служив. Так мені й не пропонували. Може, якби пропонували, то й вступила б, — усміхається. — Бо це зараз модно гордитися, що не був комуністом. Так треба ж правду казати: за Союзу без партквитка ніяка кар’єра не світила, через це зазвичай і комуністами ставали... А бабця моя, пам’ятаю, розказувала, як уночі у вікно постукали: «Щоб завтра син був у лісі, а то хату спалимо». От і вибирай... Звісно, я патріотка України. Тому й хочу, щоб у моїй країні всі мали право свідомого вибору... У нас же після розвалу колективних господарств найбільше селяни через безробіття потерпають. А сім’ї годувати треба. Дехто за кордон виїжджає. Інші кинулися ближче, до українських міст, заробітків шукати. Я спілкуюся з багатьма нашими заробітчанами з Греції, Італії, Канади. Вони розповідають, що тамтешня влада завжди йде назустріч трудовим мігрантам, — надають їм приміщення, щоб могли зустрічатися, спілкуватися, гуртуватися у спокійній обстановці. А в нас досі немає такого об’єднуючого центру для внутрішніх заробітчан. От ми й вирішили, що треба почати з приміщення. Кілька років добиваємося хоч невеликої кімнати. Не у Києві, — у Вишгороді, навіть би у селі в передмісті... Ой, таки у Вишгород зручніше було б для людей добиратися...

Громада і церква

— У нас тільки у Вишгородському районі, за неофіційними даними, працює близько дев’яти тисяч заробітчан! Я з багатьма особисто знайома, бо земляки часто звертаються — то поради спитати, то й грошей позичити. Сама у селі неподалік кімнату винаймаю, щоб дешевше. Бо які там у «внутрішніх нелегалів» заробітки? Тільки б щось дітям додому привезти. Розумієте, наскільки б полегшило громадське приміщення життя отаким заробітчанам? Ми б там могли готувати дешеві обіди, могли б брати на збереження особисті речі... Ой з тими речами ціла морока! Я через це навіть батюшці неправду сказала... Мене ж стрічають, просять десь перетримати теплий робочий одяг чи й цінні речі, щоб не пропали. А куди я їх усі повезу? Попросила в батюшки дозволу, щоб у церковному підвалі мої торби постояли. Потім, звісно, зізналася, що не мої. Ну то він і не сердився. Розуміє, у якій скруті ці люди. Нам у Вишгороді найбільше саме священики допомагають. Отець Тарас з Української греко-католицької та отець Богдан з Української православної церкви Київського патріархату. Ми церковними громадами з самого початку об’єднані. Там заробітчан і підгодують, і вислухають, і втішать... Тільки ж це західноукраїнські мешканці в церкву ходять. Заробітчани-«східняки» не звикли, у багатьох підозріле ставлення, — мовляв, це нас у якусь секту хочуть загітувати... Дарма, що доля вже давно об’єднала «сектою» заробітчан... Та в різних людей і конфесії різні, комфортніше буде збиратися саме на нейтральній території.

«Чому я тут?..»

— Більшість безробітних селян шукають і знаходять роботу саме в Києві та на Київщині. Кожен розуміє, що їде на важку працю — будівництво висотних будинків, капітальний ремонт доріг, вантажні, пасажирські перевезення, торгівля на лотках під дощем і снігом... Працюють далеко від сімейного тепла і затишку, не покладаючи рук. А треба й за житло винайняте заплатити, і харчів якихось купити, та й спецівки, взуття для роботи не завжди видають, — треба своє придбати, а воно швидко зношується... Сплять часто на «дошко-місцях», харчуються дешевими напівфабрикатами. Про духовний та культурний розвиток не тільки мови, а часто й думки немає. Ми от вирішили звернутися по підтримку до Міністерства культури. Задумали провести духовно-просвітницький захід «З молитвою за Україну», просили посприяти. Знаєте, яку грамотну відписку отримали? «За дорученням міністра культури України Є. М. Нищука інформуємо Вас, що міністерство приділяє значну увагу просвітницьким заходам за участю громадських організацій та надає посильне сприяння у їх організації та проведенні. Зокрема, нині така робота проводиться у військових частинах спільно з Міністерством оборони України...» Тобто вони красиво «з’їхали» на тему АТО. Невже не розуміють, що й на фронті сьогодні воює чимало ось таких заробітчан-добровольців, які, дай Боже, повернуться з цієї клятої війни... Куди? Хто ними буде далі опікуватися? Хто їм даватиме відповідь на запитання: «Чому я тут? Чому я не маю роботи вдома?» Села на периферії порожніють. Скоро Україна стане однією великою Київською областю...

Внутрішні нелегали, яких... немає

— Найбільша проблема внутрішніх нелегалів полягає в тому, що їх нібито й немає. Відсотків вісімдесят таких заробітчан — це раби двадцять першого століття. Встають о 5-й ранку, працюють, доки з ніг не впадуть. Під постійним психологічним стресом: «Заплатять — не заплатять?.». Не заплатили — кажуть: найміть свідків! Хто наважиться шукати свідків проти свого єдиного роботодавця? Та й немає у сільських заробітчан ні часу, ні грошей по судах правди шукати. Був би створений такий стаціонарний, офіційний, центр — було б простіше громадою і юриста винайняти, і про медичне забезпечення потурбуватися. Та й добросовісним роботодавцям простіше було б з громадою мати справу, шукаючи добросовісних працівників...

Офіційна адреса громадської організації дозволила б нам замість довідки з роботи давати офіційну довідку про тимчасове перебування поза місцем постійної реєстрації. Тим заробітчанам, які не мають можливості з фінансових причин чи якихось інших зобов’язань з’їздити додому і проголосувати. Бо на травневих виборах Президента заледве 10 відсотків таких нелегальних працівників змогли собі дозволити поїздку додому. Для більшості оплата дороги туди-назад виявилася непідйомним тягарем... Знаєте, заробітчани не мають претензій ні до місцевої влади («не вона ж нас на заробітки запрошувала»), ні до підприємців-роботодавців, які офіційних довідок не дають... Я як економіст чудово знаю — 73 копійки з кожної гривні офіційної зарплати сьогодні йде на податки державі. І всі ми бачимо: якщо ці податки підуть на утримання паразитів-чиновників, то яка людина при пам’яті захоче їх платити? Краще вже ті суми на обладнання для наших військових у зоні АТО чи на ліки пораненим власноруч, «у тіні» передати. Наче їх і не було, як і нас. Користі від таких неіснуючих податків для країни поки що більше...

Не плач, не бійся, йди вперед

— Односельчанка недавно побачила мене у вихідному костюмі: «Ой, Стефко, як тобі добре, а як мені погано!». Плаче, випивши, посеред вулиці. Кажу їй: переставай себе жаліти. Я теж якийсь час жаліла себе. Та від тих жалощів нічого доброго не буває. Робити щось треба! А днями у Вишгороді хлопчину молодого зустріла, хороший плиточник... Був. Сидить біля кафе з пляшкою пива. Видно, вже не першою. Я йому колись і гроші позичала... Тепер не позичатиму. Ледве впізнала — аж почорнів iз лиця. Так наче йому не 27, а всі 60... Гукає: «Гей, Стефко, ти наче помолодшала! Йди сюди, розкажу, як можна грошей, не працюючи, як дурень, заробити». Яка я йому Стефка?... Ага, бачу, яке хлопцю з легких грошей щастя. Все на обличчі чорнотою вилискує... Ох, нерозумний... А я себе жаліти давно перестала. Буває, відчай накотиться, а через хвилину й відкочується. Беру всі ці листи в руки, та й знову йду високі пороги оббивати. Мені й батюшки розказували, що якби не попоходили по всіх тих непривітних кабінетах, то й досі б дозволу на будівництво церкви чекали... Нам дуже потрібне приміщення для громади заробітчан. Хоча б десь у приміському селі, ми ж, в основному, з сіл усі поприїжджали... Тому треба йти. Тільки, мабуть, черевики на високих підборах скину, бо ноги дуже болять до вечора після таких походів. Є у мене «шльопанці» на низенькому ходу, їх і вдягну. Так зручніше.

Постскриптум

В останню неділю вересня Вишгородська районна громадська організація «Заробітчани» за підтримки священників кількох конфесій та заробітчан Київщини має намір провести духовно-просвітницький захід «З молитвою за Україну». У програмі — міжконфесійний молебень за Україну, за здоров’я роботодавців і заробітчан, мистецька програма, дружня гостина. Попередня кількість учасників — 1550 чоловік. Бажаючі приєднатися можуть дізнатися подробиці в організаторів заходу за телефоном: 098-322-94-89.