Пов’язані однією кров’ю

Малопоміченим та малокоментованим пройшло повідомлення про готовність блоку ОДКБ (Органiзацiя держав з колективної безпеки) відправити миротворців в Україну. Після «гуманітарної допомоги» Путін має намір ввести сюди свої війська, тепер про це говориться прямим текстом, бо езопова мова Кремля лише трохи маскує інтервенцію поняттям «миротворці».

В інформації про ОДКБ цікавим є те, що це, звісно ж, великий блеф. Але блеф, який несе два важливі меседжі. Україні — про те, що Путін ні за що не зупиниться, а членам ОДКБ — про те, що дуже скоро їм доведеться робити вибір: занурюватися чи ні у багно і кров неоголошеної війни з Україною.

У далекій перспективі Путін бачить своїм союзником не ОДКБ, а більш вагомих партнерів. Зокрема, країни БРІКС. Бо не можна, далебі, серйозно розраховувати на армію Таджикистану, яка готова виставити аж 7300 бійців і якій Кремль пообіцяв виділити до 2025 року 200 мільйонів доларів «підйомних».

Поза масажуванням імперського его Путіна користі від ОДКБ небагато. На відміну від НАТО, не існує критеріїв вступу до цієї організації. Туди приймають винятково на знак відданості кремлівському фюреру. Ані відповідність стандартам демократії, ані стан війська ролі не грають. А на відміну від узгодженості, яка панує в таборі БРІКС, ОДКБ демонструє нахили до перманентних сварок та демаршів.

«Бацькіни» образи та демарш Узбекистану

Так, у 2009-му в ОДКБ вийшла некрасива історія з передачею головування від Вірменії до Білорусі. «Бацька» Лукашенко вперся через обмеження постачання до Росії білоруської «молочки». Він дозволив собі не прибути на саміт ОДКБ до Москви. Росія, заявив Сергій Лавров, перебирає на себе технічне головування в ОДКБ — в очікуванні, доки Мінськ не «одумається».

Фронда Білорусі виявилася заразною. Невдовзі після вибрику Лукашенка характер почав виявляти Казахстан. Назарбаєв спробував дещо посунути путінську руку на своєму горлі, вимагаючи розташувати штаб-квартиру ОДКБ в Астані.

А у 2012-му ОДКБ покинув Узбекистан. Вдруге і, вочевидь, востаннє. У 1999-му ця країна вже відмовлялась пролонговувати договір про членство разом з Азербайджаном та Грузією. Починаючи від 2012-го, до складу блоку, окрім Росії, входять лише п’ять країн: Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Киргизстан та Казахстан.

Останній є особливо «неспокійним» партнером Росії. Він давно співпрацює з НАТО, і у 2013-му Назарбаєв навіть заявив про готовність розширити «транзитний потенціал для вантажів НАТО за рахунок каспійського казахстанського порту «Актау».

Тема Актау як потенційної бази НАТО не сходила з вуст політиків та медійників протягом усього 2013 року. Офіційна Астана то відхрещувалась від такої можливості, то наближала її. А місцевий інтернет-ресурс kursiv.kz писав, що його власні джерела на умовах анонімності повідомили: американські військові насправді вже давно присутні в цьому казахському порту.

Хай там як, а Казахстан є найбільш слабкою ланкою путінського євразійського «міра» і тією країною, яка почувається найбільш незалежною від Кремля.

Помста за репліку про ЄС

Незадоволення Казахстаном накопичувалось всі останні роки, і минулого тижня — після зустрічі у Мінську — чаша терпіння Путіна, мабуть, переповнилась. Саме Назарбаєв, а не Порошенко, відстоював право України на асоційоване членство в ЄС. І хоч репліка казахського президента була лаконічною і містила загальні слова, для Путіна цього було досить.

Нового ворога було намічено вже 26-го, під час мінської зустрічі. 28-го придворний кремлівський блазень Жириновський пообіцяв «розібратися» з Казахстаном відразу після України: там, мовляв, «теж русофобські настрої культивують». А 29-го вже сам Путін заявив (дослівно), що Назарбаєв «зробив унікальну річ — створив державу там, де її ніколи не було».

Хамство в стилі Чуркіна не могло не зачепити Астану. Вже 30-го зранку світові ЗМІ цитували заяву Назарбаєва, спеціально перекладену англійською. «Наша незалежність — то наш наймиліший скарб, за який билися наші отці. Ми нікому не віддамо його і захищатимемо, як тільки зможемо», — сказав Назарбаєв, розставляючи крапки над «і».

За Казахстаном — хай навіть він не залишає ані ОДКБ, ані Митний союз, двері закрилися назавжди. У Мінську Назарбаєв декларував плідну співпрацю з Україною. Не ідеально, з огляду на потреби Кремля, поводився і господар зустрічі — Лукашенко.

Але тертя Росії з Мінськом почалися не на саміті. Наприкінці травня Лукашенко доволі різко висловився на адресу РФ, з якою не вдалося розв’язати енергетичні питання так, як цього хотілося президентові Білорусі: «Ми ніколи не були жлобами, ми ніколи не вимагали від своїх партнерів і сусідів більше того, ніж віддавали в загальну скарбничку. В результаті договір (про Євразійський економічний союз), який ми можемо підписати, є певним компромісом. На жаль, це не той договір, на який розраховувала Білорусь, і не той, про який спочатку заявляли наші партнери, насамперед Російська Федерація».

Зіштовхнути лобами

При цьому Лукашенко додав, що до Казахстану в нього немає жодних претензій. Там двосторонні стосунки — майже ідеальні.

Спостерігаючи за цим тандемом Білорусі та Казахстану, Путін, очевидно, й задумав зіштовхнути ці країни з Україною. Введені на нашу землю війська ОДКБ, по-перше, пов’язали би всіх учасників акції спільно скоєним злочином. Союзники стали б співучасниками. Але й це не все.

Досі у війні з Україною Росія діяла сама. Сама наражалась і на санкції, і на світову обструкцію. Кремлівському «жлобу» набридла ця самотність — Путін надумав легітимізувати розв’язану ним війну через залучення до неї третіх сторін. Такого за останні шість місяців ще не було. І з цим не можна не рахуватися.

Хоча насправді Путін — повторимо — блефує. Жодних миротворців без резолюції Радбезу ООН ніхто не має право вводити. Подобається це ОДКБ чи ні. Щоправда, у випадку з «гуманітарним конвоєм» Москва не чекала ані супроводу Червоного Хреста, ані офіційного дозволу від України.

Та в цьому випадку чинити сваволю складніше — треба отримати «добро» решти п’яти країн-членів ОДКБ. Задумане у Кремлі є радше попередженням «фрондерам» на кшталт Назарбаєва. І одночасно випробуванням для них.