Люди і боги острова Балі

17 тисяч і один острів

— Таке трапляється, — сказав мій індонезійський друг Пак Агус, коли ми вчергове почули, що наш рейс на острів Балі відкладається. Ми сиділи в аеропорту Джакарти і сумними поглядами проводжали літаки, що злітали. — Знаєш, Індонезія складається з 17 тисяч островів, — продовжив він. — За таких умов найкращий зв’язок між віддаленими островами — повітряний. Через величезну кількість рейсів та перевантаження ліній і стаються такі затримки.

— 17 тисяч островів — навіть уявити важко, — сказав я. — Як же так сталося, що один із них — Балі — відомий в усьому світі. Дехто навіть думає, що це окрема країна.

— Так історично склалося. В Індонезії почергово змінилося кілька панівних релігій. Коли із заходу прийшов іслам, він крок за кроком рухався через острови Суматра і Ява на схід, витісняючи індуїзм. Врешті на початку XVII століття індуська аристократія (королівські сім’ї, священики, майстри ремесел) перебралася на острів Балі, де й зберегла свою віру і свій спосіб життя. Проте слід пам’ятати, що індуїзм, який нині практикують на Балі, відокремився від основного напряму понад 500 років тому, тож він досить сильно відрізняється від того, що можна побачити в Індії. Скажімо, на острові також збереглася кастова суспільна система, але в дуже м’якій формі. І в ній відсутня найнижча ланка — каста недоторканних.

— Чому острів такий популярний серед туристів?

— Для світу Балі відкрили європейські художники, які поселилися там у 1930-х. Вони створили образ «острова богів», на якому, мовляв, кожен житель — художник. А наприкінці 1960-х на нього натрапили хіпі (до речі, на Балі офіційно дозволені галюциногенні гриби). Їхали переважно австралійці, оскільки їм найближче до острова. Вони й спровокували туристичний бум і розбудову туристичної інфраструктури.

Поки Пак Агус розповідав, прозвучало нове оголошення мовою бахаса індонезія. «О, нарешті наш рейс», — сказав мій друг, і ми рушили на посадку, аби через півтори години зійти на цей дивовижний клаптик землі, загублений у тропічних морях.

З любов’ю, Крішна

Оскільки в моєму багажі мандрівок уже досить багато екзотичних місць, я, відверто кажучи, не сподівався від цієї подорожі особливих сюрпризів. Однак уже перший день перебування на острові впевнив мене: Балі — це щось абсолютно унікальне. А сюрпризи тут на кожному кроці.

Путівники, аби привернути увагу туриста до якоїсь країни чи визначного місця, люблять вражати цифрами (часто досить сумнівними). Щодо Балі, то всі довідники в один голос стверджують: на острові функціонує аж 20 тисяч(!) храмів. Дійсно, де б ви не стали, куди б не поглянули, обов’язково побачите якусь індуїстську святиню химерної (як на європейське око) архітектури та з незвичними солом’яними прикрасами. Однак на 98 відсотків це не величні будівлі, а храмики — щось на зразок українських капличок. І все ж: звідки така величезна кількість?

«Річ у тім, що храмову будівлю має кожна сім’я, — прийшов мені на допомогу Пак Агус, коли я зачаровано крутив головою на всі боки. — І це — вимога життя, оскільки балійська родина живе як релігійна громада, яка не може обійтися без вівтаря предків та жертовників для різних божеств. При будівництві будинку відразу закладається і храм. Одне без іншого неможливе. Балійці вважають, що боги присутні в усьому і можуть ховатися в камені, дереві, тканині, будь-де — і звідти пильно стежать за людьми. Тож для збереження гармонії у власній душі і світі кожен ранок вони починають iз богослужіння в домашньому храмі, невеликої пожертви і прохання успіху в повсякденних справах».

Про той факт, що ви перебуваєте на Балі, вам щохвилини нагадують підношення у вигляді мініатюрних зелених кошиків з тліючими ароматичними паличками, які ви тут зустрічаєте щокроку: біля будинків, у храмах, магазинах, автомобілях, ресторанах, на узбіччях доріг, на деревах і просто на асфальті. Туристи від таких «божих знаків» просто в захваті.

«Це найпростіші і найпоширеніші пожертви, — прочитав я в путівнику, присвяченому Балі. — Вони називаються кананг сарі. Це складені з пальмових листків коробочки, в які укладаються квіти, рис, фрукти, печиво тощо. Тричі на день їх збризкують святою водою, а ввечері змітають, аби вранці покласти нові. Ці пожертви балійці роблять згідно зі словами Крішни: «Якщо доброчесна душа з повагою піднесе мені листок, квітку, фрукт або воду, я прийму все це з любов’ю».

І краплину кави — надприродним силам...

Подальші мої спроби заглибитися в особливості місцевої культури наштовхнулися на попередження Пака Агуса: «Будь-який іноземець, скільки б він не прожив на Балі, не зможе зрозуміти світогляд тутешніх жителів навіть на 20 відсотків. Причина — у надзвичайно складній соціальній та релігійній ієрархії місцевого суспільства, яка й формує з перших днів життя людини її специфічне бачення світу».

Як стверджують дослідники, балійська культура — одна з найбільш деталізованих систем громадського та релігійного життя на планеті. Людина, яка випадає з балійської суспільної ієрархії, де в кожного раз і назавжди «виписане» чітке місце, приречена на абсолютну самотність. Тут не тільки кожен день, а й усе життя людини від народження і до смерті цілком визначене системою обрядів. І не дай боже прогавити якийсь iз них чи неправильно його провести — злі сили відразу так нашкодять, що потім найщирішими молитвами нічого не виправиш. Підраховано, що пересічна жителька Балі проводить третину дня за приготуваннями до релігійних церемоній, участю в них та прибиранням. Усі їх потрібно виконувати в певній послідовності і з потрібним настроєм, інакше, говорять балійці, у Всесвіті запанує хаос. Церемонії діляться на ті, що проводяться п’ять разів на день, щодня, щотижня, щомісяця, щорічно, раз на десять років і так далі. За дотриманням дат слідкують брахмани. А найбільші свята проводяться раз на 100 років. Пам’ять про них записують у літописи. Однак, як жартують місцеві жителі, ще ніхто не побував на цих торжествах двічі.

Туристи, стикаючись із такими «дивами», отримують серйозний культурний шок. Для людей, які звикли зранку пити каву, вдень працювати, а ввечері розважатися, балійці нагадують жителів якоїсь невідомої планети, причому дія відбувається не в фантастичному романі чи кінофільмі, а в реальності, до якої можна доторкнутися.

Скажімо, ну як можна не дивуватися, коли ви дізнаєтеся, що:

* балійці не дозволяють дітям торкатися землі в перші півроку життя, оскільки новонароджені вважаються богами, посланими з небес, а богам не до честі повзати по підлозі. Тож у цей час дітей носять на руках і боготворять, як небожителів. Після пишної церемонії дитину ставлять ніжками на землю, і вона нарешті стає однією з людей;

* більшість острів’ян дають своїм дітям одне з чотирьох імен, незалежно від того, хлопчик це чи дівчинка: Вайян, Маде, Ніоман, Кетут. Дітей учать будь-які труднощі й незручності зустрічати з сяючим обличчям та широкою посмішкою;

* коли дитина досягає повноліття, їй... підпилюють зуби. Таким чином вона позбавляється своєї тваринної сутності, оскільки на острові найгіршими якостями людини вважаються грубість та тваринні звички, найкращими — витонченість та гарний вигляд;

* впродовж життя людина тут проходить через складні обряди, аби захистити душу від 108 пороків, серед яких — насильство, крадіжки, лінощі і брехливість;

* балійці вірять, що зло — така ж сторона життя, як і добро, але важливо, щоб між ними зберігався баланс. А злі духи добріють, якщо їх вчасно «підгодовувати». Тож коли житель Балі п’є, скажімо, каву або газовану воду, кілька крапель він проллє на землю, щоб поділитися як із добрими, так і з лихими надприродними силами.

Довга дорога на небо

Творчо підходять на Балі і до смерті людини. Для похорону тут виробили такі церемонії, що без чималенької суми дістатися на той світ нікому не вдасться. Тож людина, яка після себе нічого не залишила, не може розраховувати на швидкий похорон. Треба чекати, поки доброчесні родичі не зберуть потрібну суму на всі передбачені вченням обряди. Якщо на збір грошей потрібен довший час, то покійника або тимчасово захоронюють, або муміфікують. І той може чекати зустрічі з богами кілька місяців чи навіть років. Іноді родина об’єднує для кремації кількох померлих у різний час «бідних родичів».

Сам похорон більше нагадує свято, оскільки смерть вважається торжеством звільнення душі та возз’єднання її з Богом. Тож нічого сумувати та плакати. Натомість читають священні тексти, моляться, виконують ритуали, а злих духів відлякують войовничими танцями та музикою оркестру. Тіло виносять iз двору не через двері, а через стіну, в дорозі процесія робить кілька несподіваних поворотів, аби заплутати покійника, щоб той не знайшов дорогу додому. Врешті його кладуть на яскраво прикрашений бамбуковий поміст і спалюють. Коли сонце сідає за обрій, попіл розвіюють над водою. Кожен балієць знає: крапку над усім життям ставить кремація. Саме дим похоронного вогню найбільше цінують і люди, і боги. Хоч яким бідним є балієць, а він хоч по рупії заощаджує на свої майбутні похорони.

На острові вірять: за допомогою вогню душа остаточно звільняється від оболонки і відлітає в небо. А боги там вирішують, куди цю душу поселити знову. Від того, наскільки праведно жила людина, чи дотримувалася божих законів, чи ретельно над нею здійснювали обряд кремації — залежить, втілиться її душа в злого духа чи в щойно народженого брахмана. Тож люди прагнуть жити праведно і готуються до спалення все життя.

Малярська галерея в джунглях

Рано чи пізно перед кожним туристом постає питання, куди поїхати, що ще побачити? Вибір «турів» на Балі широкий, але в шанувальників мистецтва один маршрут — в Убуд. Це містечко, яке вже 80 років є культурною столицею острова, розміщене серед мальовничих гір, непрохідних джунглів, рисових терас, індуїстських храмів, гірських річечок та струмочків. Не дивно, що саме художники першими оцінили всю красу цієї місцевості.

У середині 1930-х років на острові поселилися німці Вальтер Шпіц та Рудольф Боне, заснувавши тут спілку художників «Піта Маха». А їхній колега Мігель Коваррубіас, створивши картину «Острів Балі», вже в ті часи привернув увагу світу до цього дивовижного куточка планети. До честі європейців — вони не лише малювали, а й займалися, так би мовити, «творчим місіонерством». Зауваживши в балійців загострене почуття прекрасного (тут дуже цінують красу — як жіночу, так і чоловічу) та неабиякий художній хист, вони відбирали серед острів’ян найталановитіших підлітків і навчали їх живопису. Врешті з роками їхні вихованці модернізували народне мистецтва краю та навчилися миттєво реагувати на все нове у світовому мистецтві. Тож нині, як свідчать фахівці, кількість художніх напрямів, які практикують на Балі, не піддається підрахунку.

Сьогодні Убуд — мистецька Мекка. Сюди «на прощу» їдуть не лише художники, а й відомі політики, артисти, спортсмени, письменники. Про цей край написано сотні книжок та знято десятки фільмів. А шанувальникам малярства, яким усе ж таки вдається дістатися на цей індонезійський край світу, непросто — «роботи» тут на кілька днів, адже вулиці міста — суцільна малярська галерея.

Осідлавши хвилю

Часто туристи, які мріяли про пляжний відпочинок на Балі, подолавши тисячі кілометрів, iз подивом виявляють на березі натовпи серфінгістів iз дошками під пахвою, а на воді — велетенські океанські хвилі, які збивають iз ніг.

Серфінг, як підкреслюють путівники, — головна туристична спеціалізація острова. Тож якщо ви ще не остаточно зіпсований пляжний тюхтій — у вас є шанс стати підкорювачем хвиль. Для людей, які живуть далеко від океану і бачили відчайдухів, що мчать по воді, лише по телевізору, серфінг здається чимось недосяжним і фантастичним. Однак, щодня спостерігаючи за тими, хто ганяється за хвилею, починаєш розуміти: все не так і складно. Потрібно лише трохи терпіння та наполегливості.

— Кута — найкраще місце для початківців, оскільки тут невисокі океанські хвилі, — розповів мені інструктор Енді, який пропонує свої послуги на місцевому пляжі. — Якщо людина справді хоче освоїти серфінг і має нормальну фізичну підготовку, то години навчання досить, аби зуміти ловити хвилю. Є головні правила, без яких ви не пропливете і метра, тож їх слід завчити залізно, а навик тим більший, чим більше часу ви проводите у воді з дошкою.

— І скільки коштує навчання?

— Я беру 350 тисяч рупій (30 доларів) за годину. Але не зважай на гроші — те, що ти відчуєш, осідлавши хвилю, варте цілого життя. Приходь. Я тут щодня.

Місця вистачає всім: лише пляж Кута-Легіан простягається на 14 кілометрів. До речі, для серфінгістів на острові Балі є спеціальні готелі. Вони цікаві тим, що в маленьких номерах із усіма зручностями на 1-2 особи з меблів, крім ліжка, є тільки... сейф. Мається на увазі, що, заховавши гроші й документи, турист зранку і до вечора бореться з океанськими хвилями, а в готелі тільки ночує. Ціна доступна кожному — 16 доларів за добу, а якщо зупинятися на 7 днів, то ціна падає до 14 доларів.

А для шанувальників спокійного відпочинку на Балі найкраще підходить курорт Санур, де пляжі захищені кораловим рифом. Сюди з’їжджаються і любителі дайвінгу — це одне з найкращих місць на острові завдяки тому ж рифу. Ще одна проблема, про яку слід попередити, — екваторіальна спека. Вже о 10-й годині ранку пісок тут так нагрівається, що на нього неможливо ступити.

Коли небо розквітає рожевим

«Кута: захід сонця 18.14. Санур: схід сонця 05.52», — таку об’яву, написану великими буквами, я бачив у своєму готелі щоразу, коли проходив повз рецепцію. І не особливо задумувався над нею, аж поки не зрозумів, що одним із найбільш вражаючих місцевих атракціонів є схід і захід сонця, коли тисячі людей зачаровано спостерігають яскраву картину зміни небесних фарб.

Пляж у містечку Кута похилий. Тож надвечір, коли спека спадає, повіває вечірній бриз і чується романтичний шелест прибережних пальм, туристи займають місця на піску, немов у стародавньому амфітеатрі. Дехто для зйомок встановлює навіть спеціальну апаратуру.

Сонце повільно котиться до обрію, «провокуючи» легкі сутінки. Нарешті — дотик до горизонту, і небокрай спалахує рожевим вогнем, а на море лягає червона стежка — «тінь сонця». Та ось червоний диск зникає, і все небо заливає багрянець, відтіняючи хмари вогняно-сірим орнаментом. Тисячі спалахів фіксують осяяний вечірньою загравою небосхил, коли здається, що невидимий художник із химерною уявою кидає на небо все нові й нові фарби. Одного разу, коли захід сонця був особливо яскравим і здавалося, що над горизонтом палахкотить гігантська пожежа, туристи верещали від захоплення, немов на рок-концерті.

На жаль, ця фантастична феєрія світла триває недовго, сутінки на екваторі — короткі. На зміну небесним вогням загораються інші — вогні нічного життя.

P.S. Автор висловлює вдячність Посольству Індонезії в Україні за допомогу в організації поїздки.