Анна i Майдан

Весілля на барикадах

Великий білий конверт випав прямісінько до рук із поштової скриньки моєї запорізької квартири. У ньому — ще небачене мною, «Українське слово» з Парижа. Розгортаю газету, читаю: написано українською мовою — трохи незвично, як шкільні уроки літератури, як твори української класики. Французьку розумію через слово, але заголовок JE SOUS TOMBEE... EN AMOUR... DU MAIDAN відразу підказує мені: це написала вона, моя Анна, про київський Майдан, де ми були разом зовсім недавно.

...Ми домовились зустрітися на Хрещатику 15 лютого 2014-го. Ми — це француженки Анна i Анік і я зi своєю небогою Олександрою, студенткою-розумницею, яка колись, ще школяркою, вразила своєю французькою ведучу телешоу «Найрозумніший» Тіну Канделакі.

Анна та Анік привезли у штаб Майдану гроші, зібрані дітьми українців, що воювали у Другій світовій у Французькому іноземному легіоні.

Це були останні відносно спокійні вихідні. Будинок профспілок, з якого вийшли Анна і Анік, був ще цілий. Я побачила їх ще з-за охоронців — є щось у французьких жінках, що робить їх помітними усюди, навіть на багатолюдному українському Майдані.

Люди йшли повз барикади, хтось фотографувався біля палаток, роздивлялися фото і малюнки — тоді на Майдані була виставка художника-карикатуриста Юрія Журавля, люди роздивлялися, сміялися над кумедними та дурними політиками. Відчували себе сильними, розуміючи, як багато нас сподіваються на те, що карикатурні та одіозні політики більше не повернуться і не сядуть на шию... Ми розмовляли з Анною і Анік українською, французькою, англійською — тільки російської мови не розуміли наші гості.

По чорній землі Хрещатика, з Інститутської, текли ручаї прозорої води — у мішках, з яких було складено барикади, танув сніг.

Ми дійшли до закопченого стадіону імені Лобановського, і раптом загубили Анік. Через кілька хвилин побачили її струнку фігуру на барикаді. Навпроти неї, над верхньою лінією оборони, над людьми, що стояли під барикадами, виблискували щити «Беркута».

...Раптом звідкись залунала музика, і ми опинились серед людей, що святкували весілля на Грушевського. Скрипка і акордеон швидко зібрали юрбу, ми теж пішли за молодими на майдан Незалежності й знову загубили у натовпі Анік: вона захотіла додивитись усю святкову церемонію, її запросили до кафе.

Ми ж пішли з Анною в квартиру, де вони оселилися, у провулку Михайлівському. ...Нам легко було говорити — моя нещоденна українська і вивчена Анною рідна мова її батьків спонукали до повільної бесіди, де найголовнішими стають емоції.

Велике село Вознесенівка...

Ми познайомилися з Анною у «Фейсбуцi»: два роки тому друзі з Івано-Франківщини написали мені, що жінка з Ліону шукає у Запорізькому краї село Вознесенівку, в якому на початку XX сторіччя народився її батько. І попросили допомогти знайти її рідних.

«Ім’я мого батька Андрій, а діда звали Микитою», — писала мені Анна.

«Я можу вам написати те, що написано французькою у паспорті мого батька: Woznesenka, dist. Alexandrovsk, gouv. Katerinoslav...

Здається, що Олександрівськ — то Запоріжжя, а Катеринослав — то Дніпропетровськ.

...Мій батько розповідав мені, як малим купався часто у Дніпрі, ходив на острів Хортиця...

А ще я маю листа від моєї бабусі, яка пише, що на Дніпрі збираються будувати Дніпрогес»...

Анна приїхала до мене у Запоріжжя. Цілий тиждень ми гуляли нашим суворим містом, в якому вже й натяку на залишилось на село на дніпровських схилах. Лише місце визначили краєзнавці: де приблизно була хата, де стояла Вознесенівська церква.

Скільки років, слухаючи розповіді батька, Анна роздивлялася на старому фото обличчя дідуся Микити, бабусі Євгенії, батькових братів та сестер — усіх, крім нього, старшого сина, що поїхав із рідної України...

Андрій Микитович Остапець народився 17 (30) жовтня 1904 року. Був розумним хлопцем: на «відмінно» закінчив перше Вознесенівське народне училище, був запрошений в Олександрівську чоловічу гімназію імені Миколи Другого, вчитися державним коштом, — у 1917 році.

Довчитися не зміг — почалась громадянська війна. Воював проти червоних.

З недавньої знахідки мого запорізького друга, історика Валерія Стойчева, дізнаємося: «...в 1920 году город Запорожье был занят белыми, там же образовался отряд под названием «Черная хмара». Командовал этим отрядом штабс-капитан Марков Иван, уроженец он села Вознесенки Запорожского округа. По формировании отряда Маркова меня мои соученики Остапец Андрей, Игнатенко Леонтий и Андриевский Юрий сагитировали бросить учебу и пойти добровольцем в отряд «Черная хмара»...» Це протокол допиту Миколи Вечоренка, документ від 1930 року, що зберігається у Запорізькому обласному архіві, в якому далі йдеться, що після натиску червоних у жовтні 1920-го загін отримав розпорядження про відступ і відійшов до Феодосії, звідки «погрузили нас в теплоход «Владимир» и отправлены мы были в Константинополь...»

Як розповідав Анні батько Андрій Остапець, що коли восени 1920 року він під обстрілом вплав перебрався через лід на правий берег Дніпра, говорити не міг від холоду. Анна досі не може спокійно дивитись кадри льодогону з довженківського фільму «Іван»: у ці моменти вона завжди згадує батька. Діставшись Константинополя, Андрій працював де міг, голодував, писав матері — просив грошей, вона відповідала, що не має чим допомогти синові, бо самі бідують.

У пошуках роботи Андрій опинився на острові Лемнос. Звідти потрапив до Болгарії. Працював у якогось графа, перетрудився, захворів, а коли повернувся з лікарні, став безробітним. Перебрався до Франції, працював у Парижі, у різних маленьких містах. Згодом став жити у Ліоні.

Розповідав: українці у Франції і у довоєнні роки жили дружно, відзначали Пасху, Різдво, день народження Шевченка. Молоді люди співали, танцювали, Андрій грав на мандолині.

У 1936 році оженився на Агафії Василівні Бакай, вона з села Виноград Івано-Франківської області, народилася у 1903 році, у 1920-ті приїхала до Франції працювати за контрактом.

Під час Другої світової війни Андрій Микитович опинився в окупації. Будував бункери у Бресті, на березі Атлантичного океану. Навчився робити бетон, що стало у пригоді йому згодом, коли війна закінчилася і він заходився будувати дiм для своєї сім’ї. У серпні 1945-го народилася Анна. Рід Остапців продовжувався у Франції...

Але як знайти родичів, що залишилися в Україні? Тільки у телефонному довіднику Запоріжжя — більше чотирьох сотень однофамільців Анни.

Декілька років тому в Запоріжжі було видано книжку «Щоденник Трохима Кармазя», в якій наведено перелік домовласників села Вознесенiвка 1913-1914 років. Читаю: є у цьому списку Микита Остапець, а всього у Вознесенівці того часу — 11 дворів Остапців!.. Велике село Вознесенівка, чи не пів-Запоріжжя наслідувало славні козацьки прізвища — Кармазі, Каптюхи, Хуповки, Артеменки, Ахиньки, Остапці...

Історію сім’ї Остапців я опублікувала у газеті, і буває ж таке чудо: надане Анною фото побачив онук її двоюрідної сестри, зателефонував мені і назвав усіх родичів поіменно: «Єфросинія, Микита Михайлович, моя прабабуся Євдокiя, Єфим, Євгенія Опанасівна та Іван». Андрія на фото немає. Андрій у Франції. Всі ці роки сім’я пам’ятала про нього і не знала, як знайти. Бабуся Євгенія дуже сумувала за ним. Дід Микита пишався розумним сином.

Дотепер про діда Микиту згадують у сім’ї як про людину, яка заради того, щоб дитина вчилася, нічого не пошкодує.

Розповідають, як прийшов він у серпні 1917-го на поле, де жали пшеницю жінка і старші діти, і замість коней приніс лише батога та дві вуздечки. Продав коней: сина Андрія прийняли до чоловічої гімназії, у місто Олександрівськ. А на форму та книжки грошей не було. От і продав Микита коней, сірих у яблуках, гарних — все село на них задивлялося. Побачивши те, як розповідали діти онукам, бабуня Євгенія майже по-шляхетному впала без тями...

У 1921-му був голод після революції, хаос і бідність, в сім’ї Остапців всі лежали покотом хворі на тиф, та Бог дав — вижили. Обробляли землю. Дівчат віддавали в найми, щоб заробити на зерно. Фрося з дев’яти років ходила чужих дітей нянчити. Підросла Дуня, і з 12 років служила у німців-колонiстів.

Потім дівчата повиходили заміж. У 30-ті роки стало трохи легше. Народилися онуки. У 1934-му помер дід Микита.

Бабуся Євгенія жила у старому сімейному будинку з невістками. Під час окупації з Франції прийшли два листи: від Андрія та від його жінки, мати раділа, що син живий, і сумувала, що Бог не дав їм діточок. На війні загинув Іван, Єфим повернувся.

Євгенії Опанасівни не стало у вересні 1945-го — три тижні поспіль після народження Анни. Вона вже не дiзналася про появу онуки від сина Андрія.

«Бабуня померла, коли я народилася», — зітхає Анна...

Поховали Євгенію Опанасівну біля чоловіка, на кладовищі, що опинилося зараз у невеликому скверику. Коли Вознесенівку забудовували, ті переселенці, хто мав гроші, могли перепоховати своїх родичів на новому цвинтарi. У сім’ї Остапців грошей не було, тож могили залишилися, де були.

Пройшли роки, і вже мало хто пам’ятає у Запоріжжі, що там, де зараз центр міста, були тихі сільські вулички Вознесенівки.

Улюбленець Франції з Вірменії

Я привезла Анні фотографії картин, які написав для неї запорізький художник Рудольф Акопян. Він приїхав із вірменського міста Ахалціхе у Запоріжжя юнаком, захоплений українським спортсменом-важкоатлетом Жаботинським. А ще Рудольф вчився музиці й малював із дитинства. Мав важливу для себе зустріч: у 1970-ті у Запоріжжі познайомився із народним художником СРСР Миколою Овєчкіним, брав у нього уроки живопису і став згодом спражнім митцем.

Оженившись, Рудольф Акопян жив у Вознесенівці, і тепер, почувши історію Анни, намалював для неї вуличку старого села у весняних квітах. Таку, яку сам бачив колись, у 1970—80-ті. Написав Анну у вишиванці, віночку зi стрічечками біля портрета Шевченка. Анна впізнала улюблене своє фото: «О, це я. Художник намалював мене молодою»...

Іще написав портрет Шарля Азнавура. Улюбленцю Франції, Вірменії та всього світу в цьому році виповнюється 90. Батько Шарля народився у Ахалцихе. Там же народився і Рудольф Акопян. Сім’я емігрувала, згодом опинилась у Франції. У 1924-му народився хлопчик Шарль, якому судилося стати королем серед співаків, що співають про кохання французькою. В Ахалціхе поховані дід та бабуся Азнавура, там живуть рідні Шарля. Біля вірменської церкви був будиночок Азнавурянів (фр. — Азнавурiв). Недалечко — садиба, де жили Акопяни. Вони були сусідами.

Рудольф Акопян написав церкву Богоявлення Святого Хреста в Ахалціхе і попросив мене передати її у Францію. У Ліоні — найбільша вірменська церква у Франції — Святого Якуба, тобто Акопа, і Рудольф Акопян сподівається, що в цій церкві Анні підкажуть, як передати подарунок Шарлю Азнавуру.

Історія Анни нікого із моїх друзів не лишає байдужими. «Це краєзнавчий успіх», — кажуть колеги-історики: відновити родинні зв’язки, розірвані революцією та двома війнами, — то неабияка удача.