Cонячний годинник професора Панченка

Останніми роками значно більше людей у нас подорожує власною країною. Варто знати всім, хто полюбляє такі мандри, що книжка Володимира Панченка «Сонячний годинник» (К.: Темпора, 2013) може стати не лише гарним чтивом, а й путівником. Недарма ж має вона підзаголовок «Книга пілігрима», а передмова містить зізнання, що «співавторами» є автомобіль і фотоапарат. Насправді «мотор» цих подорожей — любов до своєї країни та її культури, звідси й прагнення побачити на власні очі ті куточки, «які багато можуть промовити небайдужому серцю», ті пам’ятки, котрі десь щасливо збереглися, десь любовно відновлені, а десь — уже на межі повного зникнення...

Звичайно, путівник цей достатньо своєрідний: автор завбачливо попереджає, що стиль тут домінує не «туристичний», а дослідницький. Утім той стиль уже добре апробований, не лише в монографіях про Юрія Яновського, Володимира Винниченка, в авторських програмах на Національному радіо, сценаріях документальних фільмів. «Сонячний годинник» у спосіб, либонь, небувалий поєднав і доскіпливість першовідкривача та ґрунтовність науковця, і громадянську пристрасть, і особливу довіру до читача-однодумця, здатного перейматися як магнетичною красою Батьківщини, так і безталанням та занедбаністю багатьох її перлин, численних унікальних об’єктів, достеменно вартих не лише уваги, а й кращої долі. Тобто це, як мовив автор на одній презентації, і дослідження, і подорожній щоденник, інколи ліричний щоденник... Кого так палко захищає Володимир Євгенович від «духу руїнництва»? Чи тільки героїв цих блискучих нарисів-есе — письменників, художників, учених і громадських діячів? Чи тільки будівлі — колишні садиби, маєтки, установи, меморіальні ландшафти, оті вогнища культури, що дивом уціліли? Хутір Надія, Качанівка, Глодоси, Новомиргород, Єлисаветград, Слобідка Шелехівська тощо... А може, захищає він і нас із вами, нашу пам’ять та вкоріненість: адже «дух руїнництва» багатоликий, підступно-вкрадливий, здатний до мімікрії!

Легко, якось граційно оповідає автор правдиві «історії з історії»: до багатьох він сам познаходив в архівах, давніх часописах та книжкових раритетах важливі ланки та контексти, яких бракувало, тож навіть знане раніше читач відкриває наново. Як, наприклад, історію стосунків Миколи Костомарова й Аліни Крагельської-Кисіль: поряд із нею всі найкращі мелодрами блякнуть!

«Сонячний годинник» виразно засвідчує, який потужний маємо культурний шар — попри всі руйнування, якою щільною є мапа наших пам’яток. Ось мовиться про Дідівці, котрі поблизу Прилук, — родинний маєток тієї ж таки Аліни. Костомарових тут навідували гості: адже «в радіусі якихось півсотні верст жили Тарновські (Качанівка), Скоропадські (Тростянець), Галагани (Сокиринці), Куліш (Мотронівка)...» А ще в цьому радіусі — художник Микола Ге, літератор Василь Горленко... І так практично всюди, треба лише розчаклувати пам’ять.

Є в професора Панченка ще один незвичайний твір. Це ним створений сайт «Літакцент», добре знаний у середовищі письменників і читачів, особливо молодих. Рубрики, автори, премії «Літакценту», вся його структура творять жвавий та водночас фаховий дискурс про сучасну літературу — багатьом цікавий, для багатьох важливий. На думку загалу, цей електронний ресурс не лише забезпечує якісну поточну літературну критику, а й запроваджує певний стандарт академічної дискусії в мережі, а також є добрим стартовим майданчиком для молодих критиків та літературознавців.

Під грифом «Літакценту» здійснено один із багатьох видавничих проектів Володимира Панченка: збірник «Літературна дефіляда: Сучасна українська критика про сучасну українську літературу». Цей дослівно вагомий том, ним укладений та редагований, цінують не лише студенти-філологи, а й усі, кого справді обходить літературна сучасність: про багатьох популярних письменників тут уперше мовиться розлого й аналітично.

Окремо слід сказати про передмови Володимира Євгеновича до багатьох цінних видань: він є справді «класиком жанру» і його вступне слово до «Спогадів» Євгена Чикаленка, «Дикого меду» Леоніда Первомайського, «Берестечка» Ліни Костенко, «Руфіна і Прісцілли» Лесі Українки, до тому вибраних творів Максима Рильського тощо — є також щоразу найкращим «путівником» до книжки. Самі ті книжки здебільшого є видавничими проектами Панченка, а це означає, що він ініціював видання, зумів переконати видавців, належно підготував текст, опорядив усім необхідним. Ці видання щоразу стають подіями, а деякі, як-от уперше видана окремою книжкою драма Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» з ілюстраціями Сергія Якутовича, — подіями видатними. Або ще виразний приклад: стаття про драму Лесі Українки «Бояриня» у збірнику «Драми та інтерпретації»: чи не найкоротша в цій книжці, але дуже інформативна і взірцево вибудована. Як полеміст Володимир Панченко завжди коректний і водночас непоступливий та переконливий; як блискучий стиліст він упізнаваний за інтонацією, за цим неповторним і оптимальним поєднанням есеїстики та академічності. Відданість істині, принциповість, не завжди явна, але завжди відчутна апеляція до адресата-читача як вияв довіри, творча активність, невіддільна від активності громадянської роблять цю надзвичайно привабливу людину незаперечним науковим і моральним авторитетом.

Цього тижня Володимирові Євгеновичу виповнилося шістдесят років. Не йметься віри, не дуже в’яжеться з його спокійною, неметушливо-енергійною, відкритою та привітною поставою, але факт. Колеги, студенти, шанувальники сердечно вітають його, зичать йому, аби той улюблений сонячний годинник біля Святодухівської церкви на території Києво-Могилянської академії відлічив йому ще багато погожих та творчих років. Із роси та з води, професоре!