«Перебутній час я перебув...»

(Закінчення. Початок у попередньому номері «УМ»).

      Поет, прозаїк, кінорежисер, актор і сценарист Микола Вінграновський, котрий нещодавно завершив свій земний шлях, був пронизливим ліриком, філософом земної і небесної гармоній. Народившись у південних українських степах, був помічений геніальним Олександром Довженком, учився в нього режисурі у Москві. Водночас писав вірші. Зіграв головну роль у фільмі за Довженковим сценарієм «Повість полум'яних літ», що мав світовий успіх. А за тим приїхав на роботу до Києва, на кіностудію...

      Сам Вінграновський враження від початку роботи на кіностудії імені Довженка відтворював так: «Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були — наче оббиті міддю! (...) А от прийшляки з Росії поводилися — ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! (...) Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум'яних літ» всі вони разом були для мене «по барабану».

      Зрештою, він і сам був «прийшляком», адже до того в Києві практично не жив. Мусив обживатися. У недавнього ВДIКівця були грандіозні, наполеонівські плани. Разом із Роланом Сергієнком написано сценарій «Світ без війни». Для затвердження його належало послати до Москви — звісно, російською мовою. Хто перекладе? Хтось із редакторів. Тоді вони були у фаворі — ідеологічна влада, вона ж цензура тут-таки, на робочому місці. «Їх боялися всі, — згадував Вінграновський, — і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо не тим пахнеш», — сказав мені якось мій товариш-сценарист. Від директора кіностудії — «кадра», присланого з Москви, — до режисерів, операторів, художників, костюмерів, гримерів та коханих моїх редактрис — всі, ну повально усі спілкувалися відомо якою мовою. Відчуваючи шкірою на собі їхню мовну спесивість, що була, зрештою, нічим іншим, як їхньою власною меншовартістю, я тоді написав вірша...».

      Вірш називається «Її ім'я». Йдеться про Батьківщину, про Україну. Публіцистичний темперамент поета тут випліскується з берегів. Звернення до всіх отих кирпогнучкошиєнків:

Це ім'я для вас лиш територія

Від колиски і до крематорія!

В цьому імені ви днюєте й ночуєте,

І для вас воно пшениця, порося...

Я ще назову його, ви чуєте?

Я ще потрясу ним всіх і вся! (...)

Друже, товариство моє чисте!

В нас роботи з літа до зими.

Так вже склалось: все життя плямисте,

Так уже  випростуємось ми!

      Вони тоді і справді випростувались — і їхня боротьба за людську гідність була нерозривно пов'язаною з боротьбою за гідність національну. Хоча доводилося боротися і за виживання. Житло, до прикладу. У вже цитованому мемуарному нарисі «Хто і що для мене незалежність України» Вінграновський з великим гумором розповідає про перипетії того виживання. Зарплата не дозволяла винаймати якесь пристойне житло, деякий час довелося жити навіть на вокзалі. «Удень тинявся по кіностудії, пізно увечері повертався до свого нового пристанища й поміж вокзального люду, що чекав на пересадку з поїзда на поїзд, вмощувався ночувати на якім-небудь вільнім стільці, а коли випадало, то простягався й на трьох-чотирьох стільцях і разом з усим чемоданним народом давав хропака, що вокзальне склепіння вгорі над нами тряслося. На вокзалі мені було добре: тут усі були доброзичливі, ніхто, окрім немовлят, не дер горло, ніхто нічого із себе не корчив, не приставав з балачками...».

      Зрештою, допитливі міліціонери його вирахували, звірившись із кіноплакатами фільму. Вислухавши сповідь актора-«бомжа», вони прилаштували його у свій гуртожиток. Розташовувався він у келіях Києво-Печерської лаври, отож можна було почуватися монахом. А ще не забувати і про свою акторську подобу, адже міліцейські діти повсякчас смикали за штани, аби почитав про кота чи показав зуби. «Я показую малим міліціонерчикам зуби й кажу: «Будете чистити зубною пастою зуби свої, то й у вас будуть білі!». Виходить, на вітчизняних теренах Вінграновський був одним із перших рекламістів.

      Потім його позбавляють міліційного товариства, і він опиняється в іншому гуртожитку — для сліпоглухонімих. Їх мешканці, «один лиш раз обмацавши моє обличчя», «усміхалися посмішкою, що адресувалася тільки мені». Принаймні так йому видавалося. Тут дивна рима з Довженком, якого цікавив світ людей, наглухо закритих у своїй осібній корпускулі. Він товаришував із видатним ученим-дефектологом Іваном Соколянським, замислювався над прихованими можливостями людської психіки. Те, що постане у фокусі уже в 60-ті роки...

      Справи із затвердженням і запуском сценарію посувалися кволо, відтак Вінграновський знову виступає в ролі актора, зігравши чільного персонажа у фільмі Ісака Шмарука «Сейм виходить з берегів» (1962 р.). Задоволення було повним — бо ж знімалося все те на Десні, «у верболозних Літках — чого треба ще? Літки, Десна — вони мені й досі як полохливий вітер натхнення!». Типова для часів хрущовської «відлиги» стрічка. Вінграновський тут у ролі молодого чоловіка, який кидає виклик старому й доволі ретроградному голові колгоспу. Колізію ускладнено тим, що поважний голова (актор Віктор Добровольський) багато зробив для свого суперника і навіть є його названим батьком...

      Та головне — писалися вірші. Майже за Шевченком — учився, здобував професію одну, а заносило в стихію іншу, доволі небезпечну, бо ж поет у нас завжди є «нашим усім», колективні надії одразу посувають його ймення на прапори. Вінграновський відносить свої вірші до редакції газети «Літературна Україна», яку очолював тоді Павло Загребельний. І, о диво, доволі швидко ті вірші з'являються на шпальтах газети. То було 7 квітня 1961 року — під гаслом «З книги першої, ще не виданої». Потому , вже у травні, з'ява на тих самих сторінках Віталія Коротича, у липні прогримів у поетичних небесах Іван Драч своїм «Ножем у сонці», а у вересні постала «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...

      «Отут, — пригадував Вінграновський, — по нас і всадили з усіх гармат! Не було газети від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити! Одна з-поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі і низькопоклонники-авангардисти! Особливо дісталося Івану Драчу і мені».

      Вінграновського викликають на засідання парткому Спілки письменників. Старші товариші допитуються, які це він вірші «з націоналістичним душком» читав на недавній зустрічі зі студентами університету? Запитували й інше: чого це його портрети, а ще й Драчеві, студентки носять вулицею Леніна? То так вони завтра понесуть, о жах, жовто-блакитні прапори і Петлюру з Грушевським... Ні, треба негайно «розоружаться», зливати воду в ідеологічну помийницю, писати, що вкажуть із Печерських горбів («темники» існували й тоді). Й відтак належить пройти чистилище — з'явитися на зустріч керівників партії з партійним та комсомольським активом.

      Задум був ієзуїтським — Вінграновський мусив виступити перед всеукраїнським «активом». Розрахунок, напевно, був простий: молодий поет або ж прогнеться відразу, скаже щось вірнопідданське, хамелеонське і завдасть своєму іміджеві непоправної шкоди, після чого зламається, або ж викриє своє «вороже нутро», й тоді можна буде беззастережно шпетити його на всі заставки. Сценарій безпрограшний... Поет постав на трибуні опісля доповіді Миколи Підгорного, тодішнього керівника України, який несхвально відгукнувся про «так зване молоде покоління» якихось там шістдесятників.

      Із чого почав? А з прохання до Підгорного не перебивати його виступ (як тоді було заведено на подібних «проработках»). Зал застогнав від зненависті. «Партєйні» письменники мусили давати свою «картинку» («Ганьба! — тут же повели перед наші поети-парткомівці й арсенальці: Нагнибіда, Шеремет і Сєня Гордєєв»). А нагорі бризкав слиною керівник львівських комсомольців, майбутній жандарм від панівної ідеології і секретар ЦК Валентин Маланчук: «Та він же голий! У нас, у Львові, студенти обрали його не більш не менш, а королем поетів! Та він же голий, оцей король!».

      Так у спогадах самого Вінграновського. Мимоволі здригаєшся: це все прописано Джорджем Оруелом у його знаменитому романі «1984». Система працює, як заведена. Працює досі. Знамениті «п'ятихвилинки ненависті» Корчинського і його «собрата» Джангірова, чемпіонів телевізійного холуйства. Нинішній «одобрямс», коли «всі, як один», за кандидата, на якого вказує горішня волохата рука... Невже цей механізм вічний? Невже безсилі ми щось змінити в ньому, хоча б один гвинтик? Можемо, тільки для цього треба, аби кожен із нас, на своєму місці, виявляв сміливість, громадянську непокору.

       Як-от Вінграновський на тому самому зібранні. Він перечекав вакханалію залу, витримав пропозицію Підгорного сказати, як це він «закликав до фізичного знищення старшого покоління українських письменників» (знов-таки знайомі сьогоднішні мотиви). А далі... «Я стояв на трибуні ні живий ні мертвий. Тоді дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, почав читати і прочитав...».

Прочитав не кращого свого вірша. Надто багато прямого тексту, надто публіцистично. Одначе і сьогодні ці слова пролітають крізь серце — навиліт:

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі (...)

Я — син його по крові, і кістках,

І по могилах, і по ідеалах.

Не вам з оскіпленими душами в забралах

Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально —

Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст! (...)

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір'їна в гордих його крилах,

Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

      Відповіддю залу була тиша. А що тут відповіси? Хоча вони відповіли — залпом із газетних шпальт усіх рівнів. «Націоналізм» і формалістичне «штукарство» були основними звинуваченнями. Знову-таки, хіба не ту саму, здавалося б, порослу мохом ідеологічну рушницю витягли нині ті, хто прагне «темникувати» нашою свідомістю нині? «Націоналюги», України захотілося... І скільки презирства до народу, котре не заховати ніякими словесами. Народ для них і є формальним чинником, про який доводиться іноді згадувати як про електорат.

      Тоді й про те не згадували. Народу просто спускали вказівки. Про проведення п'яти- і десятихвилинок ненависті... Мати Вінграновського дісталася Києва, знайшла сина, аби просити його вернутися додому. «Їдь, Колю, додому! Тато викопав ще один погреб — пересидиш поки в погребі. А тим часом я привезла тобі передачу — гречку і сала». Розповіла, як їх із батьком змусили вийти з хати і мимо промаршував колектив місцевої школи. «Попереду вчителі, а за ними душ, мабуть, зі сто учеників, і ті ученики, як тільки до нас дійшли, то закричали «Ганьба формалісту і відщепенцю». І так разів із десять...». Отак гартувалася сталь, з якої ліпилися майбутні корчинські. «Відлигою» називався той час, одначе крижинки вмерзалися в серця й обіцяли нових потвор.

      Додому Микола не вернувся, у погріб не сховався. Сціпив зуби і завойовував столицю далі.

Я задихаюсь! Біль — до млості!

Я всі прокляття розпрокляв.

І фіолетовий від злості

Ножами серце обіклав.

      Видавалися книги — «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978)... Це поезія. З якої чим далі, тим більше зникали публіцистичний запал і «фіолетова злість», а натомість прокидалася колосальна ніжність до людей, їхнього хиткого, нічим не захищеного (окрім Слова) світу. Писалася й проза, яку варто би назвати поетичною: повісті «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні»... Тут владарювала стихія ліричного почуття, оперта на власні, непозичені почуття і власний життєвий досвід. «Вив'яло літо, і запищали осінні дощі. В кам'яному селі у степу над лиманом, де кози, баклажани та вино, все моє кінематографічне господарство склало руки і стало позіхати, та спати, та чекати сонця...». Так починається «У глибині дощів». Таки правда, він почав знімати фільми як режисер, хоча виходило в нього це не так здорово, як у літературі.

      Спершу була «Ескадра йде на захід», зроблена в Одесі разом зі старим режисером Мироном Білинським — про те, як революціонерка Жанна Лябурб обертала в свою віру співвітчизників-французів, якi з'явилися в Україні у славні дні громадянської війни. Потім «Берег надії» — про водневу бомбу, про загрози атомної зброї. Ну і, нарешті, «Дума про Британку», за Юрієм Яновським — твір драматичний і водночас епічний, сильні характери, мелодраматичні ефекти... Треба переглянути давно вже бачену стрічку, в час своєї появи на екрані вона не справила сильного враження.

      Словом, у кіно складалося не надто вже й щоб. У поезії він був живим класиком, натомість у кіно втрапив у другий ряд режисерів, котрі виконують щось там собі рутинне. А рутини він не терпів. Відтак у кіно вернувся вже у 90-ті, коли зробив пам'ятник своєму учителеві, фільм «Олександр Довженко. Щоденник» та кілька документальних стрічок про гетьманські столиці. Пригадую, як десять років тому переконував мене їхати з ним у Яреськи, де Довженко зняв чимало фільмів. «Уявіть собі, їдемо цілісіньку ніч, дивимось один одному в очі і думаймо про щось та-аке!». Я не поїхав, мусив бути на ювілейних урочистостях в Сосниці. Як жаль...

      Він чув поезію дороги, тільки не тiєї, що робить тебе піщинкою, знаряддям в чужих руках. «Я знову рушив у дорогу. Але вже не в ту, що так чіпко тримала мене в постійній напрузі, а ту, в якій приємно душі й легко очам, коли ранок і день, вечір і ніч сіріють, біліють, голубіють, темніють тобі такими, як їх сотворено — без метушні і галасу...». Це з останньої повісті «Манюня», написаної минулого року. Отак без метушні й суєти він і жив, і творив усі останні роки. Жити збирався довго. Усього лише кілька літ тому, даруючи мені свого романа про Северина Наливайка (мріялось і про фільм), він говорив, дещо патетично: «Я вже старий, але так багато справ попереду! І я вирішив: буду жити сто два роки...». А хтось йому нараяв і більше. Він погоджувався й на ту, поважнішу, цифру. Не склалося. Жахлива хвороба догнала значно раніше.

      Смерть видавалася йому певною поетичною умовністю:

      Може бути, що мене не буде,

      Перебутній час я перебув,

      Але будуть світанкові губи

      Цілувати землю молоду...

      Так і є. Все відходить, за винятком, як він писав, «любленого раз». Миті того любленого, схоплені словом, довжаться, тривають у часі і просторі. Пам'ятаймо, «кожна мить загрожує падінням». Одначе добре, що «смерті не боюсь я І що ти про смерть Не думаєш Ми летимо». Я, ти, ми — всі разом, на крилах, зітканих із його слів. Політ буде вічним...