Діагноз для «купола»

«Це схоже на броунівський рух»

— «Політичний цирк», «дурдом», «паноптикум» ...Як тільки не обзиває сьогодні український народ свій головний законодавчий орган. Олеже Созонтовичу, а чи можна поставити нашій Раді якийсь колективний психіатричний діагноз?

— Запитання провокаційне. Я клініцист, тож для мене за поняттям «діагноз» стоїть симптом, синдром і таке інше. Тому маркувати таким чином якісь розлади чи, тим паче, соціальні рухи я не можу і не маю права, та й це було б неправильно. А от свій погляд на те, що там відбувається, зараз викладу. Сьогоднішня Верховна Рада чітко відображає все те, що відбувається в суспільстві. Вона є його продуктом, тож проходить ті ж самі етапи. В тому числі й етап «броунівського руху», переоцінки своїх якостей, пошуку істини. Саме на психологічний броунівський рух — хаотичний рух без орієнтирів — усе це найбільше схоже. Однак водночас це нагадує процес збивання масла — коли калатаєш, калатаєш, і наче ні кінця ні краю не видно — аж раптом з’являється нарешті малесенький шматочок масла, який миттєво починає обростати. На жаль, цього шматочка ще не видно...

— З моменту написання вашого «Соціо-психологічного експерименту...» минуло чимало часу. Щось принципово змінилося?

— Насамперед такі зміни відбулися в суспільстві. В ньому зараз дуже багато болю й продовжують домінувати емоції. А саме на тлі сильних емоційних потрясінь, а не якихось логічних подій, і відбуваються завжди кардинальні повороти і революційні події. З чого все почалося? З Майдану, який і був потужним виплеском емоцій, романтичним поривом без жодних логічних прорахунків, що і як буде далі. Зараз цей бурхливий емоційний потік продовжується, і це добре, бо лише після цього може настати час осмислення, логічних рішень і логічних вчинків. Але це станеться тільки тоді, коли згадуваний броунівський рух закінчиться і з’явиться ідея. Ідея будь-яка — національна, ліберальна, європейська. Врешті-решт, коли відбудеться елементарна самоідентифікація, повне усвідомлення того, хто ми такі. Як би цинічно це не звучало, але у сьогоднішньої війни на сході України є й позитивний результат. Бо саме вона примусила дуже багатьох замислитись, де їхня держава, де її кордони. Донецьк — це Україна чи ні? Закарпаття — це Україна чи ні? А Крим? Раніше це сприймалося як щось само собою зрозуміле. Нині ж диференціація проходить через великий біль і страждання.

Пригадую, ще за Януковича, коли він радісно повідомляв народ про семимільярдну позику Росії, хтось iз їхніх відомих журналістів «підколов», що ми, українці, нічого не варті і нічого не можемо, лише подачки приймати, а справжні, мовляв, незалежність і свобода завойовуються кров’ю. Це було сказано образливо і жорстоко, але воно влучило в саму суть. Зараз ми якраз і проходимо через ті криваві випробування до нової якості. Стануться вони й у Верховній Раді — після того як стихнуть емоції і заговорить логіка. Зараз процеси там панують деструктивні (незважаючи на конструктивізм окремих рішень). Вона розвалюється, тому що логіки емоціями не живуть. А нинішня більшість заходила туди, керуючись цинічною логікою бути в системі і бути захищеними нею. Тож вони вже просто не спроможні представляти керівний орган суспільства, в якому вирують емоції.

З іншого боку, має місце такий потужний фактор, як страх перед спільною небезпекою (війна!). А він завжди об’єднує швидше і міцніше, ніж сите благополучне життя. Тому думаю, що, незважаючи на всю політичну клоунаду, цей страх і думки про те, що в перспективі буде не лише з ними самими, а й iз дітьми та внуками, спроможний об’єднати. Водночас завжди мають бути противага, опозиція й «інакомислячі», інакше будь-яка, навіть найкраща, ідея вироджується і самопоглинається. Так само як навіть дуже хороша думка, якщо не дати їй розвиватися, перетворюється на хибну. В соціальній психології, приміром, описано випадок, коли один американський учитель перейнявся запитанням, як такий прогресивний в усіх планах німецький народ міг породити таку потвору, як фашизм. Він розпочав своєрідний експеримент і почав втілювати у себе в класі начебто хорошу ідею дисципліни, однак звівши її до абсолютної беззаперечної істини. В результаті дуже скоро припинив, бо зрозумів, що створює... модель фашизму, тож злякався. Інша справа, чи достатньо у нас усіх толерантності, аби мирно і конструктивно співіснувати з людьми, які живуть поряд, але мислять відмінно від нас.

Як розпадається болото «стадності»

— Як на мене, то з вашої наукової праці випливає, що притаманне великому керівному органу відчуття «стадності» цілком підминає і нівелює навіть найкращі особисті якості окремих депутатів. Це дійсно так?

— Це уніфікована думка, так є завжди, бо ми всі є істотами соціальними, тож схильні приймати умовні чи безумовні правила загальної поведінки. Це базова річ. Але на тому ж таки емоційному, чи, як я ще його називаю, романтичному етапі рано чи пізно з’являються лідер чи ідея, якими люди захоплюються, які притягують, навколо яких починають гуртуватися, відтак починається розпад отого тихого болота «стадності». Інша справа, що таких лідерів — не формальних, а на яких орієнтуються і чий життєвий приклад хочуть наслідувати, — дуже мало, їх на пальцях можна перерахувати. Телевізійна популярність і рейтинги насправді ні про що не говорять, бо справжній лідер — це той, хто спроможний заради ідеї пожертвувати собою.

— Чи має наш парламент якусь специфіку, що базується на менталітеті саме українського народу?

— Звичайно, адже ментальність неодмінно накладається на всі структури, і керівні органи аж ніяк не виняток. У минулому наш народ постійно хтось гнобив і йому постійно доводилося щось виборювати, тому в головах українців дуже мало ліберальності. Настільки мало, що автоматично перетворитися на європейських лібералів для нас неможливо. Можна відзначити також схильність працювати спочатку на себе, а вже потім на державу. А для суттєвих змін потрібна зміна поколінь.

— А як же ми тоді впишемося в таку близьку перспективу потрапити в Євросоюз?

— А ми не впишемося і не потрапимо. Туди потраплять наші діти й онуки, які мислитимуть уже по-іншому.

— У чому ж нам черпати оптимізм сьогодні, коли все навколо так важко і складно?

— У розумінні того, до чого ми йдемо. Людина здатна багато чим жертвувати, якщо усвідомлює смисл того, для чого вона це робить, і тільки в такому разі вона здатна рухатися вперед. Його нерозуміння багатьма — це і є сьогодні наша основна проблема.