Сепаратистам недовго лишилося тероризувати схід. Останнім часом у війні намітився перелом, котрий приведе до перемоги України. (УНІАН.)
Це, як правило, ті люди, які мають відношення до військової справи: колишні «афганці», генерали, полковники та інші високопосадовці, ліквідатори-«чорнобильці», бійці української армії тощо. Спочатку їм пропонували добровільно перейти на бік сепаратистів за певну грошову виагороду, зрадивши інтереси України. Якщо вони відмовлялися, терористи брали їх у заручники та утримували у підвальних приміщеннях iз метою вивідати військову таємницю. Дехто з них зазнав катувань, але не видав секретів, які б зашкодили національній безпеці.
Одним iз таких героїв виявився заручник Сергій Братолюбський, колишній військовий, який за часів СРСР служив у повітряному десанті. Відсидівши два місяці у підвалі ОДА, панові Сергію вдалося утекти і зараз він переховується. «Від мене вимагали співпраці, фактично колабораціонізму, як під час Великої Вітчизняної, але чи був би я гідний, так би мовити, носити погони, якби зрадив присязі? Зі мною сидів ще один хлопець... Той «розколовся» після першого ж допиту, і мені було соромно за нього. Те, що я вирвався звідти, — справа техніки і, звичайно, вдача», — підкреслив Сергій Іванович.
Такий тип заручників більше імпонує не стільки місцевим ополченцям, скільки кадировцям — професійним бійцям iз Чечні та Абхазії. Адже заручники-«свояки» мають військовий досвід, тож у разі співпраці — добровільної чи вимушеної — забезпечать терористів потрiбною інформацією.
Під цю категорію підпадають абсолютно всі люди, які займалися громадськими або політичними справами національно-державницького спрямування на Донбасі. Тут можна згадати і молодіжні організації, і Конгрес українських націоналістів, і «Просвіту», і Союз українок тощо. Це різні за віком люди, які були залучені до розвитку української мови, культури, політичного державотворення, розбудови освіти тощо. Крім цього, до заручників-«активістів» можна віднести і членів політичних партій, молодих депутатів місцевих органів влади, симпатиків тієї чи іншої політичної сили.
Так, на Луганщині терористи захопили яскравого представника цього типу заручиків — Володимира Семистягу, історика ЛНУ імені Тараса Шевченка, голову Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Володимир Федорович вів активну громадську та політичну діяльність на ниві розбудови української державності та патріотичного виховання молоді.
Захопивши «Просвіту», терористи винесли усю цінну апаратуру, а також списки активістів «Молодої Просвіти» та персональну інформацію про тих, хто якимось чином допомагав українській армії — грошима чи харчуванням. Потім на цих активістів почалося справжнє полювання. Терористи не обмежувалися порожніми погрозами; приходили додому і буквально витягали заручників, змушуючи говорити під дулом автомата. Самого ж Володимира Семистягу наразі утримують у підвалі ОДА. Нещодавно українські ЗМІ подали інформацію про те, що історик нібито помер у полоні, але ці відомості були спростовані родичами В. Семистяги, які мали з ним телефонну розмову. Зараз доля активіста залишається невідомою.
Зрештою, заручників-«активістів» утримують для подальшого обміну на полонених гвардійцями сепаратистів або ж iз метою одержання викупу від родин заручників. Інших же використовують як «живий щит» для прихистку штаб-квартир або під час обстрілів терористичних зон бійцями АТО.
Найчисельніша категорія заручників, які потрапили у полон через наклепи та нічний «відрив» на вулицях Луганська. Такими заручниками ставали нетвереза молодь, безпритульні, галасливі сусіди, на яких доносили, «язикаті» і непокірні громадяни, які могли відпустити гостре слівце на адресу російських окупантів та інші. Таких заручників терористи хапали на вулицях, біля будинків, на прогулянках тощо.
Неофіційний комендантський час, встановлений так званим керівництвом ЛНР, забороняв виходити на вулицю після 23:00, пити, палити та вживати наркотики у людних місцях, а також публічно виголошувати непокору «новим керманичам». Усі «правопорушники» були звинувачені у зраді ЛНР та ставали заручниками або ж їх розстрілювали просто неба у разі непокори. Потім терористи використовували заручників як робочу силу для риття окопів, перетягування важких вантажів або для керування машинами з продовольчими товарами, які доставляли харчування у штаб-квартири та на блокпости. Усе це вважалося у них виправними роботами, які тривали від 2-3 днів до 2-3 тижнів постійної важкої праці. В одних випадках заручників, що «виправлялися», випускали, а в інших — утримували, поки ті не втрачали свідомість від перевтоми чи недоїдання. Усіх утримували у підвалах або закритих кімнатах для заручників у захоплених будівлях у Луганську.
Нелюдські умови утримання прокоментував колишній заручних сепаратистів Олександр Андрюшин, студент 3-го курсу Луганського національного університету імені Тараса Шевченка: «Ми з друзями гуляли Радянською вулицею в Луганську близько 22:00 години, пили пиво і голосно сміялися. Раптом підійшли троє людей у камуфляжі з автоматами через плече і кажуть, мовляв, що, хлопці, розважаєтеся?.. А потім руки заламали мені і моїм товаришам, наділи наручники, натягли мішки на голову, кинули в машину і повезли. Звільнили лише в підвалі. Наступного дня змусили рити окопи і переносити величезні цистерни з водою, як я розумію, на блокпости, що знаходяться в області та на кордоні з Росією. Ну, ми працювали під дулом автомата чотири дні, а потім нас випустили. Мій товариш Пашка і досі у них, бо надто гострий на язик виявився, хоч я йому й казав, щоб він поводився чемно. Зараз не знаю, що з ним. Телефон його у них, а чи випустять його взагалі — невідомо».
Такими заручниками стають, як правило, пересічні громадяни, які перебувають у гарячих точках і опиняються не в той час і не в тому місці. Терористи використовують їх винятково як гарматне м’ясо під час військових дій. Так, у кварталі Мирний, Волкова та селищі Ювілейному в Луганську, коли відбувалися обстріли, загинуло кілька десятків мирних громадян, які переходили вулицю чи здійснювали прогулянку містом в цей час. Сепаратисти закривалися ними від куль та ховалися у підвалах будинків. Особливо напруженою була атмосфера у кварталі Мирний, де перестрілка між бійцями АТО та терористами тривала близько трьох днів. Кількість жертв досі не визначена, але, за попередніми підрахунками, їх більше 100! І це лише мирні громадяни, які потрапили під обстріл, не рахуючи загиблих серед наших військових.
Цю категорію можна було б сміливо охрестити як заручники-«зрадники», бо це люди, які добровільно стають «заручниками» терористів або підтримують їхні дії і намагаються таким чином допомогти встановити російську диктатуру на теренах Луганщини. На щастя, ця категорія малочисельна, але все ж вона створює додаткові проблеми та перешкоджає проведенню АТО.
У Луганську траплялися і кричущі випадки зради, коли матері, які підтримують сепаратизм, добровільно пускали терористів у власні квартири та допомагали відстрілюватися від українських бійців. Інші ж «божевільні» давали своїх дітей для прикриття сепаратистам, надiючись на те, що гвардійці не посміють стріляти у терориста, коли у нього на руках мала дитина. Коментувати такі абсурдні і навіть жахливі злочини вони відмовилися, але проблема і досі залишається відкритою не стільки з ідеологічного, скільки з морального боку.
Отже, сьогодні заручником трористів в Луганську може опинитися кожен, хто перебуває в зоні АТО, і кожен може стати жертвою. Так чи інакше, слід максимально намагатися убезпечити себе від такої долі, не потрапити до рук сепаратистів та не дозволити використовувати себе як «живий щит». Урешті-решт, сепаратизм — це не політика, сепаратизм — це злочин, який невдовзі буде знищений, але якими наслідками це обернеться для України і чи не розпочнеться ще більш жахлива партизанська війна — стане відомо лише з часом.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
