Валентина Максимівна, якій у вересні виповниться 88 років, своїм вчинком, вважай, прославила Заворскло.
«Завдяки журналістам наша сільська рада тепер чи не в усіх на вустах, — жартує сільський голова В’ячеслав Сологор. — Валентина Максимівна вперше попросила допомогти їй перерахувати гроші на армію ще під час кримських подій. Ми їй запропонували: «Можна відправити SMS-ку за 5 гривень». А вона: «Та що ті 5 гривень? Вони погоди не зроблять. Хочу перерахувати 2 тисячі!» За цей період ми їй кілька разів по 2 тисячі допомагали перераховувати. А потім віддала спершу 3, а тоді ще 2 тисячі волонтерам, котрі збирають кошти на тепловізор для батальйону, у складі якого воює в зоні антитерористичної операції і наш земляк, депутат сільської ради Максим Соколов, — уже вдалося зібрати 38 тисяч».
Про мій прихід доброчинницю попереджає пес Бім. Собака та кіт — ото й усе її господарство. Валентина Максимівна живе сама: чоловіка Дмитра поховала аж у 1968 році, а сина Андрія — 6 років тому (він прожив лише 48 літ). Хоч жінка й живе в селі, проте дуже добре орієнтується у тому, що відбувається в Україні і світі, — від першої сторінки й до останньої, говорить, перечитує газети.
«Кучма почав розвалювати армію, а Янукович оту його роботу завершив. Ми недорозвинений народ, що обираємо таких президентів, — гірко посміхається пані Валентина. — Коли у Криму з’явилися російські солдати, я вже тоді зрозуміла, до чого йдеться. Тому й пішла до сільради і запропонувала гроші на потреби нашої армії. Відтоді завжди пенсію отримую — і 2 тисячі перераховую. Оце вже загалом 11 тисяч перерахувала».
Запитую, чи тих коштів, що залишаються, їй на життя вистачає.
«Пенсію непогану отримую, — стверджує моя співрозмовниця. — А їм не дуже. Ні хліба, ні макаронів уже не вживаю. Фарш із курятини можу купити раз на місяць. Іще купую гречані котлети (напівфабрикати). Можу зварити борщ. А в основному, коли поспіють гарбузи, їм гарбузову кашу. Іноді замовляю сусідові, щоб привіз дині, — вони знижують тиск. Людині насправді небагато треба».
Валентина Максимівна скаржиться, що самій, без допомоги, їй уже важко обходитися. Зізнається, що думала вже про будинок для лiтнiх людей, навіть їздила туди «в розвідку». Бідкається: «Кімнати там тісні. Та з цим іще можна змиритися. Але хто ж там чи не щодня варитиме мені гарбузову кашу?»
«Ото залишки дідусевої хати, — показує жінка. — В отакій халупі ми жили з мамою після війни. Син хату, задня стінка якої узагалі впала, розібрав, залишивши лише сіни під комірчину. Із цього дворища я в 47-му поїхала на Урал...»
Та настав час — і Валентину Максимівну потягнуло на рідну землю.
«Ми із сином шукали хату і в Терешках, і в Карлівці, і в Заворскло разів три приїжджали. Будинки продавали, але дорого. А тоді одна місцева довгожителька підказала: так он же, мовляв, ваше дворище продається. А Андрій як почув, що це земля нашого роду, то так зрадів, що про якусь іншу садибу вже й чути не хотів. Ось так у 2006 році я повернулася додому», — зітхає Валентина Максимівна.
Сказати, що в жінки нелегка доля, — означає нічого не сказати. Гортаючи сторінки свого життя, Валентина Максимівна робить висновок: найстрашніше — то війна і голод.
«Голод 47-го був не такий страшний. Ніколи нікому не розповідала (бо це ж який сором), що в 47-му році ходила в Селещину красти буряки — вони нас рятували, — пригадує пані Валентина. — А в 32-му ми зі старшою сестрою Катею лежали пухлі й помирали. Аж тут у село ввійшла військова частина, і один лейтенант облюбував наш двір під розташування кухні. Пам’ятаю, як сьогодні: він зайшов до хати, а за ним — батько. У цей час я ледве підняла голову від подушки. Лейтенант батькові: «А хто там виглядає?» Батько: «Доньки від голоду помирають». — «От зараз юшки наваримо, то нагодуємо», — пообіцяв лейтенант. «Добре. Тільки вже навряд чи виживуть», — спохмурнів батько. Військова кухня стояла в нашому дворі місяць, і завдяки їй ми вижили. А поряд із нашим двором розміщувалося обійстя сім’ї батькового брата, який мав шестеро дітей, — п’ятеро з них і сам дядько померли від голоду. А один син пішов на Донбас (думав врятуватися), відтоді ми про нього нічого не чули — як у воду канув».
Війна забрала в пані Валентини найріднішу людину — батька. Він не був мобілізований до армії й працював на залізниці на окупованій Полтавщині. Разом з іншими сміливцями Максим Касьяненко зривав пломби з вагонів поїздів, що прибували з Німеччини, й вивантажував iз них призначені для фронту продукти, зброю, амуніцію. Групу викрили. Як закінчилося життя Максима Касьяненка, ніхто з його рідних не знає.
Саму ж пані Валентину 14-річною вивезли до Німеччини. Вона скуштувала концтабірного хліба.
«А якось нас вишикували на плацу. Один німець через перекладача питає: «У кого вдома була корова?» Я й підняла руку. Так мене перевели на фазенду німця, який мав 8 корів. Уже на ту пору там корови були в кращих умовах, аніж у нас люди, — все було механізовано. Усе б нічого, але зять того господаря за будь-якої нагоди мене бив. Якось як ударив сніжкою в обличчя — я так кров’ю і вмилася, — ворушить Валентина Максимівна далекі й такі болючі спогади. — Там були полонені французи, вони й порадили перейти до іншого господаря. Той інший був паралізований і ставився до мене краще — не ображав. Французи також мені чомусь симпатизували. Одного разу виходжу з двору, а вони мені назустріч. «Ми тебе вже кілька днів виглядаємо, — кажуть. — Ти ж, мабуть, не знаєш, що твою Полтаву звільнили!» Я в сльози. А вони здивовано: «Треба танцювати, а ти плачеш».
Звільнили наших бранців американці. Коли вони ввійшли в німецьке містечко, 11 полтавців зібралися та й помандрували на Батьківщину. 400 кілометрів, розповідає Валентина Максимівна, подолали пішки, харчувалися самою картоплею, яку хлопці з їхньої групи десь здобували. А потім, за словами пані Валентини, ті ж американці доправили їх на автівках до польського кордону. Звідти ж товарняком наша героїня добралася просто до Полтави. Там зустріла односельчанку, яка вивозила продавати молоко на базар, — від неї й дізналася, що батька немає серед живих...
— А як ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком? — цікавлюся.
— Так на самому початку війни, — посміхається Валентина Максимівна. — У вересні в наше село вступили німці, а наші відступали. Дмитро відбився від своїх. Зайшов у двір, попросив їсти. Я дала шматочок хліба. Ми із сусідкою порадили йому, як, обминаючи сусідні села, що кишіли фашистами, пробратися до наших військ. На прощання він написав на аркушику свою адресу і попросив: «Напиши після війни, щоб дізнатися: вижив я чи ні». Про те, що він стане колись моїм чоловіком, навіть уявити собі не могла, адже мені тоді тільки-но виповнилося чотирнадцять... Із Німеччини я повернулася геть хворою. Пішла на ферму доїти корів, бо злидні ж були дуже великі, але не мала сил дійти до корівника. Тож мою групу доїла мама. А голова колгоспу не давав їй спокою: «Чого це твоя дівка не працює?» Тоді всіх виганяли на роботу — не те, що зараз. Якось я пригадала, як у дитинстві читала про козака Мамая, котрий набирався сил у дуба. Ледве пересуваючись, із місяць щодня шкандибала в кінець нашого городу і стояла під крислатим дубом. І, уявіть собі, трохи оклигала. Я мусила виїхати із села. Але куди? А старша сестра Катя возила продавати яблука аж у Свердловськ і завела там знайомих. От я до них і поїхала. Спершу влаштувалася контролером на заводі, що виготовляв сільськогосподарську техніку, а згодом перейшла у взуттєве ательє — приятелька переманила. Там розговорилася з однією співробітницею, котра мешкала в бараках: «А ви не знаєте такого Дмитра Ведернікова?» А та: «Так це ж мій сусід». І от одного разу виходжу з ательє по закінченні робочого дня, а він стоїть...
На ту пору Дмитрові, котрого на війні поранили в ногу, ампутували її. Пані Валентина вийшла за нього заміж — не подивилася, що каліка.
«Шкода було його дуже, — пояснює. — У мене такий характер — жаліслива аж занадто. Тут он собаку й кота жаль, а що вже казати про людину?»
У чоловіка, зізнається Валентина Максимівна, була одна слабинка: іноді заглядав до чарки, хоч загалом із ним можна було жити — він жалів дружину й допомагав. Та війна вкоротила йому віку...
Хоч пані Валентина і прожила 24 роки в Росії, проте завжди була і залишається великою патріоткою України.
«Я хочу, щоб Україна була. Вільна, сильна Україна, про яку колись мріяв мій батько, — до яких пір нам бути під Росією? — обурюється вона. — А наших хлопців, котрі воюють нині проти російських найманців на Сході, так шкода — Боже, Боже. Мені здається, що то — мої діти. Отож, як будь-яка мати своїм дітям, чим можу — їм допомагаю».