Зліва направо: члени полтавського Батальйону небайдужих Олександра Сиротенко, Наталія Гранчак, владика Федір та представниця миргородської громади Тетяна Струбчевська.
— У складі Батальйону небайдужих — віряни, чи не обов’язково?
— Як правило, це воцерковлені люди, віряни Української церкви Київського патріархату, — каже владика Федір. Наталія Святцева належить до однієї з протестантськх церков, проте це не заважає нам працювати разом. Вона християнка, і ми намагаємося бути християнами — мабуть, це та основа, яка нас єднає. Бо якщо ти християнин, то повинен служити ближньому. Сьогодні нашого служіння потребують наші військові на сходi України. Тож якщо не можемо захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках, мусимо принаймні підтримати їх. Спочатку ми придумали нашому формуванню жартівливу назву: Полтавський диванний батальйон — ніхто не розраховував на такі великі масштаби цієї роботи.
— Тепер сидіти на дивані аж ніяк не доводиться?
— Думаю, ця діяльність набула такого широкого розмаху тому, що люди, слава Богу, довіряють церкві більше, аніж будь-якій іншій громадській, політичній організації чи державній структурі. Ми ж, виправдовуючи цю велику довіру, намагаємося робити все, щоб речі, продукти, засоби індивідуального захисту та спостереження дійшли до наших бійців. Коли їдемо все це передавати, я як священик виконую ще й свою духовну місію: окроплю хлопців свяченою водою, прочитаю молитву, благословлю їх, підбадьорю — для них це також дуже важливо.
— Що найбільше хвилює бійців у тому пеклі? Із якими запитаннями вони до вас звертаються?
— Найчастіше запитують, як ставитися до того, що їм доводиться вбивати людину. І я відповідаю, що церква благословляє військових на захист своєї Вітчизни. Вони йдуть на війну, щоб віддати своє життя за тих, хто за їхніми спинами. Тобто виконують заповідь Христа: «Немає більшої любові, як тої, хто душу свою віддасть за друга свого». Якби ми не зупинили зла там, на сходi, то війна була б тут, у Полтаві, і далі. Щоб зупинити зло, доводиться вбивати. І це для військового не є гріхом, оскільки він виконує свій обов’язок. Інша річ, коли ворог полонений, беззахисний, а воїн починає знущатися, добивати пораненого — оце вже гріх, за який доведеться відповідати перед Богом. Дуже часто наші військові говорять і про те, що російська церква стала чужою українському народові, що на сходi священики Московського патріархату підтримують сепаратистів, і цікавляться, чи буде в Україні й надалі розділення церков. Я пояснюю, що наша мета — створити єдину помісну церкву, яка не підпорядковуватиметься ані Москві, ані якомусь іншому іноземному центру. Це має бути церква, створена шляхом об’єднання Київського патріархату і тієї частини Московського патріархату, яка стане на бік свого народу. Ту ж частину, котра не захоче об’єднатися, потрібно перейменувати на російську православну церкву в Україні, вона має бути іноземною церквою в нашій державі. А один хлопець показав мені паперову іконку, яку він знайшов посеред згарища, — вона не згоріла. І от він запитує, що з нею робити. Я відповів, що це добрий знак, щоб боєць носив її із собою, — це буде ознакою Божої благодаті. Тож тепер він носить її в нагрудній кишені.
— Там, у зоні військових дій, так багато молодих. Є такі, котрі зізнаються, що їм страшно?
— Ніхто не говорив мені про страх смерті. Говорили лише про боязнь знущань, питали, як чинити, якщо буде загроза полону. Бо були випадки, коли хлопці, щоб не потрапити до полону, самі себе підривали. Чи є самогубство за таких обставин гріхом? Мені складно було щось їм відповісти. Звісно, Бог посилає людині ті випробування, які їй посильні. Тому життя своє потрібно берегти до кінця. А загалом хлопці, котрі побували під обстрілами, — зовсім інші люди: вони турбуються один про одного, про нас. Звичайно, ми були на вже звільненій території, у дуже небезпечні зони не їдемо — передаємо свій вантаж через військових. Перед зворотною дорогою наш автомобіль обклеюють розпізнавальними знаками, аби наші військові не сприйняли нас за чужих і відповідно не відреагували.
— Що змушує вас супроводжувати вантажі для військових на схiд? Що вами рухає?
— Може, це й занадто, але якби не був священиком, то зараз воював би на сходi серед добровольців. А оскільки я навіть не рядовий священик, а єпископ… Рухає мною те, що там стоять не на життя, а на смерть наші хлопці, і вони потребують нашої підтримки.
— А чи буває вам лячно їхати туди, наражати себе на певну небезпеку?
— Певна річ, буває. Але я знаю, що на все воля Божа. Як Господь благословить, так і буде. Я неодноразово був у місцях дислокації батальйону «Донбас», Полтавського батальйону територіальної оборони, десантних та зенітно-ракетних військ. Наші активісти (вже без мене) їздили і в батальйон «Азов». Ми домовляємося про наш приїзд заздалегідь, просимо, щоб бійці виїхали назустріч з конвоєм. Тож у небезпечних зонах нас супроводжують автоматники з того чи іншого військового підрозділу. Найбільше разів мандрував до нашого батальйону територіальної оборони, одного разу навіть там заночував. А загалом відправляємо автівки на схiд двічі, тричі, а то й чотири рази на тиждень. Щоразу сам не їжджу, бо вже відчуваю втому. Потрібно дещо поновити сили. Скрізь, куди приїжджаємо, нас добре приймають, думаю, навіть ждуть.
— Якось зенітники з Київщини попросили владику Федора окропити їх святою водою, — включається в розмову Олександра Сиротенко. — Їхня вогнева точка знаходилася на даху будівлі, тож ми залізли туди. Військові довго нас не відпускали — усім хотілося поговорити з владикою. І от минулого тижня вони зателефонували (а я скрізь, де буваємо, залишаю свій номер телефону) й повідомили, що нині вдома у відпустці. «Перекажіть владиці, — попросили, — що це завдяки його молитвам усі ми вціліли». Коли приїжджаємо до бійців, бачили б ви, як горять у них очі, як вони не хочуть із нами прощатися. Отією енергетикою підзаряджаємося.
— А як ставляться до того, що їздиш у небезпечну зону, твої батьки? — цікавимося у 22-річної Олександри.
Олександра Сиротенко: — Буває, не говорю їм про те, куди саме вирушаємо, а розповідаю про це, коли вже повертаюся. Батьки, звісно, за мене хвилюються, хоч нашу волонтерську групу підтримують, бо в усіх болить душа за українців, котрі відстоюють суверенітет нашої держави на сходi.
— Владико Федоре, яке у вас відчуття: усе це іще надовго?
Владика Федір: — Дуже хотілося б, щоб усе це чимшвидше закінчилося. Бачите, більшість нашого часу займає діставання бронежилетів, тепловізорів, приладів нічного бачення, рацій, тактичних окулярів. Навіть під час богослужінь не можу від цього відволіктися, не вимикаю мобільного телефону, чого раніше собі ніколи не дозволяв. Та й дівчатам потрібен відпочинок — усі, чесно кажучи, вже на межі.
— Cхiд України — дещо специфічний регіон. Не всі там українців із західних та навіть центральних регіонів сприймають. Наші хлопці відчувають це на собі?
Владика Федір: — Відчувають. Навіть полтавці там для місцевих жителів уже «бандерівцями» стали. Але наслідки «хазяйнування» бандитських формувань починають дещо перевертати свідомість аборигенів. Учора ми спілкувалися з полтавськими підприємцями, і ті розповіли, що на склади їхньої колеги з Луганська пробралися озброєні бандити й вигребли товар на кілька мільйонів. Тож вона слізно просить: хлопці, допомагайте, мовляв, українській армії, аби у вас не було того, що сьогодні відбувається у нас. Наприкінці 80-х радянська влада знищувала свідомих українців, інтелектуальну еліту Донбасу, русифікація його відбувалася десятки років. Змінити свідомість жителів Донбасу за рік-два не вдасться. Хоча багато що вже змінилося. Ситуація ж, яку маємо, показує, що всі ми повиннi бути небайдужими. Бо держава — це ми. Якби ми надіялися на Міністерство оборони, то наші хлопці воювали б у спортивних костюмах. А так поки Міноборони тільки збереться щось робити — ми самі вже багато встигли.
— Що з того, що ви доправили на схiд нашим військовим, є найціннішим?
Наталія Гранчак: — Усе є цінним: щось покликане захистити їхнє життя, а щось — підняти дух. Ми не в змозі створити нашим військовим у зоні бойових дій комфортні умови. Проте можемо дати якийсь мінімум, аби вони відчули нашу підтримку, турботу. Ті ж самі шкарпетки, серветки там ідуть на «ура». Найдорожчі — тепловізори. Ми придбали їх 8 штук і вже розподілили між військовими частинами (на них великий попит — існує навіть черга). А загалом за час антитерористичної операції на потреби нашої армії вже витрачено пожертвувань полтавців на понад 700 тисяч гривень — ці кошти пройшли через наш Батальйон небайдужих. Кілька днів тому представник від мережі магазинів «Астера» приніс пожертву в розмірі 100 тисяч гривень. Ці кошти — як подарунок від Бога. Бо ми вже починаємо думати про осінньо-зимовий період, чудово розуміючи, що невдовзі почнуться дощі, а потім і холоди. Чоловік, котрий назвався представником від «Астери», також висловив побажання, аби на ці кошти ми придбали теплий одяг для наших бійців. Ми про це думаємо. Дехто з українців за кордоном зголошується закупити речі в Німеччині, щоб здешевити цей процес.
— Розкажіть найпам’ятніші історії про людей, котрі приносять пожертви.
Владика Федір: — Одна з наших парафіянок — жіночка похилого віку — принесла кишеньки, які пошила сама, вклавши в них аркуші з написаною від руки молитвою. Ми передали їх військовим. Що іще запам’яталося? Хтось із полтавців уже тижнів зо два щоденно кладе на рахунок нашої картки 5 тисяч гривень. Коли днів два не було грошових надходжень, ми зрозуміли, що ця людина їздила у відрядження. Очевидно, це підприємець, бо, лишаючись інкогніто, чи не щодня жертвує немалі кошти. Для нас це приклад істинного патріотизму. Один чоловік, котрий назвався Олександром, приніс пакет, у якому були складені у стосики купюри по 50 гривень. Коли ми разом порахували, їх виявилося в сумі 60 тисяч. Цього якраз вистачило на тепловізор, який ми наступного дня і придбали. Окрім усього, чималі кошти вдається зібрати під час різноманітних заходів. Скажімо, в рамках свята меду відбувся дводенний марафон, під час якого виступали артисти з усієї Полтавщини і збирали кошти на потреби армії. Чесно кажучи, ніхто не очікував, що нам вдасться зібрати майже 64 тисячі гривень. Плюс пасічники пожертвували понад 8 тисяч — у сумі вийшло близько 73 тисяч! 12 серпня відбувся благодійний аукціон (ініціювали його Полтавський художній музей, Галерея мистецтв, та обласна організація Національної спілки художників України), під час якого художники виставили на продаж свої полотна. Полтавські колекціонери придбали 38 картин із 78 — у результаті було зібрано понад 40 тисяч гривень для української армії. Зiбрали кошти для допомоги військовим і під час благодійного концерту колективу «Надежды маленький оркестрик».
Наталія Гранчак: — Коли нас запитують, чим допомогти, ми відповідаємо, що можемо дати список потрібних продуктів, речей, а ви можете придбати їх самі і передати Батальйону небайдужих. Учора на ринку наша Маргарита Блам спілкувалася з торговцями, і ті пообіцяли передати близько ста кілограмів сала, перемоловши його разом із часником. Таку смакоту замовили десантники, які стоять у Луганському аеропорту. Більше того, Маргарита знайшла жіночку, котра на 1,5 тисячі гривень придбала ліків, що зберігають життя при пораненні, даючи можливість доправити людину до лікарні. Існує закон: чим більше віддаєш, тим більше тобі посилають — він діє! Бо чим більше робимо закупівель, тим більше коштів надходить. Не буває й такого, щоб ми вивезли всі пожертвувані продукти із собору, бо натомість полтавці приносять, привозять усе нові й нові.
— Що сьогодні не потрібно приносити?
Наталія Гранчак: — Немає потреби в макаронах, крупах, моркві, картоплі — усього цього вже зібрано вдосталь. Натомість краще приносити зубні щітки й пасти, шкарпетки, спiднє, мед, консерви, згущенку.
— Знаю, що в Свято-Успенському соборі щодня відбувається молебень за військовослужбовців.
Наталія Гранчак: — Усе почалося з такої історії. Якось до собору зайшла одна полтавка. Вона плакала, і єдине, що могла розповісти: її син Роман, котрий ніс службу біля кордону, потрапив в оточення. Жінка раніше відвідувала церкву Московського патріархату, а почувши, що наша українська церква допомагає воякам, прийшла сюди. Я попросила, щоб вона написала ім’я сина для молитви (відтоді всіх, хто відправляється в зону війни, просимо написати свої імена). Мати й сама приходила до собору й молилася. І одного дня під час ранкової служби прозвучав телефонний дзвінок: син повідомив, що він вийшов з оточення. Нещодавно Роман відвідав матір — його відпустили на 10 днів. Ось вам приклад, як Господь відповів на молитви матері.
— У ніч із 11-го на 12 серпня вчинено акт вандалізму: хтось двічі підпалював хрест біля собору, поставлений на знак того, що на цьому місці за справді української влади буде встановлено пам’ятник українському гетьману Івану Мазепі.
Владика Федір: — Що найгірше в цій ситуації? Те, що в Полтаві є люди, які можуть підняти руку на святиню. Розумію, що ставлення до гетьмана Мазепи може бути різним, бо російська пропаганда роками паплюжила пам’ять про нього, хоч насправді він заслуговує на найвищу повагу українського народу. Так само, як і Степан Бандера, Роман Шухевич, Симон Петлюра, інші діячі національно-визвольних рухів в Україні. Був випадок, коли представники Московського патріархату викинули хрест у селі Гора на місці будівництва храму, бо той хрест було освячено священиками Київського патріархату. Раніше я більш дипломатично висловлювався щодо Московського патріархату. А тепер не до дипломатії. Це «п’ята колона», структура, що 20 років вела антиукраїнську пропаганду, і наслідком цієї діяльності стали анексований Крим і огорнений полум’ям війни схiд. Тож допоки в Україні буде Московський патріархат, ніколи не побудуємо незалежної держави. Це ще один фронт, який маємо пережити. А щодо теперішньої війни, то я впевнений, що ми переможемо. Зло не може існувати навіть на цій грішній землі. Поки що Господь попускає зло, аби воно проявило себе якнайбільше. Бог попускає зло у вигляді російської агресії, неправди й лукавства російського, щоб урешті-решт об’єднати український народ, бо інакше, ніж через біль, скорботу й війну нас об’єднати неможливо. У тому, що ми переможемо й побудуємо могутню європейську державу, в мене немає жодного сумніву. Але для цього маємо бути небайдужими, сумлінно робити бодай маленьку справу заради держави. Якщо кілька людей у нашому Батальйоні небайдужих можуть проводити величезну координаційну роботу з допомоги нашій армії, то я уявляю, скільки міг би зробити чиновник, якби він жив і працював по совісті, міліціонер, військовослужбовець, журналіст — будь-хто!
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
