Наступ на культурному фронті

Якби влітку 1941-го в СРСР показували фільми німецького виробництва?..

Російська сторона не забарилася з відповіддю. Очільник Міністерства культури РФ Володимир Мединський негайно закликав заборонити в Україні книги класиків, котрі писали російською й через це можуть вважатися українофобами. Назвав Михайла Булгакова, автора «Білої гвардії», ставлення до якого в українському культурному середовищі неоднозначне. Згадав «наше все» Тараса Шевченка, котрий писав також російською, хоча не ці його твори зробили митця українським культурним символом. Але головне — першим пан Мединський озвучив у цьому короткому списку прізвище Миколи Гоголя.

І хоча певна частина української культурної спільноти відреагувала саме на Гоголя в соцмережах досить спокійно, насправді міністр культури РФ у такий спосіб зробив те, чого російська культурна спільнота прагне давно. А саме: закликав українців відмовитися від Гоголя та його унікальної творчої спадщини. Яка російською є лише за мовою. Зміст її — питомо український. Ділити Гоголя — особливо в рік 200-ліття з дня народження, який відзначали в 2009 році, — є перманентною проблемою російсько-українських культурних взаємин незалежно від нинішньої, максимально загостреної, їх фази.

Повертаючись до заборонених в Україні російських стрічок, варто згадати позицію керівника української компанії «Артхауз трафік» Дениса Іванова, висловлену ним у прямому ефірі російського телеканалу «Дождь». Під час обговорення з ведучими та гостями студії колишній донеччанин, а тепер — киянин запропонував уявити ситуацію, коли б улітку 1941 році в кінотеатрах на всій території СРСР показували фільми німецького виробництва. Чим увів у ступор журналістів каналу, який у Росії займає ніби опозиційну нішу та вважається єдиним ліберальним. І хоча пан Іванов відразу уточнив, що не всі стрічки, зняті в тогочасній фашистській Німеччині, були відвертою пропагандою, паралель лишилася очевидною. А пояснення — вичерпним. Російські колеги в студії його навіть не оскаржували, почавши виправдовуватись.

Раніше ситуацію російській стороні прокоментував чинний міністр культури України Євген Нищук. Будучи актором, передусім театральним, проте маючи в послужному списку ролі також у кіно, він сказав: навіть якщо стрічка знімається росіянами в Україні, що досить поширене явище, існує неофіційне розпорядження не давати задіяним у фільмах українським акторам головних ролей. Ролі другого плану також не завжди помітні. Основна функція українських авторів — епізод або масовка. Тараса Бульбу в однойменному фільмі Володимира Бортка таки зіграв Богдан Ступка. Проте, по-перше, іншим кастинг бути в даному випадку просто не міг, і Ступку, здається, затвердили навіть без проб. А по-друге, на момент згаданого 200-річчя Миколи Гоголя фільм за його знаковим для України твором зробили таким, що відверто пропагує «русскій мір». Тож без політизації й тут не обійшлося. Російська сторона не радить шукати кругом політику. Проте вплив саме кінематографа на формування свідомості мас доведено від самого початку його існування.

Аутсайдери прокату й продажів

Рішення Держкіно України стосовно заборони «Піддубного» та «Білої гвардії» — насамперед політичне. Так само, як гармидер, який міністерство культури РФ та особисто режисер Станіслав Говорухін (двадцять років працював без проблем на Одеській кіностудії) здійняли у відповідь. Насправді ж втрати Росії від наших санкцій щодо цього «інтелектуального» продукту російського виробництва прогнозовано мінімальні.

Наприклад, «Біла гвардія» — прокатна версія однойменного серіалу, котрий демонструвався в українському ефірі ще 2012 року. Мали місце локальні скандали, стрічку не без підстав звинувачували в приниженні українців та викривленні нашої історії. Проте захмарних рейтингів це телекіно не зробило. Попри участь у ньому популярних російських акторів. Якщо ж у нас заборонили не цю стрічку, а й серіал, тим більше запізнилися. Хто хотів — уже подивився. Того ж 2012 року відбулася показова історія з іншим пропагандистським російським фільмом — «Матч». Кіно зробили за лекалом російських політтехнологів, котрі 2004 року працювали над проведенням в президенти України Віктора Януковича. Радянська міфологія про «матч смерті», котрий відбувся в окупованому Києві 1942 року, наклалася на проведення в Україні матчів «Євро’2012». За тонким розрахунком, українці мусили піти на «Матч» масово, і побачити себе в стрічці зрадниками та колаборантами. Прокатне посвідчення в Україні стрічці не давали до останнього. Скандал теж мав місце — за роль зрадника-українця перепало Остапові Ступці. Проте фінал «Матчу» видався сумним. Фільм, на зйомки якого витратили 10 мільйонів доларів, зібрав у прокаті всього 2 мільйони. Він провалився насамперед у Росії. Й Україна своїм небажанням платити за таке сумнівне видовище гроші не доклалася. Адже наш кіноринок має значно менші обсяги порівняно з російським. Аналогічної долі зазнав ще один російський пропагандистський фільм на спортивну тематику — «Легенда 17».

Така ж доля, напевне, чекала «Білу гвардію» та «Піддубного». Річ у тім, що останній фільм російського виробництва, який вибивався в лідери українського прокату — «Іронія долі. Продовження». І то — аж у 2007 році, коли хвиля ностальгії потягнула в кінотеатри старших людей вперше за багато років. Попри помітну популярність, російські «Адмірал» та минулорічний «Географ глобус пропив» поступалися в українському прокаті американським бойовикам, комедіям, мелодрамам та мультикам.

Ризикну стверджувати: заборонивши «Піддубного» й «Білу гвардію», Держкіно України парадоксальним чином допомогло російському кіновиробнику «зберегти обличчя». Інакше довелося б констатувати черговий фінансовий провал чергового російського фільму. До речі, тут варто сказати й про російську пропагандистську літературу: ці книги і на батьківщині виходять тиражами 3-5 тисяч, до наших полиць доходить не більше сотні. Та навіть за таких умов усе одно лишаються маргінальними. Тож в Україні зараз позбавляються не стільки їхнього згубного впливу, як самого факту присутності.

Без гри на випередження

Згаданий «Піддубний» — не просто кіно. Це байопик, біографічний фільм. Останнім часом вони стали трендом не лише в Росії. Правда, якщо на Заході про відомих та знакових постатей створюють передусім повнометражні стрічки різної якості, як ось недавні байопики про Стіва Джобса чи Джуліана Ассанджа, то росіяни роблять їх героями серіалів. З урахуванням сказаного вище, ризик провалу в кінопрокаті зводиться до нуля. Натомість маємо іншу проблему — Росія активно інтегрує в свою історію та культуру відомих українців. Іван Піддубний — один із них, про що нагадав у прямому ефірі «Дождя» Євген Нищук.

Частина біографічних серіалів, котрі марковані як російські, знімалися українцями в Україні. Якість кінцевого продукту задовільна. Проте до 200-річчя того ж Миколи Гоголя свою, автентичну, версію «Тараса Бульби», хай це і вигаданий персонаж, українці створити не спромоглися. Хоча було в розробці аж два (!) проекти. Повнометражний сучасний документальний фільм про Миколу Васильовича — «Птица Гоголь» — зробив Леонід Парфьонов. Вітчизняні ж продакшн-студії якщо й беруться за байопики навіть у форматі докудрами, обирають героями кого завгодно: від Жуля Верна до Леонардо да Вінчі. Натомість персонажі, знакові для української історії, практично не розглядаються для втілення. Вони, зазвичай, мало відомі широкому українському загалу. Значить, є ризик, що глядач не зацікавиться. Винятком донині став лише Тарас Шевченко, до 200-річчя з дня народження якого свої проекти зробили два найрейтинговіші українські телеканали: «1+1» та «Інтер». Одне з найтиражніших сьогодні в Україні видавництво «Клуб сімейного дозвілля» випустило з нагоди ювілею Кобзаря біографічну книгу про нього — «Художник». Не забарилася наступна книга — «Режисер», вже про Олександра Довженка. Ризик виправдав себе. Отримавши пропозицію, український читач від неї не відмовився. Отже, варто запропонувати. І не тільки читачам, а й глядачам.

Непросту долю Івана Піддубного досліджував канал СТБ у рамках проекту «В пошуках істини» аж у 2007 році. Силача показали тоді не героєм-переможцем, а людиною, котра пережила нещасливе кохання. Минулорічна українська стрічка «Іван Сила» відкрила українцям невідомого широкому загалу спортсмена Івана Фріцака. Проте втілення фільму на великий екран стало можливим лише за стовідсоткової державної підтримки. Поки державні інституції, як це робиться в Росії, не почнуть створювати належні умови для повноцінного розвитку в Україні кіносеріальної індустрії, а заодно й видавничої справи, росіяни далі діятимуть на випередження — «зросійщуючи» героїв, котрими по праву повинна пишатися Україна і яких нині гостро не вистачає на екранах телебачення і кінотеатрів.

Андрій КОКОТЮХА,
письменник, сценарист