Сила на службi розуму

Я знов бачу Петра Порошенка, вперше після його обрання.

Він приймає мене у великому салоні з ліпниною та дивною рожевою позолотою, а камери українських телеканалів знімають перші хвилини нашої бесіди.

Він нагадує мені нашу зустріч на Майдані, за непевних часів революції, однієї лютневої неділі, коли випадково сталося так, що ми виступили зі сцени один за одним.

А ще — той день за кілька тижнів, коли я організував його подорож у Париж, разом iз Віталієм Кличком та лідерами єврейської спільноти Києва, щоб познайомити їх, у Єлисейському палаці, з президентом Франсуа Олландом.

А ще — ту низку мітингів під час президентської кампанії, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, всіх цих східних російськомовних містах, де я супроводжував його, а він надавав мені честь звернутися на початку до громади французькою із вітанням з Європи.

І от мій сьогоднішній візит, дорогою до Одеси, де завтра, у розкішній залі Одеської національної опери, я маю читати текст п’єси, що її я написав для Жака Вебера, а він поставив її у Сараєво й від початку сезону читатиме у Парижі. Чому Одеса? — питає він мене. Через Ісаака Бабеля і його «Конармію», пане Президенте; через Ейзенштейна та величні Потьомкінські сходи; але передусім через те, що ця п’єса є також даниною новій Україні, а Одеса — це місто, де люди розмовляють російською, але перш за все є патріотами України...

Щойно камери пішли, як ми заговорили про головне: війна; його війна; точніше, та війна, яку нав’язали йому оплачені Кремлем найманці-сепаратисти і яку він тепер виграє.

А потім — про найістотніше: оті горезвісні «Містралі» (а їх насправді не два, а чотири), які Франція продала Росії і доставка яких не лише безглуздо скомпрометувала б привілейовані стосунки, які вже склалися між двома нашими народами, а й була б сприйнята Путіним як знак заохочення — недоречний як ніколи раніше.

Я кажу йому, що у Франції багато таких — починаючи, як мені здається, від самого Президента Республіки, — хто мислить так само, як він, і сподівається, що ми знайдемо спосіб гідно вийти з цієї пастки.

І я повідомляю йому, що є два можливi виходи; вони дуже конкретні і, наскільки мені відомо, вже розглядаються. Перший — німецький за походженням, підказаний Франсуа Олланду в Парижі в день столітньої річниці вбивства Жореса: Європейський Союз викуповує ці чотири контракти за рахунок одного зі своїх членів або, ще краще, за рахунок Європейського Союзу загалом, відтак впроваджуючи свою досі невловиму концепцію «Спільної оборони». Другий, який запропонував я: Євросоюз здійснює ту саму закупівлю, але на користь України, яка, через довгостроковий кредит і на пільгових умовах, нарешті побачила б колір тієї «європейської солідарності», яку їй обіцяють багато місяців.

Петро Порошенко слухає.

Валерій Чалий, його найближчий соратник, занотовує.

Він відповідає мені, що ідея має потужне символічне значення і вона, звісно, вітається.

Але він додає, що є нагальна потреба у високоточній зброї, і Франція є однією з небагатьох країн, яка могла б її поставити, а це б дозволило: 1) втримати Путіна від подальшого втягування у цю злочинну війну; 2) нарешті вгамувати, без великої шкоди для цивільного населення, донецьких терористів-ополченців; і 3) негайно створити умови для миру, як того насправді вимагає переважна більшість українців.

Петро Порошенко тепер уже має мало спільного з тим шоколадним королем, з яким я познайомився півроку тому.

Ані, зрештою, з тим побожним чоловіком, якого я заскочив одного ранку в невеличкій православній церкві, куди він завітав, щоб зібратися з думками перед мітингом.

З масивними плечима, прекрасним медальним обличчям і виглядом хижака насторожі, він схожий на молодого Тіто на рідкісних фотографіях паризького періоду, коли той рекрутував добровольців до Інтернаціональних бригад в Іспанії.

Зі своєю простою, але невблаганною діалектикою, з цією новою манерою надавати своїм рішенням очевидність правди та справедливості, він має щось від тих борців Опору, про яких Жорж Канґілем казав, що вони борються через логіку — не через смаки, не через темперамент, а лише через логіку, й тому що не було розумнішого вибору.

Головнокомандувач не з власної волі, вартовий Європи, в яку він зрештою повірив майже так само, як в Україну, він опирається Путіну, коли чимало його колег пригинаються та шукають компромісу. У цей момент він входить до галереї тих високих постатей, якими я завжди захоплювався і які мають ту спільну ознаку, що у певний момент їхнього життя доля кличе їх, а їм вдається знайти у собі потаємний голос і стежку, що веде до величі.

Мужність та гідність.

Шляхетність політики, яка набуває форму Історії.

Сила на службі розуму, а не навпаки.

Треба підтримати Президента Порошенка — треба йти за ним тим шляхом, який він обрав і який є шляхом відсічі імперіалізму, що прийшов зі сходу.