Повернення хлопців до рідного Синельникового, яке хоч і затягнулося на 54 дні, стало справді щасливим завершенням цієї дивовижної історії. (автора.)
Руслан Назаров і його приятель Олександр Малий пішли до української армії добровольцями. Дуже їх вразило, як зізнаються, те, що Росія стала зазіхати на наші території. Зухвало захопила Крим і вже висловлює претензії щодо східних регіонів.
Батькам хлопці про своє рішення не говорили до останнього. В усьому зізналися тільки тоді, коли тим уже було неможливо чимось зашкодити такому вибору синів.
«Коли про це дізналася, розплакалася, стала сина відмовляти, але він був невблаганним», — пригадує Зухра Назарова, мама Руслана.
Опинилися молоді, спортивної статури синельниківці у складі відомої 25-ї дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Спершу йшлося про їхню службу термiном у 45 днів. А потім командири стали заявляти, що стільки часу передбачалося тільки на необхідну підготовку. Зрештою, після півторатижневого перебування на теренах Луганщини хлопці опинилися у Донецькій області неподалік від кордону з Росією.
І коли випала нагода вирватися на два-три дні додому, Руслан iз Сашком цьому зраділи неймовірно. Щоб не витрачати зайвий час на дорогу, попросили приїхати за ними на своєму авто iз Синельникового ще одного свого приятеля Володю Заїку. Той до місця дислокації своїх друзів доїхав без проблем. На місці хлопці трохи відпочили — випили кави, Руслан iз Сашком показали Володі місце свого тимчасового перебування.
Коли ж виїхали до рідного Синельникового, вже на першому блокпосту їх затримали терористи.
«Коли вони побачили у наших паспортах дніпропетровську прописку і відповідний номер на автомобілі, відразу поклали нас на асфальт, зв’язали, — пригадує Руслан. — Це на них подіяло, немов червона ганчірка на бугая. Стали говорити про якийсь розсадник фашизму, хунту… Зрештою, мене поклали обличчям донизу на заднє сидіння автомобіля, зв’язавши руки хомутом, а Сашу і взагалі запхали до багажника. Куди нас привезли, спершу навіть не знали. Тільки потім з’ясувалося, що до Горлівки, безпосередньо до місця перебування одного з найвідоміших ватажків терористів Безлера (Бєса). Певна річ, на той час ми про нього майже нічого не знали. До сьомої години ранку, а прибули ми туди десь о першій ночі, весь час нас допитували і постійно били. Мене дубасили по п’ятках, хапали за кадик, після чого я десь тиждень не міг розмовляти. Сашу вдарили прикладом автомата по обличчю, розбивши до крові бров».
«Особливе пожвавлення у них викликало те, що ми виявилися з 25-ї повітряно-десантної бригади, — зазначає Олександр Малий. — Вони знають про неї буквально все, зокрема і про особливості дислокації. Пізніше нам навіть влаштували очну ставку з контрактником саме з 25-ї, який воював на їхньому боці. Нас вони теж агітували, але ми всіляко від розмов на цю тему ухилялися. Зрештою, протримали нас у підвалі до того часу, коли приїхали наші рідні».
Зухрі Назаровій невідомий чоловічий голос зателефонував близько четвертої години ранку.
— Хто вам такий Руслан Назаров? — суворим тоном запитав незнайомець.
— Це мій син, — відповіла, відразу відчувши неладне.
— А ви знаєте, де він знаходиться?
— Де?
— Він знаходиться у Горлівці… А ви знаєте, чим він займався?
— Не знаю…
— Як не знаєте?! Він взяв автомата до рук і ви про це не знаєте?
Зрештою, незнайомець представився як Бєс. За зізнанням Зухри Назарової, до того про його існування вона не знала.
Зрештою, жінка оволоділа собою і попросила Бєса:
— Єдине, про що вас прошу як мати: не бийте його! У вас же теж, мабуть, є діти.
— А хто такий Олександр Малий?
— Це теж хороший хлопець. Його теж не бийте!
— Вони всі хороші, коли сплять зубами до стінки, — роздратовано відповів Бєс.
А потім ватажок терористів передав трубку Руслану.
— По голосу сина я відразу зрозуміла, що його били, — ледь стримуючи сльози, пригадує Зухра Назарова.
Зрештою, Бєс запропонував мамі приїхати до Горлівки, наказавши сказати на веб-камеру те, що вони запропонують, і забрати дітей.
Самі себе не тямлячи, Зухра Назарова, батьки Саші Малого і батько Володі Заїки вирушили на авто до Горлівки.
До місця призначення доїхали без проблем. Хоча ще по дорозі зрозуміли, що одним чи двома днями не обійдеться. Зателефонував брат Саші Малого, який теж поспілкувався з Бєсом, і порадив купити предмети особистої гігієни, найнеобхідніше.
На місці довелося довго прочекати, доки їх пропустили до приміщення. При цьому Бєс розпорядився чоловікам повертатися додому. Отож віч-на-віч з терористами опинилися дві мами. На першу розмову з ними зібралися практично всі з них на чолі з Бєсом.
«Почали заявляти, які погані наші діти, що служать не в тій армії, що це «Правий сектор», фашизм, бандерівщина, чому сина відпустили, а тепер просите, щоб його не вбивали, — пригадує Зухра Назарова. —Я відразу усвідомила, що вони до нестями зомбовані, дискутувати з ними немає жодного сенсу. Тому готова була говорити що завгодно, аби тільки зберегти синам життя. І коли мене тепер нерідко запитують про мої враження від спілкування з Бєсом, відповідаю щиро, що я йому вдячна хоча б за те, що наших синів не розстріляв, хоча для цього було достатньо однієї його команди. Це могло статися кожної секунди. Бєс погрожував пристібнути наших хлопчиків на даху захопленої ними будівлі горлівського Управління з боротьби з організованою злочинністю, зробивши їх живою мішенню для українських воїнів».
Зрештою, жінки пристали на пропозицію терористів готувати на кухні для них їсти. У будь-які розмови намагалися встрягати якомога менше, бо для них «ми — бандерівці, наївні люди». Проте мали повну свободу пересування. Бєс прекрасно усвідомлював, що без синів вони нікуди не втечуть.
Жінки навіть на два дні змогли вирватися до Києва, де побували в адміністрації Президента України, знаючи, що ведуться перемовини про обмін полонених у Горлівці українських військовослужбовців на таку собі Ольгу Кулигіну, наближену до Бєса жінку.
«Цією надією ми й жили, — пригадує Зухра Назарова. — Віри не втрачали навіть тоді, коли довелося просидіти дві доби у підвалі будівлі, яка піддавалася постійним бомбардуванням. І весь час молилися за життя наших синів».
Зрештою, полонених набралося 17 чоловік. А перемовини наближалися до позитивного результату. Коли ж побачили українського генерал-полковника Володимира Рубана, який займається обміном військовополонених, розплакалися: невже дочекалися щасливого кінця? Це було справді так — усіх трьох синельниківських хлопців відпустили на волю разом з іншими полоненими після 54-денного перебування у неволі, постійного балансування між життям і смертю.
Коли їх вивезли з Горлівки, військовий літак доставив усіх звільнених полонених до Києва, де з ними зустрівся особисто Президент України Петро Порошенко.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
