Український народ хоче зберегти право голосу.
Найперше нововведення до Конституції — незвичне словосполучення «жителі громади». Дивно: громада — це ж спільнота, а не територія. Он словник Грінченка роз’яснює: «громада — це товариство рівноправних осіб, мир, збір». Академічний тлумачний словник української мови ще чіткіше прописує: це «група людей, об’єднаних спільністю становища, інтересів і т. ін.», а також «організація людей, що ставить перед собою певні спільні завдання», і «поземельне селянське об’єднання в Україні та Білорусі». Утім оновлювачі Основного закону цим словом назвали… адміністративно-територіальну одиницю. Нівелюючи тим самим саме поняття громади як спільноти взаємодії. Невже слово «громадянин» (член громади) знову набуде цинічного відтінку, як за «совка»: «гражданін Стус, ви арєстовани!»?..
Однак справа не в самому терміні. У діючій Конституції власниками і розпорядниками національного багатства на місцях є територіальні громади. Стаття 143 діючої Конституції проголошує: «Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів» тощо. Тепер це викреслюється і пишеться: «Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи вирішують питання місцевого самоврядування, віднесені законом до їх компетенції». Отже, громадяни позбавляються конституційного права безпосередньо впливати на важливі для себе рішення.
Що ж думають з цього приводу творці Конституції? «Ми бачили, що найслабшим місцем у системі є базовий рівень село, селище і місто. І тому в першу чергу треба було делегувати державні функції саме на цей рівень, — згадує 1996-й рік народний депутат кількох скликань, відомий політик Іван Заєць. — Тепер же поставлено знак рівності між поняттями «громада» і «населений пункт». Вірогідно, громада не матиме ніякого голосу, все вирішуватиметься на обласному рівні».
«В Україні ліквідовується народовладдя, якого досі немає в реалії, але яке ми ще можемо встановити конституційним шляхом, — переконаний активіст громадського руху «Вільний простір» Маркіян Гудз. — Якщо ж будуть затверджені ці зміни, громадяни України позбавляться шансу стати власниками свого національного багатства, комунальної, тобто спільної, власності — землі, лісів, водойм, будівель тощо. Натомість розпорядниками майна, а фактично «власниками України», стануть депутати рад і чиновники разом з їхніми спонсорами — олігархами».
Ще одне нововведення в Конституцію: надання особливих владних повноважень регіональним радам. І проблема не лише в тому, що на сьогодні у 21 з 24 областей у радах засідають «обрані» ще при Януковичі депутати і мери. «Проблема в тому, що всі органи місцевого самоврядування в Україні створені в неконституційний спосіб, — каже «УМ» Маркіян Гудз. — Згідно з чинною Конституцією, представницькі органи мають мати засновників — територіальні громади. Інакше кого вони представляють? А територіальні громади не делегували їм жодних повноважень». Активісти громадських рухів подавали запити в ради багатьох районів і областей з питанням — коли і ким вони засновані. З’ясувалося, що засновані вони по всій Україні улітку 1997 року або навіть раніше. Сільські ради зареєстровані на паспорти тодішніх сільських голів, а міські ради та міськвиконкоми взагалі обмінялися засновницькими функціями між собою. І саме цим структурам передбачається тепер збільшити повноваження.
Згідно з чинною Конституцією, громада має право приймати будь-які рішення на своїй території. Але це в нас не виконується. Більше того — мало хто прочитав Основний закон і знає про це. «Громади поки створені лише деінде, — розповідає заступник голови територіальної громади села Недайвода, що на Дніпропетровщині, Світлана Дьякова. — Зате є сільські ради, невідомо ким утворені». Громадські активісти пояснюють, що в країнах ЄС територіальні громади мають статус юридичної особи публічного права, такою є і вимога Цивільного кодексу України. Натомість тепер, за зразком російської Конституції, усувається взагалі право громади на безпосереднє управління. На думку Маркіяна Гудза, «ради» в Україні продовжують бути «ленінськими». До того ж без дієвого закону про люстрацію туди втрапляють спадкоємці «перевернутої» системи управління, де людина була відмежована від прийняття рішень та прирівняна до «гвинтика». Щоб ради почали представляти народні інтереси, самоорганізовані в територіальну громаду люди мають ці органи створити. Це і буде довгоочікуваною зміною системи. Поставлення в центр людини, громадянина, а не владної ієрархії. Адже цього насправді потребує наразі і Схід, і Захід.
«Голосом народу говорить Бог», — із таким гаслом зафіксований на фото герой Небесної сотні Сергій Нігоян. А що, коли люди втратять навіть мрію бути громадою, навіть надію, що зможуть своїм голосом змінити щось у своєму житті? За чинною Конституцією, джерелом влади є народ, зокрема через представництва. А от механізм представництва, здається, «дав збій». Які зміни потрібні були б, щоб люди відчули свою причетність до наразі відмежованого від них врядування? «Найперше, потрібно щоби громадянин розумів, що він є співвласником багатства українського народу, власником 1/46 мільйонної його частини і не прагнув продавати свій голос за кіло гречки. А також усвідомлював відповідальність за збереження спільного українського багатства, — розповідає юрист, представник громадської організації «Суспільний договір» Ігор Кізіма. — Далі, в територіальній громаді працюють громадські представники — громадяни, яким доручають приймати голос від будинку, скажімо, на зборах з утворення громади. Саме з них громада й має обирати депутатів до місцевих рад. Громадський представник, якого обрано на зборах будинку чи вулиці, мусить працювати постійно на території, а не лише під вибори. Обираючи депутата і місцевого голову, жителі України в певному населеному пункті обирають собі представників, які протягом визначеного терміну приймають рішення, управляють місцевими справами від імені громади та в її інтересах».
Багато хто досі дивується: чому наші люди не почуваються господарями своєї землі, чому міста й села виглядають так, ніби в них ніколи не завершується війна, чому погані дороги й немає елементарних зручностей для неповносправних? Мабуть, тому що тільки отримання чогось у власність робить людей відповідальними за своє. «Працюйте краще, і буде вам ліпше жити», — навіювали свого часу бригадири в колгоспах та наглядачі в радянських концтаборах (мовляв, виробите більше норми — матимете більшу пайку), раніше — поміщики кріпаків, а впродовж останніх десятиліть — президенти України. Однак доведено, що людина працює добре, коли відчуває себе не «чиєюсь власністю», а власником. Чи приватним, чи колективним. Утім колективна власність в Україні від часів СРСР і до сьогодні залишається фікцією, хоча законодавчі можливості для неї є.
«Власником в Україні є особа — фізична чи юридична, — пояснює «УМ» член Координаційної ради Асамблеї громадських організацій малого і середнього бізнесу України Ігор Гурняк. — 142-га стаття Конституції України говорить, що територіальна громада володіє землею, водоймами, лісом, комунальним майном тощо. Згідно з Цивільним кодексом, громада є власником бюджету, а також суб’єктом публічних відносин, може створювати юридичні особи публічного та приватного права. Це означає, що територіальна громада саме у статусі юридичної особи публічного права, як і є в європейських державах, має володіти цим усім майном і здійснювати ці широкі повноваження. У проекті змін до Конституції об’єкти спільної власності територіальних громад раптом стають власністю районних та обласних рад, тобто представницького органу. Саме так пропонується переписати статтю 142 чинної Конституції».
Ще 18 років тому мали б бути засновані територіальні громади, що оформили б на себе комунальну власність. «На приватну власність — квартири, авто — ми маємо документи. А у спільної власності ніби немає господаря, немає документів, що ось ця земля, ці ліси й надра комусь належать, — каже Маркіян Гудз. — За чинною Конституцією, це може зробити тергромада, а якщо затвердять зміни — то ради і виконкоми, адже територіальні громади зникають з правового поля. Змінами до Конституції влада намагається переписати нашу комунальну власність на депутатів і чиновників. Ну а вони вже зможуть перевести це все в приватну власність олігархів. І це питання найголовніше: воля або кріпацтво».
Негайна федералізація і статус російській мові — такою була вимога РФ до України, озвучена у формі ультиматуму 17 березня, в час святкування «повернення Криму». Однак «переробити» нашу державу з унітарної на федеративну можна, згідно з чинною Конституцією, лише через всеукраїнський референдум та подальше затвердження конституційною більшістю в парламенті. У такий самий спосіб можна чесно і відкрито змінити державну мову. Таку перешкоду переворотникам заклали в Конституцію її творці. Адже переважну більшість українських громадян насправді влаштовує і українська мова, і унітарність держави. Та, виявляється, можна зайти в Основний закон і з «чорного ходу».
«У діючій Конституції наголошується, що обласні й районні ради розпоряджаються власністю територіальної громади. Тепер же пропонується власність закріпити за регіональними радами. І це вже крок до федералізації», — каже Іван Заєць. Політик зауважує: досі говорилося, що адміністративно-територіальний устрій України ґрунтується на засадах поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, а тепер пропонуються лише засади децентралізації. «Не думаю, що це правильно. Ця модель посилює обласний рівень, хоча мав бути підсилений базовий — село, містечко, — продовжує Іван Олександрович. — Якщо копнути далі — то тепер ради на місцях наділяються повноваженнями надавати статус «спеціальної» російській мові. Насправді статус може визначати тільки 10-та стаття Конституції, що засаднича для нашої держави. А зміни в 143-й статті, по суті, підривають статтю 10! Причому бачимо тут своєрідну «матрьошку»: повноваження наділяти мову нацменшини спецстатусом надаються міській, селищній чи обласній раді. Уявіть ситуацію: область, де центральне місто переважно російськомовне, а села й містечка — україномовні, постановляє на всій території надати «особливий» статус російській мові. «Оминаючи» в такий хитрий спосіб 10-ту статтю Конституції. І це також елемент федералізації».
Як розтлумачив у «Дзеркалі тижня» представник Інституту громадянського суспільства Анатолій Ткачук, «у децентралізованій унітарній державі найбільш спроможні два рівні публічної влади: національний та місцевий. Місцевий — це рівень громади (комуни, общини, гміни і т.п), тобто найбільш наближений до людини. Саме в цьому полягає принципова відмінність децентралізованої унітарної держави від федеративної, в якій, навпаки, домінуючий рівень — регіональний, коли найбільше повноважень та ресурсів сконцентровано на рівні регіону». Але ж нинішні «децентралізатори» саме регіональний рівень і збираються підсилювати. Так, у президентському проекті змін до Основного закону запропоновано навіть «статус регіонів для Криму, Києва, Севастополя та областей України». І якщо зараз стаття 140 говорить: «органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради», то після змін буде так: «органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси громад області, є обласна рада та її виконавчий орган».
«В Україні насправді один з найкращих варіантів законодавства щодо місцевого самоврядування у цілій Європі, — переконаний Ігор Гурняк. — Що стосується місцевого самоврядування, нашу Конституцію чіпати взагалі не варто. Вона в цьому плані не поступається ні швейцарському, ні французькому, ні німецькому зразкові. Нам просто потрібно наповнити реальним змістом існуюче на сьогодні право власності й контролю, право безпосередньої участі в процесах управління державою, регіоном — з боку територіальних громад. Цього ніхто не робить. Тому заявлена децентралізація — це лише перетасування карт у грі з незаконного привласнення майна територіальних громад».
Правник Ігор Кізіма переконаний, що Конституції слід спершу дотриматися, а потім уже вирішувати — потрібно в ній щось змінювати, чи ні. Утім Конституція наразі дисонує із сонмом законів — часто антиправових, якi приймали упродовж останніх 20 років. І з Бюджетним кодексом, який також створювався врозріз із Конституцію. Пан Кізіма вважає, що потрібно було б здійснити тотальну експертизу всіх нормативно-правових актів на відповідність Основному законові України. «Закони, які поприймали останнім часом, не узгоджуються з Конституцією. І тепер декому простіше змінити Основний закон», — підсумовує заступник голови територіальної громади села Недайвода Світлана Дьякова.
Чому так поспішно зараз планують «децентралізувати» Україну? Ігор Гурняк вважає: тому що наразі можна не проводити обговорення. Триває АТО, люди звертають меншу увагу на те, що відбувається в тилу. Інакше люди помітили б разючі зміни, які готуються затвердити в Основному законі. «Варіант, що зараз подано до парламенту, діє наразі лише в Росії, — каже пан Гурняк. — Громадянин максимально усувається від влади і все віддається на розсуд депутатів. Утім позбавляти людей можливості безпосереднього управління, та ще в умовах військової агресії — це, м’яко кажучи, не в дусі Майдану».
«Запропоновану нами децентралізацію звірено з європейським досвідом. Це і є протиотрута проти федералізації, потужна вакцина проти неї», — сказав Петро Порошенко, представляючи у парламенті свій проект змін до Конституції 3 липня. Утім виглядає так, що «децентралізація» радше нав’язується «згори», — за радянською схемою, а не визріває знизу. До того ж, як запевняють громадські активісти, проект змін до Конституції, що поданий до ВР, не узгоджується з Європейською хартією самоврядування, що її ратифікувала Україна.
У середині червня на прохання агентства ЛігаБізнесІнформ було здійснено опитування серед провідних економістів світу щодо децентралізації в Україні. Усі експерти одностайні в тому, що реформа в Україні потрібна, і її здійснення має плануватися без поспіху, в процесі широкого громадського обговорення. Так, професор економіки Піттсбурзького університету Тимофій Милованов вважає, що децентралізація не має бути нав’язана суспільству централізовано. Правильна реформа має бути вироблена на місцях громадянським суспільством, а не навпаки. Аргументом на користь цього слугує високий рівень самоорганізації українців на тлі неефективності структур влади.
2004 р. — ідея зміни державного ладу — на крок від реалізації. В час Майдану в Сіверськодонецьку (Луганщина) відбувся Перший всеукраїнський з’їзд депутатів усіх рівнів, за участі 3,5 тисячi депутатів iз різних місцевостей України та 159 нардепів. Тодішній голова Донецької облради Борис Колесніков запропонував створити Південно-Східну Українську Автономну Республіку зі столицею в Харкові. А Раїса Богатирьова пообіцяла організувати відповідний референдум. Плани провалилися, однак жоден із злочинців досі не покараний за державну зраду.
2007 р. — представники Партії регіонів заявили про готовність винести на розгляд ВР проект змін до Конституції, що передбачав децентралізацію влади.
Травень 2010 р. — нове керівництво країни порушує питання можливої федералізації країни. Віце-прем’єр з питань регіональної політики Віктор Тихонов (автор книжки «Манифест федерализма, или Путь к демократическому государству») «заявив, що Президент Янукович поставив перед урядом завдання децентралізувати владу. Особлива увага децентралізаторів — до мовного питання.
Тоді ж про федералізацію України активно заговорили й російські політичні експерти, зазначаючи, що це «єдиний спосіб зберегти Україну як єдину державу».
Червень 2013-го — Віктор Медведчук (що в 2004-му вигадав картинку з поділом українців на перший, другий і третій сорт) опублікував у газеті «Комсомольская правда» в Украине» своє бачення «збереження України». Окрім «розколу країни», він підмічає й інше зло: «насадження западно-християнських цінностей» та інші загрози Євросоюзу.
14 березня цього року — віце-прем’єр-міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Володимир Гройсман повідомив, що в Україні стартувала адміністративна реформа з децентралізації влади.
17 березня — Росія висунула умови щодо врегулювання ситуації в Україні. Це прийняття нової Конституції, де буде зафіксована зміна державного устрою на федеративний, надання статусу державної російській мові, оголошення військово-політичного нейтралітету. В МЗС РФ створена для цього спеціальна група. Офіційний Київ назвав пропозиції російської сторони «абсолютно неприйнятними» і знову закликав припинити агресію на території України.
1 квітня — Уряд затвердив Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, подану Володимиром Гройсманом.
30 квітня — заява Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, що 25 травня має відбутися загальнонаціональне опитування з питань єдності, територіальної цілісності й децентралізації влади.
20 травня — Верховна Рада прийняла «Меморандум взаєморозуміння і миру». Основні його тези: негайна конституційна реформа, децентралізація влади, гарантії статусу російській мові. За це проголосували 252 нардепи з 319 присутніх.
26 червня — Президент України Петро Порошенко зареєстрував у парламенті проект змін до Конституції. Зокрема, глава держави пропонує статус регіонів для Криму, Києва, Севастополя та областей України, а також нову територіальну одиницю — громаду. Президент пропонує дозволити місцевим органам влади визначати статус спеціальної російській мові.
3 липня — на розгляд Верховної Ради України запропоновано законопроект про зміни до Конституції №4178а щодо децентралізації влади, внесений Президентом. Нардепи (за винятком комуністів) підтримали внесення його до порядку денного, утім розкритикували. Голова Верховної Ради Олександр Турчинов пообiцяв, що після включення цього питання до порядку денного буде всенародне обговорення. Якщо поправки до Основного закону будуть проголосовані більшістю на поточній сесії, то далі вони надійдуть на експертизу до Конституційного Суду та Венеціанської комісії. Зміни до Конституції будуть вважатися схваленими, якщо на наступній сесії за них проголосує більше двох третин конституційного складу Верховної Ради, тобто 300 депутатів.
Особливості сільських громад та громадської звичаєвості українців достатньо добре дослідили етнологи й історики. Один iз провідних фахівців iз цього питання — співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАНУ Володимир Сироткін. Він дослідив, що в XVI ст. громади на теренах України не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканність. Усе, що стосувалося земель громади, робилося винятково з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади і колективних молебнів до відмови від податків чи виконання повинностей та збройної боротьби.
Ліквідація у XVII—XVIIІ ст. колективної власності на орні землі та більшість інших угідь призвела до послаблення общинних засад, проте не означала ліквідацію самої громади. У XIX — на початку XX ст. ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов’язані з прилученням до громади або виражали общинне санкціювання тих чи інших дій селян. Громада спільно обирала священика своєї парафії, забезпечувала його, брала участь у будівництві, ремонті, прикрашанні сільської церкви. Громада пильнувала за справністю господарств своїх членів, охороняла майнові права. Зберігали силу звичаї колективної взаємодопомоги (толока, супряга тощо), організовувалися громадські склади недоторканних запасів. Громада продовжувала посідати головне місце у формуванні морально-етичного клімату в селі, у дотримуванні традиційних звичаїв та обрядів.
Найважливішою ознакою громади була наявність спільного володіння земельними угіддями.
Користуючись спільними землями, громада отримувала прибутки, якими розпоряджалася за згодою своїх членів. Ці прибутки йшли на спільні потреби — церкву, будівництво громадських будівель, покриття інших видатків — загальногромадських чи окремих членів. Очолював громаду староста («старець»). Він був виборний, але за кріпацтва старшину громади призначав або затверджував власник села.
Громадський сход (віче, копа, копні збори) — головний орган общинного самоврядування, посередник між селянською громадою й офіційними органами влади. Збирався у встановлений селянами термін або ж із нагоди якоїсь невідкладної справи. На сході обирали громадське правління, вирішували справи громади, розглядали земельні конфлікти, приймали нових членів, засуджували порушення громадських звичаїв тощо. У XVI—XVII ст. при громадах сіл подекуди діяв народний копний суд.
На десятому Київському безпековому форумі, організованому фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», молодь поставила запитання різного характеру українському публіцисту, письменнику й журналісту Віталію Портникову. >>
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду...» — цей вірш знайомий кожному українцю змалечку, більшість вважає його народним, інші приписують його авторство Олені Пчілці — матері нашої славної Лесі Українки, а насправді його написав царський генерал Володимир Александров. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
