Вам i не снилося

У Полтавському військовому госпіталі від початку антитерористичної операції на сході України пролікувалися понад 80 осіб із різних областей — поранених, контужених, а також із захворюваннями, що загострилися в непростих умовах війни (серцево-судинними, виразковою хворобою тощо). Як правило, учасники бойових дій проходять тут реабілітацію після лікування в Харківському військовому госпіталі. Певна ж частина поступила просто з Луганської та Донецької областей. Одні, підправивши своє здоров’я, виписуються, натомість прибувають інші.

«У нас лікувалися одразу 13 контужених бійців з аеродесантної бригади — їх накрило вибуховою хвилею, — розповів заступник начальника Полтавського військового госпіталю з медичної частини Ігор Дзеба. — Полiпшують своє здоров’я 5 бійців iз батальйону «Айдар» (серед них — молода жінка, у неї вибухова травма — контузія). От хтось у «Фейсбуці» написав, що в нашому госпіталі немає необхідних ліків, до того ж учасники бойових дій мало не голодують. Насправді ж вони повністю забезпечені як медикаментами, перев’язочним матеріалом, білизною, так і харчуванням. Із ліками виручають волонтери, привозять також воду, соки, фрукти. Встановили навіть кондиціонери. Нині ж, у зв’язку з тим, що гарячу воду подають тільки три дні на тиждень, встановлюють бойлер. Дуже допомогла агрофірма імені О. Довженка, придбавши через «Медтехніку» операційний стіл за 65 тисяч гривень і новий переносний дефібрилятор за майже 40 тисяч. Узагалі ж допомагають, хто чим може, і організації, і просто небайдужі полтавці. Безпосередньо в зоні бойових дій постійно перебуває й наша лікарсько-сестринська бригада, у складі якої — три лікарі, двi медсестри та два водії — їх також забезпечуємо всім необхідним».

Самі бійці, котрі сидять на лавках у дворі госпіталю, коли заводжу мову про АТО, немов за командою, замовкають.

«Я вам тільки одне скажу, — озивається один із них. — Не вірте всьому тому, що говорять про АТО по телебаченню».

21-річний контрактник Вадим із Полтавщини погодився назвати лише ім’я, а 23-річний доброволець Олександр — ще й район, де проживає, — Лубенський. Пояснюють: нині такий смутний час, що доводиться боятися за безпеку рідних людей. Обоє — із бригади десантних військ. Перший був поранений у шию та руку, інший — у голову (один осколок вийняли, а два так і залишилися). Хлопці показують рани, які вже зажили.

«Вилікуюся — і знов туди, на схід, — говорить Вадим. — Батьки, сестра із братом і моя дівчина відмовляють, але моє рішення непохитне. Їду по своїй волі — розумію, що це потрібно».

Не побоявся назвати свого прізвища 37-річний полтавець Олександр Алієв, котрий записався добровольцем іще в березні, коли тільки-но оголосили про першу мобілізацію до війська. До цього чотири роки Олександр був волонтером (а основна його посада — завідувач відділу роботи з безхатченками територіального центру Ленінського району Полтави), до того ж очолював правління громадської організації, яка сприяла правовій грамотності населення — словом, займав активну громадянську позицію.

— Тоді, у березні, проблемним був лише Крим. Його анексія викликала в мене таке обурення, що, незважаючи на те, що вже був знятий з військового обліку, прийшов і записався добровольцем. Перші два місяці ми служили у відділенні охорони обласного військкомату. При цьому бігали слідом за начальником відділу кадрів і просилися на передову, адже вже почалися донбаські події. Нам запропонували батальйон територіальної оборони Луганської області «Айдар». Із Полтави нас прибуло туди 11 добровольців.

n Чи мали ви на ту пору засоби індивідуального захисту?

— Перед тим як вирушити в район дислокації «Айдару», я написав на своїй сторінці у Фейсбуці, що потребую засобів захисту. У відповідь друзі, а також полтавські громадські активісти перерахували на моє ім’я суму коштів, якої вистачило на те, щоб придбати бронежилет, розвантажувальний жилет тощо. У результаті з нашої полтавської групи лише я був повністю укомплектований. Проте згодом Полтавський батальйон небайдужих, обласна організація ВО «Свобода» на народні пожертви повністю забезпечили наших хлопців усім необхідним, починаючи від бронежилетів і закінчуючи тактичними окулярами та спальними мішками. До того ж ми недаремно два місяці прослужили у військкоматі: там нас одягнули у форму і взули. Вдячний усім, хто допоміг придбати бронежилет, — він зберіг мені життя: куля влучила в нього в ділянці лівої частини грудей, у результаті в мене три зламаних ребра. Ми брали участь не в одній військовій операції, проте з бою 17 червня не вийшли. Не знаю, чи варто згадувати про Надію Савченко (краще все ж не видаватиму про неї ніякої інформації), але це саме вона взяла нас, п’ятьох полтавців, із собою. А далі ситуація склалася таким чином, що нашу групу просто накрило вогнем противника, — врятуватися не було жодного шансу. Таким чином нас, поранених, захопили в полон.

n Били?

— Тільки першого разу, але дуже сильно. Спершу об мене погасили пару недопалків, потім трохи порізали ножем, після чого били ногами, аж поки не «відключився». Прийшов до тями лише на третю добу в реанімації Луганської лікарні — разом із Тарасом Синяговським перебував під охороною. Там нас відвідали представники Червоного Хреста й занесли до своїх списків. Згодом нас перевели до іншої лікарні, яка була розташована ближче до місця дислокації батальйону терористів, а ще через два дні — в камеру колишнього військкомату Ленінського району Луганська. Загалом пробули в полоні із 17 по 28 червня. Нас обміняли на полонених терористів значною мірою й завдяки родичам, котрі підняли на ноги навіть високопоставлене начальство в Києві. Обмін проводив генерал-полковник запасу Володимир Рубан, який організував Центр обміну військовополонених (я читав у його інтерв’ю, що на сьогодні завдяки цьому центру повернулися з полону майже 300 наших бійців). У моєму тілі — вiсiм дір від куль та осколків. Спершу потрапив у польовий госпіталь Старобільська, звідти — у госпіталь Харкова, а потім сюди, до Полтави. Пройшов перший курс лікування. Учора вийняли осколок у ділянці скроні, комп’ютерна томографія показала, що іще чотири осколки лишилися в голові. Чи то від них, чи від того, що терористи добряче пограли моєю головою у футбол, докучають постійні головні болі. До того ж помічаю, що не запам’ятовую імен та цифр, — просто якісь провали в пам’яті. Сподіваюся, що з часом попустить. Нині мене направили на медкомісію, яка винесе вердикт, чи придатний я до подальшої військової служби.

n В Україні нині є два світи: на сході — війна, а тут — мирне життя.

— Опинившись у госпіталі, довго не міг звикнути до тиші — спершу було просто дико. Там, у світі війни, звикаєш до того, що нормальні люди мають бути у бронежилетах, не повинні пересуватися розслаблено — завжди мають бути насторожі. Коли після цього потрапляєш до мирного міста, бачиш людей, котрі поважно прогулюються центром, — це такий дисонанс.

n Кажуть, людина, якій доводилося вбивати інших людей, стає зовсім іншою.

— Впритул не стріляв — тільки з відстані. І старався потім не підходити й не дивитися: влучив чи ні, аби не завдавати собі психологічної травми. От мене часто запитують, чи там страшно. Звісно, страшно. Проте страх, як правило, підкрадається до бою або ж після, а коли адреналін у крові, забуваєш про все.

n Чи всі з полтавської групи добровольців (отих 11 чоловік) уціліли?

— Не всі. У тому бою 17 червня загинув мій ровесник Микола Чепіга з Надержинщини Полтавського району. А решта... Четверо продовжують воювати у складі «Айдару». Троє перевелися до іншого військового з’єднання. Іще четверо вичухуються після поранень у госпіталях. У Тараса Синяговського вирвало шмат біцепса на лівій руці, одна куля застрягла на відстані сантиметра від серця, до того ж лікарі змушені були видалити йому частину легень. Юрію Крижберському осколки влучили в очі. В Анатолія Головченка — тяжка контузія...

n Не шкодуєте, що все так склалося? Адже ви могли б пересидіти цю війну в Полтаві, як багато хто, заспокоївши себе тим, що це не наша війна, бо ми, врешті-решт, не виступали за донецько-луганські республіки, не палили українських державних прапорів, не підтримували сепаратистів.

— Ні про що не шкодую: сам напросився, прекрасно знав, куди йду. Моя совість спокійна — переконаний, що все зробив правильно.

n Хто вас тут, у госпіталі, відвідує?

— Окрім друзів, сестра, мати, дружина. Коли вирушав у зону бойових дій, рідних заспокоїв: їду, мовляв, до Кіровограда, де все тихо, спокійно. Тож те, що потрапив у полон, стало для них сюрпризом.