«Ми після війни стали справжніми грузинами»

У серпні ми з дочкою мандрували Грузією. Побачивши на моєму рюкзаку український прапорець або почувши, що ми спілкуємося українською, грузини відразу починали розмову про Україну й російську агресію. «Ми це все самі пережили зовсім недавно», — казали вони.

Міст Тамари

Батумський автовокзал — мати рідна, Бог, мабуть, його придумав, щоб заморочити людей і довести їх до сказу: ні адміністратора, ні довідкову службу знайти неможливо, касири сидять у якихось закутках, і ніхто не знає, на який напрямок продає квиток сусід. Нам потрібна «маршрутка» до селища Кеда: їдемо дивитися міст, збудований за часів цариці Тамари, й сорокаметровий водоспад. Я говорю про це чи не десятому касирові, зопалу звертаюся українською.

— Ви з України? — розцвітає він мені у відповідь. — Я люблю Україну, жив кілька років у Маріуполі і в Донецьку.

— Тепер там війна, — кажу йому.

— Знаю, шкода, гарні міста.

— Якщо вам шкода, допомагайте нам їх захищати.

— Я вам серцем допомагаю. Пішли, покажу, де маршрутка.

Завдяки касирові і водій «маршрутки», і пасажири знають, що ми з України. Нас опікують усі 40 хвилин дороги. Пояснюють, що їхати до селища Кеда не треба: водоспад і міст на півдорозi до нього, а вийти треба в селі Махунцеті. Бідкаються, що зарано їдемо: о цiй порi шашлики в тамтешньому кафе ще, мабуть, не готові.

Водій зупиняє в Махунцеті, показує руками: мовляв, направо міст, а ліворуч повернемо — і буде водоспад.

Ми справді приїхали зарано. Над річечкою дзвенить вранішня тиша. Ось він, місток XI століття. Я трохи розчарована — така собі кам’яна вузесенька, шириною трохи більше метра, арочка через річку Ачарисцкалі. Нічого монументального. Посеред мосту гріється на сонці якийсь пес. На нас не звертає ніякої уваги. Поки ми думали, як його обійти, за нашою спиною на міст вийшла корова з телятами. Ми в пастці — і собаку боїмося, і корів. Ну й ну! А в путівниках написано, що цей міст є втіленням величі Грузії часів цариці Тамари. Мабуть, корови про це не знають. Ми відступаємо на самий краєчок мосту. Якщо корова поверне голову, я зі страху разом з дитиною звалюся в річку.

— Не бійтеся, корова вас не зачепить, і собака домашній, — говорить якийсь чоловік, що ступив на міст з протилежного боку.

За мить з’ясовується, що він господар кафе, яке он по той бік ріки. Досить байдуже чоловік запитує, звідки ми приїхали. Почувши про Київ, зупиняється.

— Он там за горою — вже Туреччина. Там майже 5 мільйонів грузинів. Там наші храми ще з IV століття. Але ми ж не йдемо війною на Туреччину, ми дружимо, співпрацюємо. А Росія що витворяє!? Колись наш цар Георгій наприкінці XVIII століття уклав угоду з Росією про співпрацю і взаємодопомогу. А скінчилося тим, що Росія підібгала під себе усі три грузинських царства. У вас те ж саме: ваш Хмельницький домовлявся про одне, а Росія перекрутила на інше. Сотні років бреше і перекручує. Київ, Новгород, Псков, Київська Русь були, коли Росією і не пахло, а тепер вона каже, що була завжди і що їй усе належить.

— Ви так гарно знаєте історію.

— Де там гарно, так, просто шукав відповіді на запитання.

Ми з цим чоловіком зустрілися п’ять хвилин тому, за хвилину розійдемося назавжди, ми не знаємо імен одне одного — і от ми стоїмо на мосту в аджарському селі і єдину мить нашого з ним співжиття говоримо про те, що болить обом, і для нас обох цей біль такий зрозумілий, а ця розмова над річкою така природна!

— Росія ж хотіла все наше чорноморське узбережжя собі забрати, аж до Туреччини, — продовжує мій співрозмовник. — А тепер хоче ваше узбережжя. Он забрала у вас Крим, як у нас Абхазію. Росіянам нічого не можна довести. Вони знають лише те, що хочуть знати. А ви, українці, і ми, грузини, повинні знати те, що нам потрібно, а не що Росія хоче.

Чоловік проводить нас по дорозі, показує, де завернути до водоспаду. Навздогін кидає: нам треба разом Росію зупиняти, поодинці важко.

Що ж, не посперечаєшся.

Чому не в строю?

Наша екскурсія з Батумі до Кутаїсі російськомовна. В «маршрутці» є пара з Білорусі, пара з Росії, решта — українці. Як з’ясувалося пізніше, більшість моїх співвітчизників з Донбасу.

— Ти звідки? — запитує екскурсовод Ніко хлопця, що сидить на першому сидінні.

— З Донецька, — відповідає той.

— Слухай, у тебе там росіяни, а ти не в строю?

Ці слова екскурсовода визначили тональність нашої поїздки. Ніко, як з’ясувалося, воював з росіянами під час першої і другої абхазької воєн — у 1993-му й 2008-му. Під час екскурсії він постійно повертається до тих подій.

— Дякуємо українцям, у вас у самих флоту вважай немає, а коли треба було вивозити з Абхазії людей, які не хотіли під росіянами залишатися, українські моряки на своїх суднах нам допомагали, як брати. По них росіяни стріляли, а вони без прикриття, перевантажені, відходили в Поті й Батумі. Грузини цього ніколи не забудуть.

Ми проїжджаємо саме повз кутаїський аеропорт. Російська сім’я відсторонено дивиться у вікно, але Ніко звертається насамперед до них, коли говорить.

— У 2008-му цей аеропорт був ущент розбитий росіянами. Вони бомбили злітні смуги, щоб літаки не могли злетіти. Бомбили інфраструктурні об’єкти, залишаючи без води, світла, без хліба цілі міста. Коли грузини збили над Кутаїсі російського льотчика і захопили його в полон, сказали йому: іди, живи, і нехай тебе гризе совість усе життя за те, що ти наробив у Грузії.

У Кутаїсі Ніко привів нас на центральну площу, де струменіє Колхідський фонтан. Саме тут збиралися мешканці міста на молебень, щоб віддати шану героям українського Майдану.

— Уся площа була в українських прапорах. Люди молилися, вірте, вони були щирі. Свічки горіли всю ніч. І зараз українці гинуть за свободу, і ми молимося за вас.

Ніко майстерно проводить історичні паралелі, розповідаючи, як росіяни вогнем і мечем проходили по Грузії і у XVIII, і у XIX століттях, як викручували грузинам руки останні 23 роки.

— Не боїтеся, що росіяни на ваших екскурсіях вас поб’ють? — запитую у нього.

— На правду не треба ображатися, — сміється Ніко, — це ж історія, факти. Росіяни ж повинні знати, що грузини мають свою історію, а не ту, яку для них писали у Москві.

Джварі

«Там, где, сливаяся, шумят, обнявшись, будто две сестры, струи Арагвы и Куры, был монастырь. Из-за горы и ныне видит пешеход столбы обрушенных ворот, и башни, и церковный свод». Я стиха декламую лермонтовського «Мцирі»: ми стоїмо з дочкою на подвір’ї цього самого монастиря, який грузини називають Джварі. Просто перед нами — ген унизу — Арагва впадає в Куру, як і в часи Лермонтова, і за тисячу років до його героїв. Монастир з’явився на цих кручах у VII столітті як один із храмів давньої грузинської столиці Мцхети, що за 20 кілометрів від Тбілісі. Його звели на тому місці, де, за переказами, свята Ніна в IV столітті встановила перший на цих землях хрест. Ми розмовляємо про Лермонтова, який називав горців дикунами і, домагаючись дозволу на відставку, стріляв їх десятками. А ці «дикуни» не лише зберегли свій давній монастир, а й встановили на під’їзді до нього пам’ятник російському поетові.

Людей у Джварі дуже багато, серед численних туристів мою увагу привернула дивна група: з десяток чоловіків і серед них одна жінка. У сорокаградусну спеку чоловіки муляли очі строгими темними костюмами й парадними краватками. А жінка — чорними колготками, жакетом iз довгими рукавами й туфлями на височенних підборах.

Нам, одягнутим у шорти й майки, щиро жаль цих жертв дрес-кодів. Жінка, зачепившись поглядом за синьо-жовтий прапорець на моєму рюкзаку, підходить ближче і я ошелешено помічаю: на ланцюжку у неї на шиї висить хрест, на якому викарбувано «УНА-УНСО». За мить ми знайомимося.

— Додо, — представляється вона.

Потім гукає своїх супутників, чоловіки оточують нас, доброзичливо заглядають мені у вічі. Я стою, трохи розгублена. Чому вони так радіють, зустрівши якусь жінку з Києва?

— Ми всі побратими, — каже Додо. — Ми воювали в Абхазії. Сьогодні у нас зустріч ветеранів тієї війни, приїхали наші азербайджанські товариші. А українські не змогли, вони зараз на Донбасі.

З’ясовується, що Додо — полковник грузинської армії, що вона з побратимами по абхазькій війні була взимку і навесні на Майдані.

— Нам треба всім взятися за руки — грузинам, азербайджанцям, українцям, литовцям, — говорить товариш Додо, — у нас з вами спільний ворог, Росія, ми повинні разом проти неї виступити. Росія сама не заспокоїться, ми повинні її заспокоїти.

Супутники Додо погано говорять російською, усі слова у них чоловічого роду, але щирість робить зрозумілим кожне слово.

— Українці були нашими братами у нашій війні, тепер ми підтримуємо вас. Війна на Донбасі — наш спільний шанс покінчити з російським пануванням.

— Чому ж ви не покінчили з Росією в Абхазії?

— Про нашу війну тоді світ не знав, ми були сам на сам з ворогом, а Україна змогла про себе розказати світові завдяки Майдану. Тоді Європа ще не розуміла, що таке російська загроза, а тепер розуміє. В Україні у росіян нічого не вийде.

Чоловіки тиснуть мені руки, говорять, що восени мають намір приїхати в Україну на допомогу. Додо хоче записати номер мого телефону, через веселе збудження забуваємо, що номер можна просто забити у телефонну книжку, метушливо шукаємо ручку, хтось із туристок подає нам олівець для брів, і я пишу чорні жирні цифри на клапті якогось рекламного проспекту. Ми обнімаємося з Додо, обіцяємо одна одній зустрітися в Києві.

Після того ми вже кілька разів зв’язувалися по телефону — як же легко мені говорити з цим тендітним грузинським полковником про українське життя, про наші надії і втрати! Набагато легше, ніж з багатьма своїми співвітчизниками — часто байдужими або й ворожими до тих надій. Я говорю про це Додо.

— Це тому, що в тебе грузинське ім’я, — сміється вона.

Дві Діани

...Останній день у Грузії ми вирішили провести на батумському пляжі. Просто купатися, до нестями. Метрiв за 50 від берега височіє надувний айсберг. Пірнають з нього за гроші, а от відпочити, тримаючись за його поручні, можна безкоштовно. Підпливаємо до айсберга — на «безкоштовних» поплавках уже вмостилися якісь молоді жінки. Настрій у мене елегійний — за кілька годин треба їхати в аеропорт, хочеться насолодитися кожним прощальним струменем води. Але жінки задають традиційне запитання: звідки ви?

Я спроквола відповідаю. І елегія закінчується. Бо жінки свого часу жили в Абхазії, бо їх у Батумі евакуйовували українці, бо українці охороняли їх, коли вони під час російських обстрілів ховалися в горах, бо Росія знахабніла, бо нинішній грузинський президент підспівує Москві, бо українцям, як і грузинам, треба боротися за своє право бути самими собою, а не російськими васалами.

Жінки — двоюрідні сестри, їх обох звуть Діанами.

— У мене хрещена українка, як я була мала, вона мене запитувала, як буде «добрий день» грузинською, а я не знала, — говорить одна з Діан. — Ми всі були абсолютно зросійщені. Але війни відкрили нам очі на Росію, на нашу залежність від неї, на брехню, якою вона нас душила. Ми після війни стали справжніми грузинами.

Жінки говорять про величезну кількість загиблих під час російсько-грузинських воєн, про підступні нічні бомбардування, про те, що імперське мислення перетворює росіян на вбивць. А найбільше їх тривожить інше: минуло лише 6 років після останньої війни грузинів з росіянами, а багато їхніх співвітчизників вже не вбачають в Росії ворога.

— На багатьох могилах загиблих родичі ще пам’ятники не поставили, а наші політики знову з Росією братаються. Єдина надія: побачать, що зараз Росія робить з Україною, і схаменуться. З імперіями не можна дружити, бо імперії хочуть мати не партнерів, а підлеглих.

Ми розмовляємо, і я думаю про те, що війна таки допомогла грузинам стати мудрішими. Тільки ж «хлопчиків наших багато полягло», як сказали мені Діани. І наших хлопчиків уже багато полягло, українських. Скільком українцям ще треба загинути, щоб у їхніх співвітчизників ніколи не виникало бажання йти добровільно під російське або чиєсь інше ярмо?

— Тримайтеся, — кажуть мені на прощання дві Діани.

...Наш літак летить над Туреччиною, Болгарією, Румунією — в обхід Росії й Донбасу. Гарячу точку можна облетіти чи об’їхати. За бажання про неї можна не думати. Але вона є й продовжує бути, вона кровить, і нам треба триматися.

ДО РЕЧІ

Парламент Грузії 3 вересня прийняв резолюцію щодо ситуації в Україні, висловивши підтримку територіальної цілісності нашої країни і звинувативши Росію в «неприкритій військовій агресії».

«За даними авторитетних міжнародних організацій і західних країн-партнерів, Росія не тільки підтримує, навчає, озброює і фінансує сепаратистські сили, що діють на південному сході України, а й здійснює неприкриту військову агресію проти сусідньої суверенної держави. У наявності перспектива подальшої ескалації напруженості і широкомасштабного військового протистояння між двома державами, що явно створює загрозу миру і стабільності як у регіоні, так і в світі», — зазначається в резолюції.

Особливу тривогу в грузинів викликає зростання кількості жертв в Україні, зокрема серед мирного населення, і збільшення потоку вимушених переселенців.

«Росія порушує міжнародно визнані норми права і принципи так само, як це відбувається стосовно Грузії донині після війни серпня 2008 року», — йдеться в документі