Прорватися на свiтовi простори

Навiщо така гуманiтарна полiтика

У цьому контексті актуалізується проблема ідеологічних засад державотворення і становлення нації, які ґрунтувалися б на сучасних складових національної ідеї як платформі нової соціогуманістичної політики України, що займатиме ключове місце у стратегічній візії розвитку і безпеки держави, формування її національного інформаційного простору, передавання правдивої інформації, зменшення споживацької психології, корупції, злодійства та інших форм девіальної поведінки.

Отже, вкрай потрібна нова соціогуманістична стратегія паритетного розвитку нації і людини як науково-прикладна основа для розробки ефективного ідеологічного інструментарію зміни суспільної свідомості, консолідації та «зшиття» нації в духовному, світоглядному сенсі; для правдивого інформування в українському просторі громадян про прогресивні вітчизняні та світові досягнення з різних напрямів діяльності. Така стратегія комплексно охоплюватиме (має охоплювати) знаннєво-освітній, мовно-культурний, духовно-інтелектуальний, морально-ідеологічний вектори життєдіяльності держави в національно-патріотичному, інтеграційному та цивілізаційному вимірах. Іншими словами, вельми на часі є новий підхід до буття нації, яка віками пригнічувалася, а нині переживає небезпеку свого духовного ренесансу та державного розвитку. Сутність такого підходу має бути передовсім науковою, значно масштабнішою за існуючу практику сучасної так званої гуманітарної політики. А це значить, що науково-методологічнi засади запропонованої соціогуманістичної концепції мають бути такими, аби її інституалізація і структуризація унеможливили подальший розгляд у тісному прокрустовому ложі заяложеного розуміння гуманітарної політики як традиційного заходу, що зазвичай обмежується лише наданням разової чи довгострокової матеріальної допомоги потерпілим від різних природних (повені, пожежі, землетруси тощо) і неприродних (біженці із зон воєнних дій, термоядерних, хімічних та інших форс-мажорних ситуацій) катастроф. Україні для себе і світу треба розвести смисли секондхендівської допомоги, тобто т.з. «гуманітарки», гуманітарної політики (освіта, наука, медицина тощо) та соціогуманістичної парадигми бінарного захисту та розвитку людини і нації.

Нова концепція буття нації

Реалії такі, що навіть попередній аналіз дій окупанта показує, що наявні втрати, трагічні жертви, кровопролиття та міграцію з Криму і сходу України головно спричинив багатолітній програш інформаційної війни з Росією, а відтак духовно-інтелектуальний ізоляціонізм, у якому опинилася частина спільноти на зросійщених імперіями (царською і радянською) територіях. Багаторічна антиукраїнська пропаганда, перманентне зомбування російськими ЗМІ людей на територіях, інформаційно не покритих українським духовно-інтелектуальним контентом, безкарність за відкрите знущання над національною символікою, пам’яттю героїв українського народу, цинічне лицемірство, українофобство та постімперська асиміляційна політика — призвели нині до вже гарячої гібридної війни. Такі війни починаються з інформаційних і ними стимулюються.

З огляду на це завданнями держави є розробити загальнонаціональну візію розвитку українського суспільства як дороговказу та ідеологічно-інформаційного супроводу модерних державотворчих прагнень української нації, тобто сформувати нову парадигму її буття з акцентом на паритетний (бінарний) захист і людини, і нації. Для ефективного розвитку справді національної Української держави необхідна комплексна стратегія, яка стимулювала б суспільну активність, передовсім, духовно-інтелектуальних еліт, спрямовуючи її на відродження та розвиток української нації шляхом консолідації усіх громадян, політичних і громадських організацій навколо загальнодержавних інтересів, соціогуманістичних цінностей, патріотичних почуттів, духовно-моральних пріоритетів.

Ідеологія радикалізму не годиться для розбудови соціогуманістичної доктрини незалежної України. На передній план виступають сучасні складові національної ідеї як невід’ємні частини життєдіяльності спільноти і людини в триєдиному вимірі — етнокультурному, інтеграційному і цивілізаційному. Водночас нині в Україні немає нічого більш невизначеного, проте найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак набагато рясніше — шкода — в негативному контексті (аж до повного заперечення), аніж дискурс національної ідеї. Рівно ж — ми є свідками зловмисної спекуляції поняттями «етнічна» і «політична» нація, регіональна відмінність у час, коли, здавалось б, Україна будує громадянське демократичне та інформаційне суспільство, в якому всі надумані політиканами буцімто непереборні місцеві специфіки знімаються введенням у науковий обіг дефініцій громадянської нації, її соборності, єдиної України та українськості її спільноти у цілому.

Українцям нікуди виїжджати

Українська національна ідея — це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт духовно-інтелектуального потенціалу нації — тобто людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі сили та сучасні й майбутні здобутки на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної його життєдіяльності на шляху прогресу і добробуту.

Реалізація інноваційної, інформаційно-просторової моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів та розробка належної стратегії розвитку актуалізують потребу опрацювати систему ідеологічного забезпечення державотворення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, акумульованих такими пріоритетами національної ідеї (УНІ) — Україна: соборна, українська, гідна людини і нації. Ця Велика стратегічна ідея нації може мати кілька малих тактичних ідей, що актуалізуються як робочі інструментарії втілення складових однiєї великої. Наразі в українському соціумі дiєвi як нові, так, на жаль, і старі гасла: «Знання, інформація і рух (чин, дія)», «Свій до свого по своє», «Гроші — в руки своїх», «Україна — єдина» тощо.

Визначаючи пріоритети стратегічної Ідеї України, наголосимо, що:

— соборна — це не лише географічні, територіально-просторові атрибути, а соборна здатність нації разом ефективно творити Українську державу за допомогою консолідації сил усіх громадян, що в Україні та поза її межами проживають; це — духовна єдність народу на своїй землі. Лише таке розуміння соборності допоможе сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, аби допомогти всім українцям, незалежно від місця проживання, усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Це особливо важливо для формування українського соціуму як спільноти, в якій діють доцентрові (соборні) і відцентрові (регіональні, українофобські) сили і поля впливу. Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні патріотичних, духовних і морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині, її свідомості та ментальності. Феномен соборності України — це її цілісність і керованість, ціннісні вектори прориву на світові простори, а не ідеологеми розриву і поділу населення на сорти, регіони і ринки збуту продукції. Насамперед це національно-свідома синергійність діянь людей як ознака організованої спільноти, як духовно-інтелектуальна «молекула», яку не можна розривати без втрати її якісних характеристик, як не можна їх зберегти без розв’язання проблем культурно-інформаційного середовища та простору;

— українська — відкидає підкинуте шовіністичне гасло «Україна — лише для етнічних українців», але має на увазі формування стереотипів, які позиціонували б Україну у свідомості усього населення держави як «рідну хату», як дім нації, який слід розбудовувати на спільних духовних цінностях, патріотичних почуттях, інтелектуальних та культурних кодах та ідеалах українського народу, на притаманних йому традиціях, нормах і правилах поведінки, на інноваційних засадах модернізації національної економіки та політики держави відповідно до нових завдань, економічних укладів, національних інтересів і сучасних викликів. Крім цього, цей пріоритет визначає необхідність збереження українськості, використання нових чинників національної ідентичності, що вирізняють український народ як окреме самодостатнє утворення, яке має всі ознаки нації: власну землю, питому мову та своє світобачення, лише йому притаманне, яке у глобальному вимірі — гідне поваги серед світової мозаїки культур. Аби зберегти свою автентичність, українцям нікуди виїжджати, вони вдома, на обітованій землі;

— гідна людини і нації — передбачає створення належних соціально-економічних, екологічних умов окремій особистості шляхом не лише піднесення рівня матеріального добробуту, європейських стандартів життя (до яких нація поки що не дотягує), а й духовних, ментальних можливостей самореалізації, спілкування, національно-творчого середовища, яке поза «рамами нації», за Франком, поза національною ідеологією ні створити, ні зберегти неможливо. Це тим більше неможливо, бо українська нація ослаблена імперським етно-інтелектогеноцидом. Вона і нині відчуває не тільки подвійний постімперський і посттоталітарний потужний тиск, а й рахує жертви неоголошеної війни. Міжнародні засудження агресивних дій Росії, навіть рішучі, — неефективні. Путінська Росія далека від каяття за зросійщення України, штучний Голодомор, за підрив державної цілісності України як помсту за самостійний вибір європейського вектора інтеграції, спротив постімперській політиці.

Україні самотужки не вистояти. Зрозуміло, що потрібний комплексний міжнародний захист, починаючи від правового до адекватного військового втручання в міжнародні взаємини, адже у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації захисту прав народів досі немає. Україна зазнала неприкритого (точніше, добре замаскованого) воєнного нападу з боку Росії. Ми повинні усвідомити поняття «російсько-українська війна». Ба більше, у Раді Безпеки ООН агресор, що воює проти нас, є постійним її членом і має право вето (!) на рішення цієї міжнародної інституції. Він розпочав кровопролиття, і на людській крові на очах в усього світу відбувається змагання за лідерство сильних, а дехто прагне й у ХХІ сторіччі стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії, окупувати землі сусіда, цинічно диктувати суверенній унітарній державі федеративний устрій, державний статус мови окупанта, вчити туземців толерантності та інше. На цьому тлі чи здатен нинi світ зрозуміти: лише Україна через свої патріотичні Сотні на Майданах і поза ними несе світові соціогуманістичні смисли нових міжнародних відносин. З іншого боку, не Україна соціалізує прояви неофюрерства, загрожуючи людству новим рашизмом. Не вона загарбує чужі землі, на яких мирні корінні народи навряд чи зможуть самотужки захиститися ні від брехливих «дез» агресора, ні від його «Буків», що ними він озброїв злочинні бандформування, які не тільки щодня вбивають українців, а й нахабно збивають міжнародні цивільні літаки з дітьми і жінками в нашому небі.

Отже, не все людське — людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» — людяне, то їх синтез, власне, складе нову «соціогуманістичну» якість, яка потрібна більше, аніж синтезований політиками новотвір — гібридна війна, вдалою назвою якої модно користуються мас-медіа. Хоча, очевидно, глибоко не пов’язують її з результатом історичного «схрещування» агресивних російських імперій — царської і радянської, білої і червоної, церковно-православної й атеїстичної. Не тільки вони не усвідомлюють, що лише Україна здатна донести світові усю трагедію цієї імперської спадковості. На тлі перманентно-загарбницької спадковості російських імперій українська ідея розвитку національної держави при належному міжнародно-правовому забезпеченні може стати соціальним магнітом, носієм нових соціогуманістичних цінностей та мотивів діянь, які потенційно здатні в майбутньому сформувати духовно-інтелектуальну ідеологічну платформу державотворення міжнародного масштабу. Досягнення цього гарантуватиме державам, що розвиваються, національну безпеку, сприятиме розробці стратегій їх розвитку, приєднання до союзів колективного захисту та вільній інтеграції. І в цьому плані Україна здатна запропонувати світові нові соціогуманістичні сенси міжнародних взаємин, нові концепти ставлення до ослаблених імперіями народів, недопущення щодо них постімперського тиску, інформаційних, енергетичних та інших дискримінаційних воєн.

Побудова стратегії розвитку України на засадах сучасних складових УНІ передбачає, найперше, аналіз існуючої ситуації у державі, виявлення ключових загроз та протиріч, що не дозволяють запровадити таку ідеологічну основу державотворення вже сьогодні. Зокрема, визначальним має бути питання щодо національної держави титульного народу, єдиної державної його мови, державних символів, орієнтирів розвитку та інтеграції. Тобто існує проблема створення середовища, адекватного для розвитку людини і нації. Не може бути вільною людина, коли уярмленою є її нація. Необхідно оцінити геополітичні та геокультурні загрози українській нації. Зокрема, такі, як-то: галопуюча асиміляція етнічних культур в окремих регіонах країни; наголоси на сепаратизмі, федералізмі окремих областей України; нівелювання та дискредитація традиційних українських цінностей, історичної пам’яті, національної семіотики, героїв, подвижників УНІ; депопуляризація української мови, літератури, музики, кінематографа у внутрішньому інформаційному просторі країни та за її межами; нарешті, десуверенізація, десоборнізація та дезінтеграція України у цілому.

Пріоритети розвитку

Потрібна довготермінова стратегія розвитку, яка б визначала, пропагувала та захищала цінності УНІ для всіх співгромадян, передбачивши:

— визначення єдиних ідеологічних пріоритетів розвитку держави, які стали б підґрунтям націєтворення та стимулятором імунітету проти маніпулювання свідомістю українців;

— захист інформаційного простору та використання для пропагування націєтворчих ідей, культурних цінностей, традицій, звичаїв, обрядів тощо. Нинішня переважна більшість ЗМІ України передають інформаційний контент російською мовою. Україномовні канали не отримують достатньої кількості частот. Отже, привчають населення до неукраїнського культурно-інтелектуального продукту, активізуючи русифікацію і так русифікованого східного та південного регіонів, доросійщуючи Україну в цілому. Це деструктивно впливає на національні почуття, виховання патріотизму та духовну єдність українського народу, загострює геокультурні загрози для держави, провокує її дезінтеграцію.

— формування нової єдиної системи цінностей українців, яка дозволила б об’єднати народ в єдину націю (державної мови, нових зразків української літератури, музики, кінематографа, театру тощо, духовних цінностей) та дозволила б пересічному громадянину ототожнюватися і самоідентифікуватися з нацією, а не з телепропагандою героїв боїв у Чечні, Афганістані, телесеріали про ментів та різних асоціальних суб’єктів;

— всебічний розвиток творчої особистості, формування нової української національної еліти, яка стала б для народу, особливо молоді, прикладом для наслідування, збереження національної ідентичності, ментальності народу, його історичної пам’яті, генофонду тощо.

Визначення основоположних засад української національної ідеї диктує внесення відповідних змін не лише на рівні міжнародних взаємин, а і в нормативно-правову базу України, у стратегію національної безпеки України. Хоча при розробці нової Конституції України майже кожен Президент намагається прийняти її під себе, але введена буцімто демократична норма, що «жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова», не тільки не суголосна з попереднім записом «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», а й перманентно передається від одного варіанта Основного закону держави до іншого. Ці розмиті недоречності призвели до того, що Україна досі не тільки не має ідеологічного супроводу свого державотворення і становлення нації, а й девальвовані проблеми актуалізації національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави за умов одвічних загроз її суверенітету з боку Москви, внутрішніх суперечок щодо євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні не тільки немає ідеологічних партій, а навіть окремі члени парламентських фракцій, парадокс(!), — виступають на боці терористів, сепаратистів та інших антиукраїнських елементів. А ми вагаємося: перевибирати парламент чи ні, потрібна люстрація чи ні?

Це все ставить на порядок денний нагальну потребу: опрацювати систему ідеологічного забезпечення державотворення в Україні та закрити нарешті спекулювання політиканами запитанням: ідеологічний плюралізм чи монізм, соборність чи федеративність, президентсько-парламентська республіка чи навпаки, пропорційна чи мажоритарна виборча система? Адже вийшло так, що в Україні ні того, ні іншого немає: обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, зокрема комуністичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї, розмаїття її сучасного ідеологічного дизайну. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. Однак причому тут Україна та її національна ідея як споконвічна мрія здобуття свободи і державної незалежності (за що боролося не одне покоління впродовж трагічної нашої історії)?

Таким чином, йдеться про УНІ як концептуальну програму розвитку сучасної демократичної та вільної України, її суверенне право вибирати вектор інтеграції, національних, європейських і загальнолюдських цінностей, за які віддали життя герої не однієї Небесної сотні. Наші північні сусіди не мають ніякого права вчити нас толерантності, диктувати ідеї щодо зміни державного устрою, збереження українськості, усвідомлення власної національної ідентичності, гідності, творення духовно-культурних сенсів. Адже самі мають безпосереднє відношення до формування тоталітарних імперсько-більшовицьких ідеологій творення т.зв. «нової радянської людини», побудови світлого «комуністичного майбутнього», що призвели до нечуваних у мирний час людських жертв і трагедій; до лицемірної більшовицької ідеології «дружби народів», а насправді — імперського інструментарію зросійщення. І нині на очах всього світу, який знову намагаються обдурити «альтруїстичним» бажанням відновити історичну справедливість, насправді помагають сепаратистам, не гребують постімперською облудливою ідеєю «обустройства России», побудови «русского мира», «принуждения к миру» православних братів і ближніх сусідів українців, непокірних грузинів тощо.

І насамкінець. У 2011 році ми провели «круглий стіл» «Українська Національна iдея як духовно-iнтелектуальний код соборностi народу: етнiчний, iнтеграцiйний та цiвiлiзацiйний вектори», присвячений 20-річчю Незалежності України. Видається доцільним започаткувати аналогічний загальнонаціональний захід із залученням вчених, авторитетних небайдужих людей, яким є що сказати з названої проблематики. Спочатку організувати обговорення, інтерактивні діалоги за допомогою аудіовізуальних засобів у всеукраїнському масштабі, а відтак — організувати відповідні парламентські слухання у Верховній Раді, нарешті, прийняти Закон «Про соціогуманістичні засади ідеології духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні». Головне, не дати реалізувати постімперські ідеї російських політиків і українських сепаратистів — федералізувати і декомпозиціонувати Україну, а відтак її окупувати по заново відбудованій Берлінській стені, лінії поділу якої та трагічність наслідків — важко передбачити, бо вони матимуть уже не лише українське, а й світове поширення. Почуймо Україну з її новими смислами міжнародних взаємин і вселенського миру!

Небезпечність ситуації вимагає якнайшвидше надати соціогуманістичній парадигмі як теоретико-методологічній базі ідеології духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні статусу світового морально-правового імперативу, відповідної міжнародної юрисдикції та потужного колективного євроатлантичного захисту. Лише за такого широкомасштабного і комплексного розуміння національної безпеки, ґрунтовного правового і належного військово-політичного забезпечення запропонованого дискурсу можна сподіватися на ефективне втілення універсальних принципів захисту держав, що розвиваються, оберегти автентичність ослаблених імперіями народів від неприкритих гібридних воєн, від подальших постколоніальних асиміляційних експериментів та шовіністичних залишково-постімперських (посттоталітарних) тисків, умотивованих бажанням агресивних великоросів (знайоме — Ubermenschen) окупувати світ і над ним запанувати. Ефективність духовно-інтелектуального супроводу державотворення України, власне, в тому, наскільки їй швидко вдасться дерадянізувати загал та оперативно попереджувати про небезпеку рашизації світ, що непоінформований і, очевидно, тому, на жаль, переважно байдужий. Але чи можна актуалізувати дискредитований більшовицькою пропагандою заклик: «Люди, будьте пильні!», яка брехливо зомбувала у час «холодної війни» людство остерігатися небезпечних янкі? Чи заклики лунали не від тих, хто при зародженні фашизму був у зговорі з нацистами, знищив мільйони невинних людей, а нині «миротворит» і «бдит» в Україні, Придністров’ї? Скільки ще треба жертв, збитих цивільних літаків, убитих дітей, анексувати земель, аби людство нарешті зрозуміло: треба всіма силами зупинити нового Гітлера?!

Степан ВОВКАНИЧ, доктор економiчних наук