З Одеси на «Оскара»

На художній фільм історичного жанру «Поводир» Леся Саніна Україна чекала довгих вiсім років. До виходу на великий екран картина була готова ще наприкінці листопада минулого року. Та через події на Майдані прем’єру довелося відкласти. Хотіли показати її в березні та не відважилися, щоб фільмом ще раз не роз’ятрити свіжі рани українців. Як каже Санін, під час Майдану будь-які культурні події проводити було гріхом, а тепер не те що можна, а навіть треба. Українці мають показати, що вижили і готові до нових подвигів. За його словами, програма Одеського кінофестивалю наповнена фільмами, де можна знайти відповіді. Ще більше кінофест потрібний для українських кінематографістів, які хочуть побачити реакцію людей на свої твори, зрозуміти, для якого глядача їм далі знімати картини. Тож заради ОМКФ Санін відмовився від кількох пропозицій фестивалів класу «А». Для нього було принциповим надати право першої ночі Одесі.

«Одесити не збрешуть, якщо фільм не сподобається — плюнуть в обличчя»

«Для мене не настільки важливо, яким буде рішення журі і відгуки кінокритиків. Мені важливіше відчути дихання залу — одеситів і людей, які сюди приїхали. Тим більше Одеса — місто, яке не прощає брехні, місто, яке всіма засобами відстоює власну свободу. Для мене важливий глядач, який мені не збреше. Одеса тобі завжди скаже правду: якщо їй сподобається, то зацілує до смерті, якщо ні, то плюне тобі в очі і скаже, що ти хам. Я хочу цієї реакції на мій фільм, якою б вона не була», — сказав Лесь Санін перед вечірньої світовою прем’єрою «Поводиря».

І не прогадав із вибором міста. В середу на Одеський кінофестиваль, де ввечері відбувався показ, приїхав увесь Київ і пів-України шанувальників українського кіно. До театру музкомедії за годину до початку фільму вишикувалися довжелезні черги. Квитків у касах не було ще з понеділка. У перших рядах сиділи знімальна група «Поводиря», міністр культури Євген Нищук, художник Олександр Ройтбурд та інші відомі діячі культури.

Після перегляду одна з глядачок піднялася у залі, взяла в руки мікрофон і на весь Одеський кінофестиваль звернулася до Нищука: «Ви бачите, яке чудове кіно. Тому прошу вас, вкладайте більше грошей у кіновиробництво. Нам потрібні такі картини, як «Поводир». Міністр культури пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб держава підтримувала кінематографістів. При тому нагадав, що міністерство опинилося у скруті: діє постанова № 65, яка не дозволяє фінансування з бюджету. «Це не з доброго життя, оскільки попередня влада залишила нам розграбовану казну. «Поводир» для мене більше, ніж кіно. Це як обійми матері, якої довго не бачив. Я зроблю все від мене залежне, щоб в Україні знімали якісне кіно. А «Поводиря» слід висунути на «Оскар», — із рукою на серці майже поклявся Нищук.

До речі, Саніну Одеса дорога ще й тим, що минулого року йому не вистачало грошей завершити картину і саме тут він їх роздобув. Бюджет картини — 20 мільйонів гривень, які виділило Держкіно під головуванням Катерини Копилової. Та цього не вистачило. Режисер прийшов на професійну секцію Одеського кінофестивалю, на так званий пітчинг, показав трейлер. Згодом інвестор відгукнувся. Так Одеса стала найулюбленішим містом світу для Саніна.

Що ж до роботи над картиною, то насправді «Поводир» вимальовувався у режисера в голові ще з дитинства. Будучи школярем, Лесь почув історію про кобзарів, яких вбили в 30-х роках. Радянська влада обманним шляхом скликала їх на з’їзд, щоб записати пісні і дати дозвіл на виступи на вулицях і базарі, а потім усіх разом розстріляла. «Я жив з цією історією з дитинства, я відчував, що повинен її розповісти, інакше я б себе не поважав, і ось я знайшов ключик, як можна її розповісти глядачеві», — згадує режисер.

«Якщо будеш садити мене на палю, глибоко не пхай, бо тобі буде незручно цілувати мене в сраку»

В основу «Поводиря» лягла історія американського хлопчика, який опиняється в Україні, втрачає батька та стає свідком винищення кобзарів у 1934 році. Стрічка неймовірним чином перегукується саме з сьогоднішніми подіями — війною з Росією, зрадою, міліцією, яка смердить страхом. У фільмі кобзарі — це колишні козаки, яких Катерина ІІ підло осліпила. Вони не тікають від смерті. Гідно, навіть із гумором дивляться їй у вічі своїми незрячими очима. «Якщо будеш садити мене на палю, глибоко не пхай, бо тобі буде незручно цілувати мене в сраку», — каже Іван Кочерга своєму катові у формі більшовика.

Старого кобзаря зіграв театральний актор Станіслав Боклан, його 10-річного поводиря Пітера — правнук політв’язня радянських концтаборів Антон Святослав Грін. Джамала постала в одній з головних ролей — красуні Ольги Левицької, провідної зірки Харківського театру. Також Санін запросив для участі у фільмі 170 незрячих акторів, більшість із них — шановані музиканти, яких мало хто знає в Україні на широкий загал. Спеціально для «Поводиря» виготовили понад десять бандур. Санін каже, що вірив у фільм, тому стільки зусиль і коштів вкладав у підготовчий процес, експедиції, а згодом і в зйомки, які тривали майже рік.

Композитор «Поводиря» Алла Загайкевич вважає, що картина є спробою «зламати стереотипи шароварщини, позбутися негативних шаблонів української культури». Загалом, фільм чи не вперше відверто говорить про те, що досі заховано в архівах КДБ.  Санін каже, що працював в архівах СБУ, компартії, Інституту фольклору та етнографії. Він роздобув документи, що підтверджують факт проведення з’їзду кобзарів, де зібралося 200 делегатів, факти розстрілів, звинувачень. «Факт знищення кобзарів неспростовний. Але я не вірю, що вони самі приїхали на з’їзд, де їх заарештували, а потім розстріляли», — підкреслив режисер.

У фільмі, безперечно, є елементи поетичного кіно, такого милого Саніну ще з часів роботи над «Мамаєм», який претендував на «Оскара» у 2003 році. Не обійшлося і без народної мудрості. Кохана сліпця Івана Качерги Орися варить яйця. Малий поводир цікавиться у неї, навіщо та молиться, коли готує. «Якщо прочитати два рази «Отче наш», жовток буде м’якенький. Якщо чотири — твердий», — відповідає господиня. Над «Поводирем» працювало чотири співавтори, один із яких сам Санін. Завдяки командній роботі сюжет вийшов дуже міцний та динамічний, без проколів і провисань.

Останньою була церква, в яку на полігоні 40 років стріляли

Режисер не жаліє глядача. Йому вдалося змусити думати цілий зал, переживати і буквально сприймати дотиком те, що транслювалося на екрані. Історія сліпців настільки вразила фестивальників, що вони кілька разів переривали фільм оплесками. Особливо гучно глядачі відреагували на Сергія Жадана у кількасекундній ролі харківського поета. Так само у крихітній ролі з’явився і Олександ Ірванець, один з авторів сценарію.

Передостанній епізод став незабутнім не тільки для глядачів, а й для всієї знімальної групи. Як розповів Санін, бандуристів розстріляли в селі Рівненської області. «Ми знімали у кар’єрах, які часто наповнюються водою та утворюють озера. Два дні не могли доїхати до знімального майданчика через несприятливі умови. Добиралися танками, тракторами. На вулиці було мінус 30. Коли завершили працювати над сценою, де лірників намагалися розстріляти, а потім втопити, то акторів буквально довелося розшукувати під сніговими завалами», — згадує Санін.

Фінальну сцену, коли Іван Кочерга розповідає малому поводиреві про те, що квіти також мають очі, тому й весь час повертають голівки до сонця, знімали на полігоні піді Львовом. Руїни церкви були колись мішенню для тренувань. 40 років у неї стріляли, та не могли зруйнувати. «Це символ незламності, віри і сили народу. Там збереглася історія духу, — додає Санін. — У фільмі майже немає сонячних днів. Тоді була пізня осінь. Холодно і сиро. Але для цього епізоду потрібен був небесний світанок. Ми мали зустріти сонце. І чудо сталося. Це був єдиний сонячний день тієї осені».

Нині Лесь Санін продовжує роботу над «Поводирем», але вже чотирисерійною телеверсією. У кінотеатрах фільм покажуть у вересні-жовтні цього року, а взимку — по телебаченню.