Зіновій Парасюк, який приїхав iз фронту до Дніпропетровська провідати пораненого сина, не міг навтішатися своїм онучком. (автора.)
Саме у дніпропетровській лікарні опинився і легендарний сотник Євромайдану Володимир Парасюк. На щастя, поранення він отримав для життя не загрозливі. Але сама його історія вже на російсько-українській війні стала ще однією легендою, пов’язаною з ім’ям цієї молодої героїчної людини. Володя потрапив до ворожого полону саме в Іловайському котлі. Російські військові передали його кадировцям, які брутально над ним та іншими українськими воїнами знущалися. Навіть православний хрестик з Володиної шиї намагалися зірвати. «Це мені мама подарувала, хоч розстріляйте — не віддам», — заявив кавказцям. І коли зухвалий бородань із чеченською зовнішністю на запущеному терористами відео, яке минулої неділі сколихнуло iнтернет, всіляко ображав і принижував близько двох сотень наших воїнів, обіцяючи їх направити на відбудову «наших», тобто донецьких, населених пунктів, серед цих українців був і Володя. Щоправда, йому завбачливо перемотали голову — немовби контужений і поранений. А паспорт і ще якийсь документ Володя встиг закопати буквально під собою, як і позбутися мобільного телефону, що, без перебільшень, врятувало йому життя. Отож на теренах Росії Парасюк опинився вже без чогось, що б ідентифікувало його особу, і просто дивом не був розпізнаний.
«Усіх полонених українських військових-строковиків вороги відводили в один бік, а бійців добровольчих батальйонів «Шахтарськ», «Дніпро», «Донбас» — в інший, — розповідає заступник начальника штабу національного захисту Дніпропетровської області Катерина Чижик. — Добровольці їх просто бісили. Тому ми наполегливо просили хлопців зняти всі шеврони і знищити документи. Про те, що Парасюк теж опинився в полоні, нам не було відомо до останнього. Він же напередодні свого звільнення молився буквально по 12 годин. І нашого, тепер уже теж легендарного, командира батальйону «Дніпро-1» Юру Березу теж уперше побачили. У приміщенні облдержадміністрації. Він мені смс-повідомлення надіслав: «О 10.30 — нарада. Живий».
А минулого вівторка ще одне відео не могло залишити байдужих в iнтернеті — про те, як Юра Береза з побратимами на БТРі виривався з оточення під суцільною стріляниною.
Коли Володя опинився у дніпропетровській лікарні, просто з фронту приїхав його провідати батько Зіновій.
«Я вважаю, що у нашій державі взагалі немає людей, які можуть керувати військовими діями, — бувалий чоловік слiв не добирав. — Ставлять кого прийдеться. Гелетею я особисто телефонував iз передової, щоб допомогли нашим хлопцям. А він сказав, що видаю військову таємницю. Це неправда. Бо й з Америки, з української діаспори, теж телефонували і благали про допомогу. У те, що хтось буде покараний за Іловайськ, я не вірю. Але я вірю в те, що ми переможемо, бо ми — за ідею».
Того ж дня Зіновій Парасюк, у якого просто вчепився улюблений внучок, що приїхав зі Львова, знову вирушив на фронт. Бо, каже, не може залишити своїх хлопців.
Невдовзі туди ж відбуде і ще один львів’янин — Іван Бубенчик. Як розповів він до Дніпропетровська потрапив із легким пораненням, хоча могло бути значно серйозніше — куля вцілила у ребро і до серця не дійшла.
«Дотепер офіційного наказу на відступ не було, — запевняє Іван. — А було з десяток неофіційних, по телефону. Хлопці, мовляв, вам хана. Чекали підкріплення. Щонайменше живою силою. А ще конче потребуємо важкого озброєння. Нас же обстрілюють iз мінометів, iз БТРів... А нам чим свої позиції захищати?»
Того ж дня у Дніпропетровську рядовий спецбатальйону міліції «Дніпро-1» Володимир Парасюк був нагороджений іменною холодною зброєю міністра внутрішніх справ України за мужність і хоробрість, виявлені в бою з противником.
Високу нагороду отримав і легендарний командир батальйону Нацгвардії Семен Семенченко — Указом Президента України Петра Порошенко він удостоєний ордена Богдана Хмельницького 3-го ступеня за мужність і бойові заслуги, проявлені при визволенні міст Артемівськ, Попасна, Лисичанськ. Обидві нагороди вручив особисто Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
