Так уже сталося, що видавнича стезя цього автора — шлях від зворотного. З останніх надбань у Платона Бесєдіна з Севастополя — щойно виданий роман про те, як воно було в Криму, де він виростав у 90-х. Незадовго до цього вийшла збірка оповідань про те, чим усе це закінчилося і як автор дійшов до такого життя.
Чесно кажучи, це нормально для молодого автора — продемонструвати конструкцію свого ніжного письменницького організму, і збірка «Ребра» чудово з цим упоралася. З одного боку, обкладинка «Ребер» немудряща, подібні до неї були в Анни Козлової та Михайла Новікова. З другого — оповідання зараз не дуже пишуть, усе більш на романи замахуються, а тут їх аж три десятки, і жодної повісті. Щоправда, укладені оповідання в цикли зі зручними, життєствердними назвами — «Глина», «Пісок», «Зерна», тож структура скелета явно не випадкова. Вона, нагадаймо, ґрунтує ситуацію для майбутнього роману.
Ну а поки що автор з називним ім’ям та прізвищем звалює на себе заздалегідь невдячну, позаконкурсну і непреміальну ношу. Тобто видає збірку оповідань не про героя, а, швидше, про персонажа з нашої дійсності, про якого багато кажуть, та мало хто пише так, як це робить Бесєдін. Бо, справді, навіщо писати про персонажів, якщо час потребує суцільних героїв? А тут якась риба, дружина, чепуристий священик під Джонні Деппа, ще й дія відбувається в Києві, здебільшого схожому чи то на Чикаго, а чи на Одесу. Небо «провисає лікарняним матрацом», в голосі дівчини «дзвенять гроші», а панікадило «працює, немов баштовий кран: розмірено, чітко». У цьому зачарованому колі живуть і вмирають печерні люди, що серед нас, і, як годиться в сучасній українській прозі, зготованій для російського читача — екзотичні гади-бандерівці й червоноармійці-молодці, а також наслідки «круглого столу» «Російські письменники в Україні».
«Дуже безвихідні, дуже тужливі оповідання» — пише про книгу Бесєдіна критик Лев Пирогов. «Розповіді Платона Бесєдіна дуже жваві», — заперечує письменник Шаргунов. Треба б ще поета запитати, може, нарешті, визначимося. Оскільки оповідання у Бесєдіна дійсно різні, але об’єднує їх явна жорстокість, іноді, щоправда, надумана (але не вигадана), і завжди запропонована, як стиль. Так, саме стиль часу, і такі автори — його серцевина. Сильна, гнила, ватяна — неважливо, оскільки час не розбирає, які жанрові обноски йому носити сьогодні, бо завтра вони стануть мантією чергового голого короля.
Героя «Ребер» б’ють, а він згадує, як сам бив і ще буде. Словом, поет нам точно не допоможе із середнім арифметичним цієї прози. Залишаються формальності. Саме через них згусток енергії, зібраний у збірнику «Ребра», недострілює в бік високих премій, а на короткі поодинокі інфаркти, розкидані в оповіданнях Бесєдіна, конкурсне журі розмінюватися не буде. Крім того, оповідання ці, що називається, відверто літературні. Усі без винятку. А якими ж їм бути, якщо їх автор розумний, начитаний і йому двадцять сім років?
Бесєдін ніяких тем не боїться. Коротко і страшно пише про те, про що інші автори воліли б не знати, а якщо знають, то краще промовчати. Ось, наприклад, у розповіді «Слон».
«Помер слон у зоопарку, а поховати ніде. Лежить туша і розкладається. Іду до директора: «Де ховати будемо?» Відповідає: «Все там же».
Легко сказати. Це не трупик скунса, а дві тонни м’яса. Бігаю по інстанціях, вмовляю кладовища, а всім наплювати. Тільки мешканцям сусідніх будинків не плювати. На вулиці плюс тридцять, але кватирки всі на засув. Ховати слона треба, а нема де.
Слава Богу, є бензопили і знайомий на ринку.
Дзвоню: «Потрібна польська яловичина? Без документів, але за відмінною ціною».
Спасибі йому за жадібність. І трупа позбулися, і поминки справили. Приходжу додому. Дружина смажить котлети, радісна, каже мені: «Уявляєш, фарш подешевшав... »
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
