Якщо завтра війна

Військові дії на сході змушують «перестраховуватися» мешканців м. Ірпінь Київської області. «Скоро війна і до Києва дійде!» — каже з острахом ірпінчанка Олена Коваль. Подейкують про необхідність облаштування укриттів та бомбосховищ на території Ірпеня та приміського району — смт. Ворзель, смт. Коцюбинське, смт. Гостомель, а це понад 100 тисяч мешканців.

Ще за радянських часів передбачалося, що кожна багатоповерхова будівля, кожне підприємство, лікарня, відділ міліції обов’язково має власне сховище на випадок військової загрози. Пізніше, в епоху розпаду СРСР, майже всі підприємства перейшли у приватну власність разом зі сховищами, що знаходилися на їхній території. Тепер же ситуація ускладнилася ще більше, оскільки за відсутності належного фінансування все прийшло в занепад.

А новобудови про такі сховища навіть і не чули — комерція переважає над безпекою громадян. «Раніше при визначенні дозволу на будівництво мав стояти мій підпис. Якщо такий дозвіл був — будували, а ні — то ні. Писали спеціальну відмову, що, мовляв, iз технічних причин не можна будувати сховище в будинку. І забудову могли зупинити. А потім у мене такі повноваження забрали, необхідність наявності укриття — скасували, і будуються собі...», — розказав Леонід Малиш, начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій оборонної та мобілізаційної роботи Ірпінської міської ради, полковник запасу з 30-річним стажем.

На території Ірпеня були обладнані укриття на підприємствах «Перемога» (на 500 осіб), «Прогрес», на заводах м. Буча та смт. Гостомель тощо. Коли підприємства занепали або ж перейшли у приватну власність — зникли і сховища. Хоча, на думку Леоніда Івановича, сховище у приміщенні «Перемоги» ще можна було б відновити, оскільки комбінат припинив діяльність, а укриття залишилося в державному відомстві. Але ані рішення сесії міськради, ані постійні звернення чиновників результату не дали.

У цивільній обороні існує поняття «НПЗ» — найбільша працююча зміна, яка, у разі загрози, має право і фізичний доступ до користування сховищем на території підприємства. Але що робити іншим людям? Будувати «криївки» самотужки? Від міської влади це питання не залежить, бо уся проблема у відсутності фінансування «згори». А ті сховища, які вже наявні, залишають бажати кращого.

«У наші часи за 23 роки незалежності України і за 16 років мого перебування на посаді керівника відділу жодної копійки не було виділено на облаштування укриттів, мовляв, нагальної потреби немає, тож може й почекати. І дійсно, хто ж міг подумати, що нам доведеться воювати з Росією. Країна була до цього не готова, відповідно, така «несподіванка» має бути справним уроком державі», — підкреслює Леонід Малиш.

На сьогодні в м. Ірпінь зареєстровано 27 сховищ, щоправда, більшість iз них існують тільки на папері. Наприклад, є психоневрологічна лікарня у смт. Ворзель. Це обласна структура, тож, відповідно, і кошти на її утримання мають виділятися з області. Укриття там є, але воно в такому стані, що використовувати його неможливо, хоча, враховуючи контингент, який перебуває в лікарні, воно має бути стовідсотково готовим до використання.

«Були колись два сховища у санаторії «Зірка», два — у санаторіях «Україна» та «Перемога», де тепер мешкають біженці й переселенці зі Сходу та Криму. Наразі ці укриття лише числяться, але фактично також не діють. «Поклавши руку на серце, можна сказати, що дієвих сховищ усього шість, вони перебувають у комунальній власності, і на них потрошку виділяли кошти. Дуже хороше сховище є на території Гостомельського скляного заводу — туди постійно вкладаються кошти, воно добре обладнане, але, знову ж таки, призначене для НПЗ, а це 120—140 осіб, не більше», — додав Малиш.

Ірпінці, які проживають у приватному секторі, майже не розглядаються як категорія населення, що потребує укриття. Адже вважається, що у їхніх будинках є підвальні приміщення, які так само можуть слугувати тимчасовими сховищами.

Термін перебування людини у сховищі — від шести годин до однієї доби. Таких укриттів, які б могли забезпечувати життя людині на довший період, не передбачено. Хоча, наприклад, в Луганську мешканці селища Ювілейне живуть у сховищі вже понад три тижні, і невідомо, скільки ще їм доведеться перебувати там.

Окрім сховищ та укриттів, в м. Ірпінь проводять підготовчу роботи для мешканців, а також ведуть роботу з населенням щодо дій у разі військової атаки. А самі мешканці Ірпеня у цей час не надто цікавляться особистою безпекою. «На моїй практиці не було жодного звернення-запиту від громади, чи є якесь сховище в Ірпені, чи немає, і що робити в разі військової загрози. Більша частина ірпінців працює в Києві, а родини лишаються тут, ну от вони, вочевидь, думають, що радше з ними у Києві може щось трапитися, ніж тут», — зауважує Леонід Малиш.