Закритість відкритих списків

Відразу зауважимо: дострокові парламентські вибори в Україні, якщо вони і пройдуть, навряд чи відбуватимуться за новою схемою. На це, власне, натякнув і Президент Порошенко, коли давав минулої п’ятниці інтерв’ю українським телеканалам. «Який компроміс буде досягнутий у Верховній Раді — це поки що відкрите питання. Попереду тиждень, коли парламентська комісія за участі представника Президента опрацює виборчу систему», — сказав Петро Порошенко. «Україна не має часу на розмови. Домовляться про пропорційну систему відкритими списками — нехай ідуть на пропорційну систему, взагалі не здатні домовитися — будуть обиратися так, як в законодавстві є зараз, але вибори відбудуться за будь-якої погоди», — додав він.

Здатність українських парламентарiїв домовлятися є загальновідомою. Особливо за наявності таких антагоністів, як Партія регіонів та комуністи з одного боку і провладні фракції — з іншого. Той, хто заздалегідь знає про своє непотрапляння до наступного парламенту, всіма силами буде чинити опір ідеї виборів. Той, хто сподівається пройти по одномандатному округу, ні за що не розпрощається з мажоритаркою. Той, хто розраховує виїхати на імені лідера, буде проти відкритих списків. Компромісний варіант, котрий, напевно, влаштує всіх, полягає в проведенні виборів «так, як в законодавстві є зараз», говорячи словами Порошенка. В такому разі ідея відкритих списків так і залишиться нездійсненим наміром. Принаймнi поки що.

Що таке «відкриті списки»?

Згідно з класичним визначенням, відкриті списки — це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.

При цьому єдиної моделі голосування за відкритими списками не існує. Кожна з країн розробляє свою, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україна мусить запропонувати свою. В залежності від моделі голосування бюлетені на дільницях матимуть різний вигляд. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку, в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку всіх кандидатів, що балотуються в окрузі й яким присвоєно такий номер (подібний порядок діє в Естонії).

У теорії така система виглядає продуманою та дієвою. Однак її ще слід співвіднести з українською практикою. Якщо виборець обиратиме кандидатів у списку від партій, то на руки він отримає стільки бюлетенів, скільки партій балотується до парламенту. Але «галочка» має бути тільки одна, отож чи означає це, що у кабінці для голосування громадянин проглядатиме всі списки? Уявімо собі, на що перетвориться такий процес голосування — російська Ходинка просто тьмяніє у порівнянні з ним. Цьогоріч, коли кияни отримали на руки чотири бюлетені для голосування, черги — всупереч законодавству — стояли до ранку наступного дня. В умовах, коли комісії недоукомплектовані, а голосування відбувається у непристосованих для цього приміщеннях, такий варіант слід відкинути.

Естонський формат — коли в бюлетені зазначені прізвища всіх кандидатів, які балотуються по даному округу, і виборцю лишається тільки обрати порядковий номер когось із них, дуже нагадує нашу мажоритарну систему. Відмінність тільки у тому, що, голосуючи за кандидата, естонці одночасно додають плюс тій чи іншій партії, яка після підрахунку голосів знатиме, скільки вона набрала відсотків і як у порядку популярності їй вибудувати список депутатів-переможців. Такий механізм має, без сумніву, великий позитив: нівелюється поняття «прохідна частина списку», а водночас руйнується i корупційна схема, за якою кандидати в депутати заносили лідерам партій кількамільйонні хабарі за присутність свого імені в першій п’ятірці чи десятці.

Інші варіанти

Естонська модель відкритих списків, яку можна було б назвати «пропорційно-регіональною», все одно не гарантує в українських умовах відсутність підкупу виборців. Власне, ніщо не убезпечить від порушення закону, якщо є бажання його порушити. Тільки довга й копітка робота з плекання в собі та у співвітчизниках справжніх громадян. Варіацією на тему відкритих списків могло б бути делеговане політичній партії право скласти списки самій, але тільки починаючи з низів. Під «низами» ми маємо на увазі партконференції найнижчих ланок, на яких відбуватиметься первинне висунення кандидатів з наступним затвердженням їх на рівні міських, районних, обласних осередків. Пройшовши весь шлях, можна отримати наприкінці список, сформований рядовими членами партії, а не її топ-менеджерами. Але й у цієї системи є серйозні недоліки. По-перше, в такому випадку список все одно складає партія, а не виборець. А по-друге, мало яка партія (за винятком хіба що «Регіонів» та «Батьківщини») може похвалитися розгалуженою мережею на місцях. Все-таки партійна система у нас сурогатна, а не справжня, і з цим не посперечаєшся.

Врешті-решт, можна провести вибори й за закритими списками, як це було у 2006-му та 2007 роках, однак це означатиме консервацію існуючої системи з усіма її недоліками. А найперший та найголовніший недолік закритих списків полягає в тому, що він відверто «розбещує» партійців, не стимулюючи їх до жодного зростання, окрім матеріального — аби було чим заплатити за депутатський мандат. Другий недолік 100-відсотково партійної системи з закритими списками полягає в тому, що виборець продовжує орієнтуватися на особу лідера, не переймаючись вивченням програми партії-кандидата чи, як мінімум, відслідковуванням, з кого складається її список далі десятої позиції.

Безумовно, й відкриті списки не є панацеєю від усіх бід та проблем. Застосування їх залишає відкритими низку питань. Зокрема, як бути з виборчими округами? Після виборів 2006—2007 рр. мажоритарних округів не було, але кожен iз депутатів закріплювався за певною територією — партії заздалегідь готували плацдарми для наступного волевиявлення. Якщо залишити округи, то чи не означатиме це, що висування по них кандидатів буде цілком і повністю прерогативою партійних лідерів? Наступна проблема: яким у випадку відкритих списків має бути механізм відкликання депутата? (Бодай гіпотетично). І хто пройде в парламент замість парламентарiя, котрий з якихось причин буде позбавлений мандату, піде у виконавчу вертикаль чи, не приведи Господи, помре? Його місце посяде інший списочник чи на окрузі будуть оголошені додаткові вибори? І чи не стануть виборчі округи в такому разі предметом торгів у середовищі політичних партій?

З іншого ж боку, пропорційна система з відкритими списками створить здорове конкурентне середовище для політичних партій. Але це конкурентне середовище ризикує вбити інша новація — повернення до іменних блоків, які вже мали місце під час виборів Ради V та VI скликань. Іменні блоки вкотре означатимуть поклоніння одному ідолу (читай: лідеру), котрий у жодному разі не піде з посади очільника партії, якщо його партія програє вибори. Шредерів та Саркозі серед української політичної еліти нема, кожен представник істеблішменту намертво вчеплений у своє крісло й ніколи не поступиться дорогою «молодим». Як бачимо, у темі відкритих списків питань більше, ніж відповідей, тож майже очевидно, що у 2014-му ще нічого не зрушиться з місця. Надто непідготовленими є нинішні політичні гравці до викликів, які диктує час.