Ті, що несуть світло

«Ми просто йшли...» — така назва арт-проекту київських художників Петра Бевзи та Миколи Журавля, що був експонований у Нью-Йорку в залах Українського iнституту Америки у квітні-травні 2014 року та до 27 липня триватиме у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві.

Центральним експозиційним мистецьким об’єктом виставки є арка «Ті, що несуть світло», присвячена Небесній сотні. З одного боку арки — «настінний живопис» Бевзи в прозорому, акварельному ключі (полотно, акрил, олія), а з іншого — важчий живопис Журавля з металевим присмаком (теж полотно, акрил, олія). На склепінні арки — написи імен загиблих. Вразило, що деякі відвідувачі відважувалися вільно шмигати під цими іменами та фотографуватися.

Простір виставки дихає концептуальною виваженістю «інь» та «янь», світла і темряви. Легкість сонячного золотистого світла у Бевзи та його місячний холодний відблиск у металевих вставках по живописному полю робіт у Журавля підтримується іншими конструктивними складовими експозиції: бюстом Шевченка у білому мармурі при вході (скульптор Беклємішев, 1899) та бюстом Шевченка у чорному мармурі у закуліссі, за мікрофонами для відкриття. Цей чорний бюст Шевченка дивиться на двох мадонн, жінок «з дитяточком малим», під назвами «Жіноче щастя» (мати пригортає дитину) та «Материнське щастя» (мати, забавляючись, підкидає дитину). Цей диптих Журавля під прицілом погляду чорного бюсту Шевченка у закутку експозиції змушує бути філософом: чим відрізняється жіноче щастя від материнського і навпаки? І чому імпульс до подібних роздумів заховано у несвідоме, позасвідоме, тіньове, місячне начало експозиційного простору? Відомо, що для Шевченка жінка з дитям на руках була святою, незалежно від того, чи вона богоматір Марія, чи покритка Катерина. Втім це знову ж таки пропозиції авторів проекту забавлятися у «інь-янь».

«Вперше бачу голого Шевченка» — мимохідь зауважив один iз юних відвідувачів біля картини Журавля «Гола правда», де поет якось по-солдатськи марширує кудись зліва направо серед цитат із сучасних газет та інших вставок постмодерної композиції. На композиції «Ті, що несуть світло» у Журавля — теж рух постатей, кожна з яких — з вусатим шевченковим профілем, духом національного пророка, що вселився в кожного з героїв Небесної сотні.

Так само в русі і герої живописної композиції Петра Бевзи з іншого боку арки. Це білі постаті-силуети-примари чоловіків та жінок, вічних подорожніх у золотавому просторі степу-неба, таких собі бродячих «філософів серця» з костурами, відрами чи навіть скакалками в руках, вони ідуть на нас фронтально, але ніби крізь нас, вони не бачать нас. Їхні тіні залишають свої сліди, еманації у серцях тих, хто їх споглядає. А деякі йдуть від нас геть, теж без образ чи якихось інших емоцій, ніби не зауважуючи, проте несуть щось і від нас, із нашої сучасності, якісь частинки світла у вічність.