Життя під прицілом

Ми познайомилися на Світязі. Валя приїхала з сином у журналістський оздоровчий центр «Світязь», який цього літа вперше прийняв відпочивальників на березі «волинського Байкалу». Кілька сімей донецьких журналістів за сприяння Національної спілки журналістів гостинно прийняли волинські журналісти на своїй базі. Ці три дні, які провели ми по-сусідству, намагалися якомога менше говорити про війну. Бо розуміли: ці люди стільки пережили, що їхня психіка потребує відпочинку та перезавантаження. Але мимоволі, про що б ми не розмовляли, поверталися до цієї теми. Смакуючи смаженою картоплею на пательні чи ароматною юшкою зі світязької риби, просиджуючи до півночі біля вогнища й милуючись зоряним небом в обрамленні густих верхівок сосен, все одно поверталися до страшних спогадів про пережитий жах. А ще намагалися разом знайти відповідь на питання, яке не дає спокою всім: чому?

«В очах найманців не було ніякого співчуття»

З рідного міста Валентина Савенко з сином змушені були поїхати ще до того, як українська армія визволила Слов’янськ. А до найгіршого вона почала готувалася ще з зими, відкладаючи з мізерної журналістської зарплати якусь копійку на чорний день. Валентина працювала в одній із приватних телекомпаній, де платили журналістам просто «смішні» зарплати.

— Про те, що має щось статися, натяками говорили в місцевій міліції. Тільки чекали людей зі зброєю у середу, а вони прийшли в суботу. І в СБУ знали, бо цілий тиждень перед тим палили документи. Тобто все це було заздалегідь сплановано. Це ми вже потім зрозуміли, — згадує колега. — Спочатку були тітки й дядьки з прапорами, мітинги. І на цьому все й закінчилося б. Але раптом не відомо звідки взялися люди зі зброєю. Як вони прийшли сюди, звідки? Потім дізналися, що бойовики у Святогірському монастирі переховували свої арсенали, які провозили через кордон з Росії. Ось ця зброя і заговорила.

— Чому такий масовий антиукраїнський психоз стався? Адже багато людей мали доступ до інтернету, могли отримати інформацію не лише з російських телеканалів, щоб відрізнити, де правда, де брехня...

— Ви собі не уявляєте, як люди потрапляють під вплив телебачення. У нас же українських каналів майже ніхто не дивився. «Інтер» хіба, але він безсовісно брехав. І правду про Майдан люди не знали. Навіть я не так все однозначно сприймала. Нам як казали: «У Києві на Майдані ті, хто працювати не хоче. А ми працюємо й годуємо їх». Того ж дня лунав інший месидж, що на Майдані — фашисти, а ми хороші. Про «Правий сектор» почала шукати інформацію в інтернеті, а нічогісінько немає. А путінська пропаганда розпинається і лякає, що приїдуть сюди фашисти і всіх знищать. Пропагандисти містом ходили, розповідали страхіття всякі. Люди реально були залякані. Треба ще розуміти, що таке Слов’янськ. Після війни в наше курортне місто приїхало жити багато радянських відставників, згодом додалися їхні родичі, знайомі. Тобто симпатиків радянського і російського тут справді чимало. В основному, це інертна маса, яку час від часу треба було чимось сколихнути. Ось її і сколихнули. Раніше її постійно розхитувала Наталя Вітренко зі своїми однопартійцями. А в останній рік у нас дуже активно стали працювати комуністи. У місті є школа, де відкрито популяризувалися комуністичні ідеї, де приймали дітей у піонери. Завуч цієї школи й дружина відомого комуніста, коли почалася ця колотнеча, вивела людей на барикади. Українського в Слов’янську, на жаль, було дуже мало. Мій тато всі роки очолює місцеву «Просвіту», тому я знаю, якою ціною йому вдавалося утримувати цю організацію. Знайти якесь приміщення — завжди проблема. Невеличка групка активних людей вийде відзначати день народження Шевченка чи День соборності — перехожі біля скроні пальцем крутять.

Маленька жменька свідомих громадян спочатку намагалася заявити про свою позицію. Один хлопчина вийшов із синьо-жовтим прапором, а наступного дня його вже шукали в гуртожитку озброєні люди. Дякувати, встиг втекти лише в спортивних штанях. Що в таких умовах скажеш, розкажеш?

— Коли люди почали прозрівати?

— Коли почалися вбивства, викрадення, катування. Але було вже пізно. Коли вбили депутата Рибака — місто паралізував страх. Люди зрозуміли, хто насправді їх обстрілює. У моєї знайомої загинула свекруха. Снаряд влучив у будинок, одна стіна вціліла. Через 20 хвилин приїздять ополченці, привозять труну. Звідки вони дізналися про обстріл? Ще одну вулицю обстріляли, теж приїхали, осколки позбирали, спитали, чи ніхто не загинув, і поїхали. У терористів був наказ не жаліти місцеве населення. І вони не жаліли. В очах найманців не було ніякого співчуття. Навіть сердешні бабусі, які носили на барикади пиріжки, не розтопили цього льоду в їхніх очах. Коли починалася комендантська година, люди ховалися у свої нори, навіть у вікна не визирали, бо могли вистрелити без попередження. У цей час терористи творили під прикриттям ночі свої діла: передислоковували живу силу, техніку, виносили трупи, грабували магазини. Удень теж було страшно йти вулицями, бо на дахах будинків сиділи снайпери. Ходиш під постійним прицілом. Відчуття дуже неприємне. Коли снайперів засікали, вони переходили у квартири на нижчі поверхи, людей виганяли. Жити в такому постійному страху було неможливо. Всі хвилювалися за своїх рідних і близьких. Я найбільше переживала за тата. У нього вдома зберігався цілий музей українських старожитностей, літератури української, портрети Бандери і Шухевича. Якби знайшли — не знаю, що було б. Дякувати, трапилася путівка в санаторій у Трускавець, і він поїхав. Тоді якраз прийшло багато путівок до Трускавця, і місцеві масово стали від них відмовлятися, бо боялися їхати. Бо там же «бандерівці дітей їдять»! У цю маячню, уявіть, люди вірили! Що казати, коли моя знайома з Києва, українка, і те саме говорила: «А раптом це правда?». Потім тато у друзів в Івано-Франківську зупинився. Я ж виїхала в Київ.

Будувати Україну в душі кожного, хто вважає її Батьківщиною

— Серед ваших колег, знайомих були ті, хто підтримував ополченців?

— Звичайно. У нашій телекомпанії теж були такі. Дівчинка бігала на барикади, переповідаючи жахіття про бандерівців, про «Правий сектор», про фашистів, і я ні в чому не могла її переконати. Компанія зайняла позицію висвітлювати події, але без коментарів. Тобто їздили на зйомки, ходили на прес-конференції «ДНР», мені доводилося брати інтерв’ю в Пономарьова. Поміж потрібних питань намагалася поставити і своє, провокативне, мило посміхаючись і кліпаючи безневинно очима. Виходили на нас журналісти з Москви, пропонуючи заробити. Зокрема з «Лайф Ньюз» мені пропонували шалені гроші за потрібні кадри. Поцікавилася, які ж це гроші? 400 гривень. Для нас це справді шалені гроші. Мені, до прикладу, замовили знайти негра, який воює на боці українців, щоб показати, що США допомагають Києву. Зрозуміло, відмовилася від цієї маячні. І зараз ситуація далеко не однозначна. Є чимало тих, хто зачаївся і чекає повернення «своїх». Мій знайомий, ніби не дурний чоловік, сказав: «Якщо буде київська влада — я поїду звідси». Хоча зараз Слов’янськ прокидається. Люди гуртуються у соціальних мережах, об’єднуються, виходять на суботники з прибирання рідного міста.

Згадуючи пережите, Валентина каже, що страшно було не лише ходити під прицілом снайперів. Страшно жити поруч із людьми, від яких не знаєш, чого можна чекати. Як у 1937-му. Вона відчула це на собі. Навіть сусіди по будинку стали недовірливими, підозрілими, могли в будь-яку хвилину здати тебе ополченцям. Навіть за те, що не так молишся і не в правильну церкву ходиш. Якось вона погодилася анонімно взяти участь у програмі Савіка Шустера під час прямого включення зі Слов’янська. Їй змінили голос, але знайомі все одно впізнали. Вже наступного ранку одна перепитала: «Це не ти по телевізору говорила?». Але, дякувати, не здали.

Ми ще довго розмовляли з Валентиною, намагаючись зрозуміти причини того, що сталося. Я розповідала їй про Майдан, Небесну сотню, питала, чи бачили вони сотні тисяч людей у Києві, коли ховали наших хлопців і десятки тисяч по містах українських, куди привозили труни з українськими патріотами, які відважилися повстати проти кримінального режиму Януковича? Невже у донецьких і луганських матерів не боліло серце, коли хоронили цих двадцятирічних хлопчиків і чоловіків, яких відстрілювали снайпери, як дичину на сафарі? Невже не пекли їм совість сльози материнські і ця кров, безвинно пролита у Києві? Не пекли. Вони не бачили нічого або не хотіли бачити. Їм поки що не зрозуміти, що вело цих беззбройних людей під кулі. У них ховали як героїв загиблих ополченців із Криму. Пройде трохи часу, і, може, дізнаються вони, одурманені пропагандою Кремля, що там, на Майдані, стояла вся Україна і за Донбас з Луганськом також, щоб і вони теж почали жити по-людськи, з гідністю, якої давно позбавила їх кримінальна влада місцевих можновладців. Навіть Валя багато чого не знає. «Треба розповідати у нас правду про Майдан», — каже вона. А ще я намагалася зрозуміти: як можна ненавидіти землю, на якій ти народився, яка тебе годує, напуває, де народилися твої діти, онуки? Можна не любити владу, ненавидіти президента, депутатів. Але за що так ненавидіти Україну?

— Пам’ятаю, як ми висвітлювали урочистості до 60-річчя визволення Слов’янська від німецьких загарбників. І ветеран війни, який визволяв наше місто й приїхав на свято, плакав: «Коли ми визволили місто, нас зустрічали жінки в українських сорочках і з хлібом на рушниках. Вони розмовляли українською мовою. Що сталося, куди поділася ваша мова?» — згадує Валя. — У нашому місті, за даними перепису 1991 року, 70 відсотків громадян вважали себе українцями. І що сталося за 23 роки незалежності? Хоча у селах живуть в основному українці, і мову там українську можна чути, хай і не таку літературну. У Слов’янську ситуація інакша. Тут роботи непочатий край.

Роботи і справді непочатий край. Нам і далі треба жити, але не поруч, а пліч-о-пліч. І будувати Україну в душі кожного, хто вважає її Батьківщиною. Іншого виходу просто немає.