Волонтери ризикують життям заради допомоги військовим.
Волонтерство розвинулося на Луганщині та Донеччині під час окупації областей російськими військами. Усе починалося з банальних «їдалень» просто неба. Так, у місто Сватове Луганської області ще до розгортання кривавих подій приїхали українські військові — молоді хлопці, в тому числі із західних областей України. Тоді у місцевих мешканців виникла традиція годувати захисників тричі на день. Жінки похилого віку готували перші і другі страви, інші — збирали теплі речі, гроші, а деякі жителі навіть запрошували їх до себе додому.
Поки у місті було більш-менш тихо, солдати жили на квартирах у місцевих безкоштовно, допомагали їм у веденні сільського господарства, розважали західноукраїнськими анекдотами. «Був у нас хлопець такий хороший, Богданчик; приїхав з Івано-Франківщини, коли почув про окупацію Донбасу. Казав, що приїхав визволяти Україну з російського полону. Жив у нашій з чоловіком хаті, ми його годували, а він нас усе розважав. З місяць десь був, працював на городі, допомагав у будинку. Зрештою, ми до нього так звикли, що шкода було відпускати. А коли він поїхав воювати, аж серце кров’ю обливалося. Тепер от не знаємо, що з ним, чи живий, чи вже ні...» — розповідає Антоніна Тимошевська, мешканка міста Сватове.
Допомагали бійцям і в самому Луганську. Найвідоміші волонтерські загони базувалися при Українсько-канадському центрі, в офісах луганських обласних об’єднань ВО «Свобода» та Радикальної партії Олега Ляшка. Одна лише луганська «Просвіта» налічувала до сотні зареєстрованих волонтерів, не враховуючи тих, хто допомагав неофіційно. Усіх, хто надавав допомогу грошима, вносили у спеціальні списки. Їхні прізвища згодом мали публікуватися у газеті Всеукраїнського товариства «Просвіта» як данина почесті й визнання «героїв тилу». Ці ж списки згодом були викрадені терористами напередодні проведення АТО. Мета зрозуміла: відшукати активістів та покарати їх. Тоді ж разом зі списками бойовики викрали й голову луганської «Просвіти» Володимира Семистягу, який, власне, і керував благодійними постачаннями на фронт.
Протягом червня-липня «Просвіта» зібрала і переправила на потреби армії близько 20 тисяч гривень (тільки офіційних), за які волонтери купили броньовані жилети та каски для фронтовиків. Крім цього, підтримували і продуктами: тушонкою, медом, крупами, чаєм, цукром, хлібом, солоними огірками тощо. За означений період було зібрано 8 ящиків iз крупами — гречкою, пшоном, а також 4 ящики з вермішеллю; 11 великих упаковок чаю, 22 банки огірків, ящик цукру, 12 банок тушонки, 5 банок меду, більше 10 ящиків iз хлібними виробами тощо. Пріоритетними були продукти, що довго трималися без холодильника та нешвидко псувалися від погодних змін.
Увесь збір продуктів зберігався та накопичувався у приміщенні «Просвіти», а потім доставлявся великими машинами на блок-пости. Поки ще можна було перевозити такий вантаж більш-менш безпечно, то возили водії-просвітяни, а коли вже стало неможливо приховати продовольче постачання — волонтери самостійно вишукували шляхи, аби дістатися до військових частин та передати продукти й речі нашим солдатам. Декому такі дії коштували життя. Наприклад, у Ганну Постенко, студентку луганського коледжу, влучила куля, через дві години дівчина померла, так і не доїхавши до лікарні.
«Я навіть не знала, що вона таким займається. Носила собі жовто-блакитну стрічку у вигляді браслета, співала українські пісні, але ж я не думала, що вона витворить отаке! Дізналася за день до її загибелі, просила більше так не ризикувати, і хоча вона пообіцяла, що не буде, наступного дня поїхала разом з іншими волонтерами на передову. Тепер уже нема чого боятися, бо все, що було важливим, загинуло разом iз нею. Сподіваюся тільки, що її загибель була не марною і що цим виродкам iз ЛНР доведеться відповісти за скоєні злочини», — говорить мати загиблої волонтерки Віра Андріївна.
Подібні волонтерські загони діяли і під егідою політичних партій. При «Свободі» в Луганську і Донецьку існувала група «Соколи», до якої входили молоді члени партії та її безпартійні симпатики. Спільно з громадською організацією КУНу(б) та членами Асамблеї студентського самоврядування Луганського національного університету волонтери також збирали гроші й харчі для бійців АТО, але власноруч їх не доставляли, а передавали у відповідні волонтерські підпільні «вікна» — пункти прийому громадської допомоги на Донбасі.
Такі пункти відомі в Луганську (тут їх налічується близько десятка) і в Донецьку (до двадцяти). А от колишні члени молодіжної організації «Радикальне покоління Луганщини», яка була утворена при політичній партії РПЛ ще до війни і яка раніше займалася винятково культурно-освітньою та виховною діяльністю, долучилися до активної агітації родичів, сусідів, найближчих друзів, аби ті допомагали українським солдатам. Зібрані таким чином речі пакували і переправляли на «вікна», а звідти вже — на блок-пости та у штаб-квартири наших бійців.
«Волонтерство для мене — щось на кшталт відпущення гріхів. Я щодня молюся Богові, щоб пробачив мене за те, що не йду на фронт і не воюю разом iз нашими хлопцями. Я не знаюся на цьому, а може, так боюся, що соромно навіть зізнатися. І тому допомогти зібрати їм хоча б продукти харчування, теплі речі та якісь гроші на озброєння — це дрібна часточка мого особистого внеску. Дай, Боже, щоб наші бійці уціліли і повернулися живими-здоровими додому. Сподіваюся, я і всі, хто зі мною допомагає армії, що ми якось полегшимо їхнє перебування на лінії вогню», — зізнається один iз волонтерів.
Ще однією значною подією у волонтерському русі на Донбасі було утворення добровільної молодіжної організації «Новий Червоний Хрест» у Луганську. Активісти цієї організації — зазвичай студенти — займалися тим, що кожного дня позмінно чергували біля шинних барикад навколо захопленої будівлі СБУ в Луганську. Їхня діяльність розпочалася і тривала винятково на «голому» ентузіазмі. Активісти навіть зробили відповідний одяг — червоні штани та футболку із зображенням білого хреста посередині, а також червону захисну каску.
Щодня хлопці й дівчата-члени цієї організації були на «постах» та рятували життя пораненим під час перестрілок у «гарячій точці». Причому рятували вони як українських бійців, так і сепаратистів: переносили поранених на безпечні ділянки, надавали першу термінову допомогу, а далі вже викликали «швидку», передаючи постраждалих професійним лікарям. «Для мене поранена людина — це беззахисне створіння, якому потрібна допомога. Я не розбирався, хто переді мною — сепаратист чи армієць. Моя місія як волонтера «Нового Червоного Хреста» — врятувати життя людині, а це, перш за все, людина, а потім уже «більшовик» чи «білогвардієць», — говорить Артем Нових, волонтер, член організації «Новий Червоний Хрест» у Луганську.
Попри те, що волонтерство на сході України допомагає армії, забезпечуючи її всім необхідним, цьому рухові пророкують недовге існування без бодай якоїсь фінансової підтримки з боку влади. Так, український політолог Вадим Карасьов зазначає: «Без волонтерської допомоги на фронті було б набагато гірше, тому що держава не активна, вона була не готова до війни. Завдяки українському волонтерському руху ми змогли втримати ситуацію під контролем і не дати розповзтися сепаратизму по інших областях».
«Ми бачимо, що саме волонтери опікуються переселенцями зі сходу та Криму, збирають гроші на армію, а держава в цей час майже нічим не допомагає. Влада була розгублена, і в цей час волонтери показали, як можна діяти в подібних умовах. Хоча, незважаючи на таку першочергову активність, волонтерство приречене, бо втомлюються люди, ентузіазм пропадає. Тут уже держава має показати, що вона вміє адекватно реагувати на скрутні події. Нарешті прийшов час чиновникам діяти, а не тільки спиратися на волонтерський ентузіазм, який не є безкінечним», — вважає Карасьов.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
